ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2118
Скачиваний: 1
Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, - поняття "особистість". Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Поняття "особистість" містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.Соціальний тип особистості ґрунтується на установці, відповідно до якої спілкування є формою самовіддачі, розчинення себе в іншому. Любов - основна форма життя соціальної людини. Роблячи висновки, слід зазначити, що в реальному житті поняття "індивід", "індивідуальність" і "особистість" взаємозалежні, внутрішньо єдині. Тому, коли ми говоримо про особистість, маємо на увазі особу-індивідуальність, тобто таку структуру поведінки одиничного учасника, для якої водночас характерні самостійність і самобутність, відповідальність і обдарованість, свідомість і різнобічність
68. Практика і пізнання. Основні форми пізнання.
Поняття "Практика" походить від грецького слова "праксис", що в перекладі означає "діяння", "активність", "діяльність".
Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.
Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі.
Категорія "практика" тісно пов'язана з такими категоріями, як "діяльність", "праця", "виробництво" в його різноманітних формах. Але в системі цих категорій вона посідає специфічне місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства. Якщо праця як доцільна діяльність людей з метою освоєння природних і соціальних об'єктів для задоволення людських потреб фіксує чуттєво-матеріальну і духовну діяльність людини як суб'єкта економічних відносин, то практика характеризує чуттєво-матеріальну діяльність на рівні сукупно-суспільної форми. Тобто найбільш багатостороннім і суттєвим визначенням практики є таке: практика – це чуттєво-предметна. матеріально перетворююча, свідомо цілеспрямована, суспільно-історична діяльність людей.
Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія'' (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.
Види пізнання:
-
життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
-
мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
-
наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
-
релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;
-
екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Кожен із означених видів пізнання не заміняє інших, і тому їх слід розглядати у взаємному доповненні одне до одного.
69. Суспільство як відносно самостійна сфера буття. Суспільне виробництво як основа суспільного розвитку.
Осмислюючи
світ, люди прагнули зрозуміти мету і
зміст свого існування, відповісти на
питання, що таке суспільство, чому
відбуваються зміни, яка роль людини в
цьому.
Вже
в стародавні часи робилися спроби
пізнання суспільства. Спроби розглянути
суспільство як систему, особливості
його еволюції базувалися на недостатньому
рівні знання про специфіку соціальної
форми руху матерії. Розкриття складної
діалектики суспільного життя стало
можливим на основі матеріалістичного
розуміння історії. К.Маркс і Ф.Енгельс
розглядали суспільство як систему
відносин між людьми, їхню спільну
діяльність. Людина виступає носієм усіх
суспільних відносин.
Суспільне
буття людей це та об'єктивна суспільна
реальність свого роду соціальна матерія,
яка відображається в суспільній
свідомості, визначає його і обумовлює
в кінцевому рахунку напрямок його руху.
Суспільна свідомість являє собою
усвідомлення суспільством самого себе,
свого суспільного буття і навколишньої
дійсності.
Вторинність
суспільної свідомості і його відносна
самостійність - такі дві найбільші
фундаментальні закономірності
розвитку суспільної свідомості.
Категорії
"суспільне буття" і "суспільна
свідомість" граничне абстрактні. В
цьому не тільки їхня обмеженість, але
і з їх допомогою вдається провести
перший логічний розріз суспільного
організму, необхідний для його подальшого
всестороннього дослідження засобами
як філософії, так і інших суспільних
наук.
Виробництво
- це категорія, що характеризує сутність
соціального, оскільки саме виробництво
є діяльним родовим життям людини, тим
способом, яким вона утверджує себе, як
родова істота. Історія розвитку
суспільства - це передусім історія
розвитку виробничого суспільного життя,
як особливого соціального виду
життєдіяльності.
Виробництво
- це діяльність сукупна, суспільна, це
єдність пізнавальної та практичної
діяльності. Ці характеристики виробництва
передбачають їх розгляд як єдності
матеріальних і духовних знарядь
виробничої діяльності, матеріального
і духовного способів освоєння природного
та соціального. Єдність матеріальної
та духовної сторони суспільного
виробництва характеризує сутність
суспільного способу життєдіяльності
протягом всієї історії людства.
Однак
реалізується ця єдність у специфічних
історичних формах структурування
суспільного виробництва. Потреби
викликають до життя виробництво. Воно
виникає і розвивається як процес,
спрямований на задоволення матеріальних
потреб людини. Потреба примушує людину
визначити мету майбутніх дій. Кожна
задоволена потреба породжує виникнення
іншої. Це веде до удосконалення людиною
знарядь праці.
Наслідком
зміни знарядь праці є зміна форм зв'язку
між людьми в процесі виробництва,
сутність їх взаємодії з природою.
Поняття "суспільне виробництво", якому К.Маркс надав велике значення, фіксує той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а в кінцевому випадку суспільство і самих себе, свою власну суспільну сутність.
70.Пізнання як предмет філософського осмислення.
Філософія,
на відміну від інших історичних типів
світогляду (міфології та релігії),
здійснює свою світоглядну функцію на
основі теоретичного ставлення до
дійсності. Вона протиставляє міфологічному
антропоморфізмові — уявленню про світ
як поле дії об´єктивних деперсоніфікованих
сил, традиційності й безпосередності
міфу — свідомий пошук та відбір
достовірних суджень на основі логічних
і пізнавальних критеріїв. У
філософії, як у теоретичній свідомості
загалом, модель світу не просто
постулюється, задається на основі
традиції, віри чи авторитету. Прийняттю
філософських тверджень про світ передує
обґрунтування, переконання в правомірності
певної точки зору. А це пов´язано з
рефлексивним аналізом пізнавального
процесу, що постає як пошук істини.
Отже, філософія як гносеологія здійснює
аналіз процесу пізнання в контексті
певних меж і можливостей у відношенні
«людина—світ». Філософське питання
«що є істина?» стосується передусім не
конкретних аспектів пізнавального
ставлення до світу, пов´язаних з
вирішенням окремих завдань людського
існування, а принципової спроможності
людини пізнати світ, проникнути у його
сутність, охопити його своєю свідомістю.
Йдеться про прагнення одержати відповідь
на запитання: який він є, чи збігається
його структура із структурою мислення
про нього, а якщо збігається, то якою
мірою? Дослідження цього запитання від
самого початку існування філософії є
наслідком розв´язання світоглядної
проблематики. А різні світоглядні
позиції й філософські вчення про світ
і буття загалом суттєво залежать від
відповіді на нього. Існування так званої
«пізнавальної тенденції» у будь-якому
філософському знанні не обов´язково
визначається присутністю розвинутої
теорії пізнання як особливого розділу
філософії. Так, приміром, у давньогрецькій
філософії (VIII ст.) були сформульовані
глибокі ідеї про співвідношення думки
та її змісту, істини та омани. Але про
це йшлося в єдиному онтологічному
вимірі. Диференціація філософського
знання властива пізнішим стадіям
еволюції філософії (починаючи з філософії
Нового часу).
71.глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення
Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства.
Глобальні проблеми вимагають для свого вирішення кооперації зусиль усіх країн і народів, оскільки вони не знають кордонів, зачіпають усіх, заважають усім нормально жити та діяти. Вони настільки ємкі і складні, що жодне суспільство, країна самостійно вирішити їх не в змозі Тому міжнародне кооперування зусиль та ресурсів землян - життєва необхідність. Це й глобалізує світ, сприяє єднанню, цілісності й взаємозалежності суб'єктів цивілізаційного процесу, поглибленню міжнародних відносин і співробітництва. Це виклик, який ставить життя перед сучасниками, а, можливо й майбутніми поколіннями. Нині знову актуальним стало гасло: "бути чи не бути" людству.
Не менш гострі дискусії точаться щодо причин породження глобальних проблем. Деякі Західні мислителі, громадські й політичні діячі вважають, що основна причина їх виникнення пов'язана з кризою людини та її духовності тобто ("коріння глобальної кризи у людині"). Втрата "людських якостей", прагнення до наживи, багатства і почестей за будь-яку ціну руйнують моральність, високу духовність, культуру поведінки, гуманність, почуття обов'язку та "розв'язує руки" "до вседозволеності". Людина дійшла до межі, стала сама собі ворогом і готова знищити себе.
Ряд вчених, екологів, філософів пов'язують виникнення глобальних проблем з науково-технічною революцією, яка кардинально змінила техніко-технологічний потенціал людства, революціонізувала військову справу, спричинила стрибкоподібний перехід від зброї групового, до зброї масового враження. Надзвичайно потужні засоби діяльності наносять велику шкоду природі, не дають змоги їй своєчасно відтворюватися. Загострення глобальних проблем пов'язується і з подальшим удосконаленням інформаційно-комунікаційних технологій тощо.
Думається можна погодитися, що позиція західних дослідників багато в чому має сенс. Дійсно, від самої людини, її якостей, НТР, її технологічних продуктів та їх використання і застосування у значній мірі залежить виникнення, загострення та вирішення глобальних проблем. Проте, абсолютизація цих факторів недоречна. З одного боку, створюється враження, що найстрашнішим злом для сучасної цивілізації є людина та науково-технічна революція, з іншого, - проводиться думка, що розвиток науки і техніки автоматично вирішить всі проблеми і, на цій підставі, буде створено нову цивілізацію ("глобального співтовариства" або синтетичну).
Дослідження причин цих проблем знайшло своє відображення і в марксистській філософській та науковій літературі. її представники вбачають причини виникнення й загострення глобальних проблем не в НТР, використанні техніки й технологій, а в соціальних факторах, суспільних відносинах та державному устрою (ладі). Головна причина - марнотратна експлуатація природних ресурсів, стихійність соціально-економічного розвитку ряду країн.