ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2122
Скачиваний: 1
45 Екологічні проблеми
Сучасна епоха – це епоха бурхливого розвитку науки і техніки, неконтрольованого зростання населення Землі, поступової деградації природного середовища під впливом негативних антропогенних чинників. Тому надзвичайно загострились багато проблем, а серед них одна з головних – проблема взаємозв’язку суспільства і природи, людини і навколишнього середовища.Найбільший антропогенний вплив на навколишнє середовище в сучасну епоху чинить транспорт, промисловість, енергетика, сільське господарство.Транспорт належить до головних забруднювачів атмосферного повітря, водоймищ і грунтів. Відбувається деградація екосистем під впливом транспортних забруднень, особливо інтенсивно на урбанізованих територіях. Гостро стоїть проблема утилізації і переробки відходів, що з’являються при експлуатації транспортних засобів. Для потреб транспорту у великій кількості споживаються природні ресурси. Вихлопні гази автомобілів містять більш ніж 200 хімічних сполук-продуктів згорання палива, більшість з яких токсичні. Особливо гостро постає проблема аварій крупнотонажних вантажних суден, які здійснюють перевезення нафтопродуктів. Такі аварії завдають велику шкоду водному середовищу і викликали вже не одну екологічну катастрофу. [4]
Не менш небезпечним забруднювачем оточуючого середовища є промислові відходи. В Україні основним джерелом утворення відходів є підприємства гірничо-промислового, хіміко-металургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного, агропромислового комплексів, а також комунальне господарство.
Основними негативними наслідками сільськогосподарської діяльності людини є збідніння і виснаження родючих українських чорноземів, промислове забруднення ґрунтів та інтенсивне освоєння цілинних земель, широке розповсюдження монокультур, застосування азотних і нітратних мінеральних добрив. [2]
Всі вище зазначенні чинники згубно впливають на екологічну ситуацію в Україні і викликають такі негативні наслідки як парниковий ефект,кислотні дощі, руйнування озонового шару.
Наступною глобальною екологічною проблемою нашого часу, що потребує негайного вирішення є проблема парникового ефекту. За останні 100 років концентрація в атмосфері вуглекислого газу збільшилась на 25%, а метану - на 100%. Ці гази зумовлюють виникнення так званого «парникового ефекту»: пропускаючи сонячне світло, вони частково затримують теплове випромінювання, яке надходить від поверхні Землі
В таких умовах бездумної експлуатації багатств природи, активної неконтрольованої діяльності людини, виникає питання про існування самого людства, оскільки існує реальна загроза його знищення. Люди поставили себе над природою, забувши, що вони є її частиною і підкоряються її законам
46 Джерела філософії (міфологія релігія життєвий досвід)
Найдавнішою формою світогляду вважається міфологія, яка по суті, була ровесни-цею самої людської історії.
Міфологія (від грец. mifos — оповідь і logos — слово, поняття, вчення) — форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міфи існували у всіх народів світу. В духовному житті первіснообщинного
У міфології відсутні розмежування світу і людини, думки і емоцій, об'єктивного і суб'єктивного. Це цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення сплетені в єдину образну картину світу, що поєднує реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку й емоції. Міфологічна свідомість втілювала колективний досвід осмислення дійсно-сті багатьма поколіннями. Для первісної людини міфи були не словом-оповіддю, а ймовір-ніше, словом-реальністю. Міфологічне світорозуміння передавалось передусім у колектив-них містеріях-діяннях (обрядах, танцях і т. д.). Міфи первісними людьми не розповідались, а колективно «переживались», «програвались», «відтворювались». Виступаючи синкре-тичною формою суспільної свідомості, міфологія включала в себе не тільки релігію, а й філософію, політичні теорії, науку, мистецтво, мораль.
Міф виконував різноманітні функції: минуле пов'язувалося з теперішнім і май-бутнім; формувалися колективні уявлення того чи іншого народу; забезпечувався зв'язок поколінь; міфологія закріплювала систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні норми поведінки. Релігія (від лат. religio — благочесність, набожність, святиня, предмет культу) — така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через його подвоєність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний — «небесний», надприродний і надчуттєвий. Специфіка релігії полягає в особливому характері її «другого» світу та його смислової ролі.
Природа релігійного світогляду складна і потребує глибокого вивчення. До недавнього часу його оцінка в радянській літературі спрощувалась; він трактувався як система «невігласних» уявлень про світ і людину. Але релігія — це явище духовної культу-ри, форма ідеології, що має соціальну природу та функції. Релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона породжена специфічними закономірностями розвитку суспільства.
47 Проблема методу пізнання в філософії Бекон і Декард
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи свою проблематику навколо методології наукового пізнання , в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення лідської гідності, свободи і щастя.
На цій основі формується в ф-ії 17 ст. 2 протилежні напрямки : емпіризм і раціоналізм Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, а раціоналізм – через діяльність розуму.
Ідеалом знання вважали математику, а осн.рисами істинного знання – всезагальність, суттєвість, необхідність
Засновником емпіризму був англ. Ф-ф Френсіс Бекон (“Новий Органон”).Гол.завдання – пізнання природи і оволодіння її силами; основні методи – індукція та експеримент.
Засновником раціоналізму був франц.ф-ф Рене Декарт (“Міркування про метод”) свою методологію будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумовупізнання, що має підпорядковуватись рац.-математ. мисленню.
48 Суперечливий характер суспільства і природи в сучасних умовах
Взаємовідносини суспільства та природи пройшли в своєму розвитку ряд етапів, які суттєво відрізняються один від одного. Людство досить давно усвідомлювало цей факт і намагалось класифікувати ці періоди у розвитку глобальної системи «суспільство-природа». Взаємодія суспільства і природи існувало не тільки в далекому минулому, не тільки на перших порах розвитку людського роду, цей взаємозв'язок безперервно відтворюється на кожному етапі суспільної історії, в кожну мить його існування. Діалектика природи і суспільства є процес безперервно розвивається в ході його розгортання розширюється коло тих природних явищ, які використовуються людиною в його життєдіяльності, поглиблюється рівень тих природних закономірностей, які людина ставить собі на службу. Взаємодія природи і суспільства включає в себе вплив природи на суспільство і суспільства на природу. Природа виступає джерелом засобів життя . Вона постачає людині їжу , забезпечує його водою , постачає матеріалами для будівництва жител , забезпечує відповідний тепловий режим і т.д. Природа виступає і як джерело засобів праці. Вона постачає людини металом , вугіллям , електроенергією тощо Роль природи як джерела засобів існування і як джерела засобів праці наповнюється конкретним змістом у кожну історичну епоху стосовно до кожної соціальної спільності.
Влияние природы на общество всегда носило глобальный характер. Земля — общий дом всего человечества; солнечное тепло, лунный свет одинаково охватывают всех землян, атмосферная оболочка Земли, ее кислородный слой, ее функция щита против вредных космических излучений — эти и подобные явления природы универсальны, они не знают границ государств, не знают национальных и иных различий, они одинаково воздействуют на всех.
49 Рух, розвиток. Рух як спосіб існування матерії
Рух — найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — будь-яка взаємодія матеріальних обєктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як немає і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — лише один з моментів руху. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії зявляються якісно нові і більш складні форми руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю як і матерія.Ф.Енгельс виділив 5 форм: Механічну, Фізичну, Хімічну, Біологічну, СоціальнОсобливість механічної форми руху (переміщення матеріальних обєктів у просторі) в тому, що включається як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух електричних частинок, полів тощо.Біологічна форма руху — процеси,які здійснюються в живому організмі; рух білкових тіл.Хімічна форма руху — рух, який здійснюється на молекулярному рівні.Сучанс наука виділяє геологічний, демографічний, лінгвістичний рух тощо. Соціальна форма руху — найвища форма руху; всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи і духовну його сферу. Відмінність між формами руху, повязана з різними рівнями і типами організації матерії, лежить в основ класифікації фундаментальних наук. Форми руху, які розрізняються за ступенем складності, повязані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку.Рух і розвитокРух — будь-яка зміна матерії. Розвиток є тільки тим типом руху, який характеризує перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового, або є удосконаленням даного стану і даної якості, сходження на новий, вищий ступінь. В залежності від якісної специфіки і форми матерії відрізняють: розвиток неорганічної матерії, розвиток органічної матерії, розвиток суспільної форми матерії (суспільства), розвиток свідомості і її форм.Розвиток завжди зв’язаний із внутрішніми суперечностями і перетвореннями в структурі системи, речі, явища, характеризується поступальністю і ступінчатісю, етапністю. І в кінцевому вигляді має форму спіралі.Властивості розвитку:1. Відтворення старого: незворотність, спрямованість, закономірність (необхідність)2. Виникнення нового.Слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух — зміна взагалі.Специфіка соціального рухуСоціальна форма руху — вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб’єктивно-об’єктивних відносин, тобто відносин людини. Соціальних груп, суспільства до навколишнього світу.Носій соціальної форми руху — людина — розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер.
50 Особливості античної філософії досократи софісти сократ
досократовской період становлення античної філософії, перш за все, характеризується тим, що в його час, власне, і відбулося зародження і становлення того феномена , який ми іменуємо «антична філософія». Найбільш відомими представниками є Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, які стояли біля витоків формування знаменитої мілетської школи. В цей же час творили і атомісти – Демокріт, Левкіпп, що заклали основи діалектики. Яскраво особливості античної філософії проявилися в працях представників елейської школи, перш за все, Геракліта Ефеського. У цьому періоді був сформульований і перший метод філософського пізнання – декларування своїх поглядів і прагнення обгрунтувати їх як догму.
Класичний, або як його ще називають – сократівський період – являв собою розквіт античної філософії, саме на цьому етапі найбільш яскраво проявилися характерні риси античного філософського мислення.
Головними «дійовими особами» цього періоду були великі софісти Сократ, Платон, Арістотель. Основні особливості античної філософії цього етапу полягали в тому, що мислителі зробили спробу більш глибоко вникнути в коло тих проблем, які були відкриті їх попередниками. Перш за все, слід відзначити їх внесок у розвиток методології, замість декларативно-догматичного пізнання вони застосували метод діалогів і доказів, що стало причиною бурхливого розвитку в рамках єдиного філософського знання цілих напрямків, які пізніше виділилися в якості самостійних наук – математики, фізики, географії та інших. Мислителі класичного періоду (так ще в літературі іменують сократівський період розвитку філософії) трохи менше міркували про проблеми першооснов світу, але зате, висунувши ідеалістичну картину світу, поклали початок великої дискусії про пріоритетність навчань матеріалізму та ідеалізму. У їх навчаннях особливості античної філософії проявилися в тому, що допускалося включення богів в наукове трактування ідей про створення світу і природи. Платон і Арістотель були першими, хто виявив інтерес до проблем взаємозв’язку суспільства і держави.
Сковорода його життя і філософія
Біографія Г. Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750— 1753 pp., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо - і в Італії; існує припущення, що, можливо, Г.Сковорода слухав лекції /. Канта. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Г Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним проханням написали: "Світ ловив мене, та не спіймав".
Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. "Світ ловив мене, та не впіймав" — ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині.
Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до неї" (1769), "Наркис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Лотова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".
Сучасна оцінка філософії Г.Сковороди ускладнена тою обставиною, що його постать певною мірою оповита ідеологічними нашаруваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що надзвичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання ідей Сковороди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнання, увага до голосу серця, споріднена праця. Слід сказати, що переведення філософських думок Г.Сковороди у переповідання через окреслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розглянуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філософії Г.Сковороди має декілька важливих моментів.
По-перше, майже в усі свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.
По-друге, його філософія - це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями.
по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.
Історія формування категорія матерія. Сучасні уявлення про матерію
Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.