Для сучасної філософії техніки характерне врахування здобутків у цій галузі таких мислителів, як М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Л. Мемфорд, А. Бергсон, М. Бєрдяєв, Е. Фромм, Г. Маркузе, та низку інших видатних філософів минулого століття. Однак аналіз їхнього осмислення техніки свідчить про те, що в умовах науково-технічного прогресу тяжко створити несуперечливі, систематизовані та цілісні концепції у галузі філософського осмислення техніки. Так, Е. Фромм критикує індустріально-технічну цивілізацію, наголошуючи, що «люди все більшою мірою стають автоматами для створення машин: розумність перших знижується відповідно до зростання інтелекту других».

На межі століть однією з основних проблем філософії техніки стають соціальні наслідки комп'ютеризації у зв'язку із привнесеними нею змінами у всі сфери суспільного життя. Сьогодні особливої актуальності набуває аналіз інформації як своєрідного глобального ресурсу та інформаційного суспільства як нового типу цивілізаційної організації соціуму. Відповідно, у сучасних умовах соціальна філософія виходить у сферу футурологічних досліджень і аналізує суспільство не тільки яким воно є, але й даючи прогнози щодо його подальшого розвитку. Класичними прикладами такого аналізу є концепція «глобального села» Г. Маклюена, а також роботи Е. Гідденса та О. Тоффлера.



33.Необхідність,закономірність і випадковість в суспільстві

Діалектика закономірного, випадкового і стихійного у суспільному розвитку — проблема багатоаспектна, її вирішення залежить від розуміння сутності та специфіки причинно-наслідкових зв'язків і відносин у соціальній дійсності.
Якщо закон, закономірність традиційно розуміються як "необхідне, сутнісне, стійке, повторюване відношення між явищами", то закономірне — це, перш за все необхідний причинно-наслідковий зв'язок між явищами.
Закон — це пізнана і вербально (словесно) виражена закономірність.
Проблема причинності в історії, природи закономірного в суспільному розвитку, в найбільш абстрактній формі виражена в дискусії ідеалістичного та матеріалістичного напрямів у філософії.
Перший із цих напрямів визнає як вирішальну історичну силу, першопричину суспільного життя, функціонування й розвиток духовності, тобто ідеального начала, наприклад релігій, правових, моральних ідей. Закономірності розвитку свідомості визнаються як закономірності суспільного розвитку.
Другий філософський напрям орієнтується на визнання магеріальних факторів, наприклад, розвитку продуктивних сил, як першооснови соціального буття й розвитку. Закономірності суспільного буття, тенденції розвитку матеріального виробництва, вважаються базисними в суспільному розвитку.
Ще одним, не менш важливим аспектом в інтерпретації закономірного й випадкового у розвитку суспільства є питання про характер соціальної детермінації. З цієї точки зору у соціальній філософії представлено цілий спектр поглядів: від фаталістичних трактувань (що заперечують випадковість в житті суспільства,) до повного заперечення будь-якої закономірності в розвитку суспільства та його сфер.
Фаталістичне трактування виходить з механістичного, жорстко моністичного й детерміністського розуміння причин-нонаслідкових зв'язків, співвідношення закономірного і випадкового в розвитку. Класичний варіант такої інтерпретації — лапласівський детермінізм, що був властивий концепціям XVII — XVIII ст. (див. тему "Закономірне і випадкове у розвитку світу"). При цьому, незважаючи на суттєві відмінності в поглядах представників цієї орієнтації (наприклад філософія історії Г.Гегеля, релігійні й технократичні концепції), відстоюється одна спільна ідея про повну й однозначну детермінованість, тобто про визначеність соціально-історичного процесу.

---

34.Сучасна наукова картина світу та її філософське осмислення.

Наукова картина світу - це цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності природи, що виникла в результаті узагальнення основних природничонаукових понять і принципів. 
Найважливіші елементи структури наукової картини світу - міждисциплінарні концепції, що утворюють її каркас. Концепції, що лежать в основі наукової картини світу, є відповідями на сутнісні основоположні питання світу. Ці відповіді змінюються з плином часу, в міру еволюції картини світу, уточнюються і розширюються, однак сам "запитальник" залишається практично незмінним принаймні з часів мислителів класичної Стародавньої Греції. 

Сучасна природно-наукова картина світу, яку ще називають і еволюційної картиною світу є результатом синтезу систем світу давнини, античності, гео-і геліоцентризму, механістичної, електромагнітної картин світу і спирається на наукові досягнення сучасного природознавства. 

35.Вчення про ідеї Платона.Його онтологія,гносеологія,етика,політика.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.И все-таки до вчення про ідеї Платона привела дорога, зазначена Сократом, який учив, що обов'язково потрібно усвідомити для себе, чим є кожна вешь, про яку говориться, і дати їй визначення. У сократовских етичних дефініціях згідно із Платоном полягала вічна істина. Вони є "зразками" для миру речей. Платон поширив ці риси незмінності й "зразковості" на всі поняття. Наприклад, предметами поняття "прекрасне" не можуть бути прекрасні речі, тому що вони мінливі й різнорідні. Отже, повинне існувати непостигаемое прямо, єдине й незмінне "прекрасне в собі" - ідея прекрасного.Тому що всі речі бувають вищими або нижчими, то у світі ідей теж є ієрархія - від нижчих до усе більш всеохватних і вищих ідей, а на вершині - головна - ідея добра-краси. Існує також два мири: пізнаваний почуттями, тлінний і мінливий (речі), і пізнаваний розумом, вічний і незмінний (ідеї). Ідеї воістину існують, речі ж тільки "є", вони - тіні ідеї. Платон також говорить про те, що важко зв'язати мир ідей з миром почуттєво сприйманих предметів.Філософ чітко розмежовує чотири види сущого: безмежне - матерія; граничне - ідеї; змішане - мир явищ - і причина цього змішання - розум, що живе В душі. Мир, по Платону, як і Людей, має не тільки тіло, але й душею, а світова душа є тим самим сполучною ланкою між миром ідей і миром явищ. Розум, який в "Тимее" філософ називає деміургом, формує з пасивної матерії мир явищ, який представляється лише відбиттям миру ідей. "Тимей" - один із самих прославлених і найчастіше коментованих платонівських діалогів.Платон доходить висновку, що на ідеях спочиває все пізнання, з них полягає й така наука, як математика. Поганим геометром виявився б той, хто вносив би в математичні відносини почуттєве сприйняття, тобто тільки те, що можна побачити або пощупати руками. Отже, ми маємо ідеї, що виходять не від мінливої природи, а від духу. Вони несуть у собі печатка вічної істини.

---

36.Діалектика як загальна концепція розвитку та її альтернативи

Слово "діалектика" (від грец. dialektike-мистецтво вести бесіду) має багато спільного зі словом "діалог" (від грец. dialogos - розмова між двома або кількома особами). Спочатку діалектику розуміли як мистецтво вести дискусію, маючи на увазі дискусію, спрямовану на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Вважалося, що діалектик - це людина, яка вміє запитувати й відповідати.Потім стародавні мислителі помітили, що суперечність і мінливість має місце не тільки в думках, але й у реальному бутті. Одним із першовідкривачів цього був Геракліт з Ефеса. Світ уявлявся йому в образі "живого вогню" або потоку річки, в яку неможливо "увійти двічі". У рухомому світі з часом все втрачає колишні риси, переходить у свою протилежність: вологе висихає, а сухе стає вологим, переходить одне в одне холодне й гаряче, живе і мертве. У цих думках сформульовані основи діалектики в сучасному її розумінні. Тому вважають, що історично першою формою діалектики є стихійна діалектика стародавніх філософів - наївна діалектика буття й пізнання без проникнення в сутність процесів.В епоху Середньовіччя діалектика була витіснена метафізикою, перетворилася на софістику і схоластику, які активно використовувались панівними верствами для насадження і закріплення у свідомості людей релігійного світогляду.Повернення до діалектики з елементами метафізики було здійснено у філософії Нового часу (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Дені Дідро та ін.). Проте найбільш ґрунтовно концепція діалектики була сформульована в німецькій класичній філософії Гегелем. її називають другою формою діалектики. Гегель вперше уявив світ як процес загального розвитку від нижчого до вищого, вказав на джерело розвитку - боротьбу протилежностей, сформулював основні закони та категорії діалектики. Проте діалектика Гегеля мала ідеалістичний характер. Моделлю гегелівської діалектики була не об'єктивна реальність, а її мислення, в якому вона знаходила своє відображення. Діалектика Гегеля суперечила даним природознавства, у межах якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лойель), еволюційні ідеї Ламарка, космологічні ідеї Канта - Лап ласа та ін.

Діалектика Гегеля створила передумови для виникнення наступної форми діалектики, в якій німецькі філософи Карл Маркс та Фрідріх Енгельс спробували зробити новий крок - поєднати матеріалізм з діалектичною логікою. Внаслідок цього в другій половині XIX ст. з'явилася третя історична форма діалектики, що об'єктивно зумовлювалося розвитком наукового пізнання. До 40-х років XIX ст. були зроблені нові відкриття в різних галузях науки, що дали природничо-наукове обгрунтування діалектико-матеріалістичного погляду на природу. Серед них: відкриття закону збереження та перетворення енергії у фізиці, який обґрунтував взаємозв'язок багатоманітних форм руху матерії; створення клітинної теорії - у біології, що розкрила структурну єдність всієї живої природи (як рослинного, так і тваринного світу), а також еволюційна теорія Дарвіна, яка обґрунтувала ідею розвитку стосовно всієї живої природи. За цих умов матеріалістична діалектика виявилась формою філософського мислення, найбільш адекватною до науки, являючи собою аналог самої дійсності, тобто даючи змогу мислити і пізнавати її відповідно до неї самої.

---

61. Києво-Могилянська Академія – центр філософської думки в Україні у 17-18 ст.

Визначну роль у духовному відродженні українського народу ві­діграла Кисво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні по­треби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2–3 роки, при­чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

Філософська думка Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

---

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.

62. Структура філософського знання, розділи філософії.

Як і кожна розвинена наука, філософія має власну внутрішню спеціалізацію. Класичними розділами філософії вважаються онтологія, гносеологія, логіка, етика, естетика й історія філософії.

Структура філософського знання відносна. Кожна філософська система має власну структуру. Між основними розділами філософії в жодній системі немає жорстких кордонів, їхній вміст перетинається, проблеми, студійовані тільки в розділах, розглядаються та інших.

Найважливішим розділом філософії є онтологія.

Онтологія — це вчення про все, що є. Вона вивчає найбільш загальні форми буття, відволікаючись від своїх конкретного змісту.

У складі онтології виділяють свої підрозділи, вивчаючи найбільш загальні закономірності існування певних сфер буття: природи, людини, суспільства.

Такими підрозділами є філософія природи, філософська антропологія, соціальна філософія/

Другим основним розділом філософії виступає гносеологія.

Гносеология вивчає суть і зміст процесу пізнання, досліджує стосунки між суб'єктом і об'єктом пізнання, розглядає проблеми кордонів, джерел, форм та способів пізнання існуючого світу.

У сучасному гносеології виділяються такі провідні галузі, якепистемология і наукознавство.

Наступним після онтології і гносеології провідним розділом філософії є логіка (від грецьк. >logos — слово, поняття, думку, вчення, наука) — наука про закони мислення. Логіка вивчає закони, форми, способи, кошти мислення, розглядає проблеми, пов'язані з інтелектом, зокрема і штучним (машинним). Логіка зародилася в античний період.

Онтологія, гносеологія і логіка, вивчаючи існування, пізнання і мислення, є ядро, основу філософського знання, будучи взаємопов'язаними частинами створення єдиного цілого. Крім зазначених основних розділів у складі філософії інші, звані периферійні (від латів. >periphereia —віддалений від центру, окружної) розділи: етика, естетика, історія філософії.

63. Суспільна психологія і ідеологія.

Суспільна психології постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини, суспільної свідомості, безпосередньо відображає буття людей, як правило, в стихійній несистематизованій формі, не фіксуючи глибинних, а лише зовнішні сторони людської діяльності, то ідеологія являє собою сукупність ідей поглядів, що у систематизованій, логічно стрункій формі відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищир науково-теоретичний рівень духовних цінностей.

У роки духовного, ідеологічного диктату, панування ідеологічних постулатів та догм у нашій країні з ідеології було значною мірою вихолощено її творчо-гуманістичний плюралістичний зміст, загальнолюдську демократичну, духовно-моральну основу. Вона, будучи частиною офіційної ідеології, виступала як ідеологія панування. Тому життя рано чи пізно неминуче мало спростувати певні догми нашої колишньої ідеології, багато положень якої не відповідали дійсності.

---

Смотрите также файлы

• otchet_predpriatie.doc

• для товароведов +.doc

• Навчальні_і_контролюючі_тести_Сервісологія.doc

• Приклад_модульної_роботи_Сервісологія.doc

• завдання.doc