Файл: Cтатті для практичних.docx

Київська Свято-Успенська Печерська Лавра– святиня української землі, перший центр духовної культури усієї Південно-Східної Європи, школа монастирського життя, колиска народного благочестя. Через Лавру розкрилось особливе духовне покликання нашого народу, яке найповніше втілилось у діяльності релігійних геніїв – святих.

Батьківщиною чернецтва у IV столітті став Єгипет (Нільська долина). За Переданням, християни вбачають у цьому як би символічну винагороду Єгипту за те, що він дав притулок гонимому Іродом Христу-Немовляті і Богородиці з Йосипом. З Єгипту і Сирії чернецтво поширилось на Сінайський півострів. У V–VI столітті під впливом паломництва центр чернечого життя переноситься до Палестини. Саме тут за достатньо короткий строк виникло сім лавр – великих спільножитних чоловічих монастирів. У одному з них жив знаменитий засновник першої лаври – св. Савва Освященний (439-532 рр.). У VII-X ст. головними центрами чернецтва стають Константинополь і Афон. З XI ст. у цей духовний рух включається слов’янський світ і найраніше – Київ.

Велике духовне значення чернецтва полягає в тому, що завдяки йому було поглиблено моральну свідомість і особистості, і церкви. У IV ст. св. Пахомій Великий, а за ним і св. Василь Великий, які стояли біля витоків чернецтва, визначили його ідеологію, акцентуючи увагу на необхідності сповідання ченцями «думок свого серця» своїм настоятелям. З цього монастирського досвіду сповідь і каяття згодом стали інститутом Церкви і твердо увійшли у життєву практику. На ранньому етапі розвитку монастирського життя було також розроблено вчення про гріх, як могутню ворожу схильність, внутрішньо притаманну кожній людині. Боротьба з гріхом визнавалась головним завданням людського життя.

«Ми зобов’язані монахам своєю історією…і просвітою», – писав О.С. Пушкін. Дійсно, монастир вріс у національний ґрунт століттями колосальної за обсягом і значущістю творчої культурної праці (будівничої, ремісницької, господарчої, економічної, просвітницької, мистецької тощо). Ченці стали першими трударями на величезній, ще неораній ниві християнського благочестя. Вони підняли цю цілину для наступних часів і надовго залишилися зразками аскетичного життя. Їхня заслуга і слава майбутні покоління, освітлюючи шляхи духовного руху вперед. У Лаврі і завдяки їй нова релігія проповідувалася не тільки словом, але й прикладом.

Чернече життя засвідчувало, що християнство дало душі людини точку опори і незмінні цінності, яких вона не знаходила у плинному світі. Йдучи до безсмертя – через спасіння, до спасіння – через подолання гріха, до подолання гріха – через страждання, покаяння, утримання, очищення, ченці-подвижники набували святості і ставали провісниками й справжніми представниками духовності, а їхнє життя – життєвою філософією народу. Благочестя завжди йшло від ідеалу святості, і цей ідеал складав для народу найвищу цінність з усіх, які можна було уявити.

Що таїть у собі святість? Що це за цінність? Поняття «святість», «святий» мають біблійне походження. Вони означають посвячення Богу, тісний зв’язок людини з Творцем, з усім тим, що «не від світу цього». Святість проявляється не стільки у добрих, благодійних, праведних справах (і взагалі не у будь-яких конкретних діяннях), а у благочестивому настрої, у спрямуванні всієї особистості до Христа, у її причетності до надреального світу. Святі хоча й належать своєму часу, однак підносяться над ним: їхня діяльність носить позачасовий характер, а цінності, вироблені ними не змінюється. Святі відкривали людині самі сокровенні шляхи самоспоглядання, що вели до розуміння себе як істоти свободної і відповідальної.

Святитель Іоанн Златоуст писав: «Погано буде місту, де немає святого», і додавав, що спустошиться «місто, де немає праведника – або, де він був, та його забули…». У Філона Александрійського читаємо: «Коли я бачу десь у домі чи місті святого та благого мужа, схиляюся я і перед домом тим і перед містом».Якщо ж така похвала надається місту з одним тільки преподобним, то яка слава належить святій Печерській обителі, з такою кількістю святих подвижників.

Лавра – унікальне місце на землі, тут почиває більше 140 нетлінних мощів святих подвижників. Ця обставина надає їй особливої ваги, а Києву право називатися другим Єрусалимом і третім уділом Божої Матері на землі. Київ – одне з небагатьох місць на світі, де зосереджено близько десятка підземних сакральних комплексів. Природні умови не сприяли печерному життю (на відміну від Сходу, де через спекотний клімат життя у печерах було традиційним). Культове підземне будівництво на Русі відповідало духовному потягу і набуло великого поширення.

Ідейним та архітектурним зразком Печерського монастиря були східні обителі. Проте, Київський комплекс не має аналогів у світовій практиці монастирського будівництва. Особливість його полягає у влаштуванні підземного маленького міста, з вулицями, провулками, храмами, майданчиками, а також у розміщенні в єдиному просторі одночасно і поховальних ніш і житлових келій.

Ідейною причиною устрою житла в печерах стало прагнення наслідувати Ісуса Христа. Печера у християнстві – символ Божого смирення. З нею пов’язані найважливіші події земного життя Спасителя: У Віфлеємській печері Він народився, Святе сімейство жило в печері у Назареті, тут відбулося Благовіщеня, у Гаваонській печері Христос постився, у печері на схилі Єлеонської гори Він вчив Своїх учнів, у Гефсиманському саду знаходиться печера «моління про чашу». У печері гірко плакав апостол Петро, після триразового зречення Христа. Тому у християнстві печери сприймаються як німі свідки Таїнств Христових, як образ напруженого звернення до Бога, як місце суцільної молитви.

Дослідники справедливо наголошують на тому, що однією з найяскравіших рис релігійного духу ранньохристиянських часів Київської Русі є пошук преображення життя, а не створення культурних цінностей для подальшого їх використання. З одного боку, це пояснюється сильним впливом візантійської аскетики, яка у X-XI ст. переживала свій злет, а з іншого, – тим, що християнську віру слов’яни прийняли з властивим їм радикалізмом. Вона відповідала їх внутрішнім прагненням до надзвичайних подвигів. У Київській Русі сприйняли сутність християнства – хрест – як спокутувальну жертву, а відтак – цінували страждання, його очищувальну силу. Страждання було не самоціллю, а способом подолання гріха.

Аскетичні ідеї, які було покладено в основу чернецтва, впливали на формування світогляду і на особистісне становлення людини. Християнство наголошувало на рятівній необхідності самозречення і вимагало поваги до бідності, слабкості, немічності, разом з тим, воно підносило традиційні позитивні якості слов’ян: доброзичливість, гостинність, готовність до самопожертви.

Монастирі стали центрами, де реально втілювалися ці ідеї – адже кожен без винятку міг знайти там притулок, захист, їжу, пораду, настанову, розуміння. Крім того, на монастирські кошти будувалися й утримувалися шпиталі, школи, бібліотеки, ремісничі майстерні, пекарні, млини, притулки.

Києво-Печерський монастир підтримував тісний зв’язок з містом, виконуючи його різноманітні замовлення. Ченці заробляли гроші, необхідні для будівництва й розвитку Лаври і допомоги нужденним. Лавра мала пожертви від князів та мирян, які здебільшого йшла на будинки для «жебраків і сліпих», наприклад, як за ігуменства Феодосія Печерського. На ці ж кошти випікався хліб для ув’язнених.

Досить швидко під впливом християнської аскетики склався ідеал ченця, котрий жертвує всім, заради служіння Богу. Головним в цьому служінні є любов до ближнього. Зокрема, Ілля Муромець служить Богу і людям спочатку – як воїн-захисник, потім – як монах. Таке служіння сприймалося на Русі з величезною повагою й захопленням. Воно було зразком гідності. Не випадково, починаючи з часів Київської Русі, існувала традиція, кінці життя приймали постриг (неможливість виконати цей неписаний закон часто усвідомлювалась як трагедія).

В основі життя лаври були Христові заповіді, молитва і праця. Саме з монастиря пішло у світ нове ставлення до праці, яке позначилось на житті народу. Серед різноманітних мотивів праці (практичних, пізнавальних, моральних, естетичних, політичних тощо), чільне місце посіли релігійні. У дохристиянські часи праця зосереджувала людину на таких цінностях як користь, добро, краса, обов’язок, необхідність, а також зацікавленість, благо народу тощо, то у новій духовній мотивації праці важливим був вже не примус, а сприйняття обов’язку працювати як вищу Божу настанову, тобто спасительним був не сам піт, а те почуття (з Богом!), з яким він проливався. Відкидалося все, що знецінювало і спотворювало працю: безвідповідальність, самочинність, груба корисливість, фальш. Так, праця підносилась завдяки сильним, щирим почуттям і набувала якостей, що дозволяли долати тягар несвободи, необхідності і примусу. Через плідну працю, яка мала позитивне значення для кожної окремої людини, і водночас для всього загалу, здійснювався зв’язок з Богом. Оцінка чесної праці закріпилася у вислові: «Божа справа».

Праця, освячена молитвою була гідною справою, потрібною Богу. Ченці навчали власним прикладом новому розумінню сенсу праці. Про це йдеться у давньому безхитрісному переказі: чернець перевозив на човні чоловіка, який постійно квапив його. На середині шляху чоловік помітив написи на веслах: «працюй» і «молися».

- Навіщо це? – запитав він.

- Для пам’яті, – відповів монах, щоб не забути, що потрібно молитися й трудитися.

- Ну, працювати, зрозуміло, всім потрібно, а молитися необов’язково, – відреагував чоловік

- Не потрібно? – перепитав чернець і вийняв з води весло з написом «молися», а сам став гребти одним веслом. Човен закружляв на місці.

- Ось бачиш, яка праця без молитви. На одному місці крутимося, ніякого руху вперед.

За християнським вченням, молитва стає всемогутньою через діючого в ній всемогутнього Бога. Вона єднає людину з Богом, примирює її з Ним. У святоотцівській літературі молитва називається «матір’ю й дочкою сліз», «мостом, перекинутим над спокусами», «стіною, що захищає від скорботи», «джерелом чеснот», «причиною духовних дарів», «невидимими успіхами, живлення душі», «просвітою розуму», «подоланням відчаю», «свідченням надії», «розрадою», «багатством ченців».

В наш час у таємничу силу молитви прагне проникнути природнича наука (квантова механіка, фізика, медицина). Дослідним шляхом дослідники доводять вплив слів молитви на живі організми (на клітинному рівні), на генний фонд, структуру ДНК. Результати експериментів і висновки вчених (іноді зовсім далекі від релігії), вражають своєю подібністю до досвіду святих, відомому з їхніх житій.

Для розуміння своєї Батьківщини, необхідно вникнути в лавру, а щоб збагнути лавру, потрібно вдивлятися в її засновників (о. Павло Флоренський). У Київському літописі говориться про те, що немало монастирів коштами царів та бояр облаштовані, однак, не такі вони, як ті, що поставляються молитвами святих, їхніми слізьми, постуваннями та постійними молитвами.

Так і преподобний Антоній Києво-Печерський «сльозами орошуючи, насадив і виростив незрівнянний монастир». Преподобний Антоній – одна із найбільш загадкових і вражаючих постатей в історії православної святості.Подвиг його мало зрозумілий, якщо дивитись на нього з раціональної точки зору. Разом зі своїми послідовниками Антоній представляє надзвичайно сувору гілку аскетизму, де передбачається максимальним відхід від соціального життя і повне усамітнення.

Образ печерного святого, фізично виснаженого утриманнями, був не дуже зрозумілим не лише широкій масі людей, але навіть у церковному середовищі.

Згадаймо епізод з поеми Ліни Костенко «Маруся Чурай», коли Маруся йде на прощу до Лаври і по дорозі зустрічає дячка, який згодом показує їй Ближні печери (їх ще називають Антонієвими). Він розповідає дівчині про святих, мощі яких там покояться. Слова дячка сповнені скепсису, адже подвиги святих здаються йому до кумедного малозначущими, у порівнянні з тим, чого вимагає від людини реальне жорстоке, руйнівне життя часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Один із подвижників, бачиш, «не мав майна», другий «не пив вина», той «був на всіх богослужіннях, а й разу, ти скажи, не воздрімав», інший – «щодня ходив до річки у вереті і роздягався з голови до ніг, щоб комарі кусали в очереті». І, врешті, дяк ставить запитання:

А що сильніше підпирає твердь –

Молитва преподобного Антонія

Чи Наливайка мученицька смерть ?

Я й сам колись проводив час в молитвах

Та й думаю в землі чужосторонській :

Що як же так, – ті гинули у битвах,