Файл: Cтатті для практичних.docx

Протягом тривалого часу збереженням і тлумаченням Септуагінти була Церква, а єврейського оригіналу Біблії – синагога. Основною метою 70-ти стало передання не букви Писання, а богонатхненної істини, прихованої у недосконалих формах людської мови. Тому у Септуагінті є місця, де переклад священного оригіналу настільки вільний, що сприймається скоріше як тлумачення. Тут точніше, ніж у масоретському варіанті священного тексту, розкриваються пророцькі таїнства про Христа. За своїм викладенням Септуагінта наближена до Новозаповітного світоспоглядання.

І у часи 70-ти і в апостольський період не було протиріч у розумінні й тлумаченні Писання, тому і не виникало потреби перекладати тексти з буквальною точністю. Необхідність цього з’явилася тільки у ІІІ – ІV ст. християнства, коли з’явилися лжевчення, які стали змінювати й перекручувати слова Писання, намагаючись зруйнувати Церкву. Відтоді отці й учителі Церкви дуже точно посилаються на Святе Письмо.

Біблія в контексті української духовної культури. Значення старослов’янської мови. За християнським вченням, мова має онтологічний статус: "Въ начале бе Слово, и Слово бе къ Богу, и Богъ бе Слово" (Ін. 1,1). Мова як така є мовою самого Бога і створеного Ним світу, а окремі людські мови суть те, що вбирає божественні й космічні енергії, середовище, де відбувається зустріч людини з Богом і світом. Історично склалося так, що безпосередніми спадкоємицями божественних енергій і середовищем богоспілкування стали три мови – єврейська (давньоєврейська віхтозавітного періоду і арамейська, якою говорила Іудея, розмовляли Христос, Богородиця, апостоли), грецька (мова культури, філософії, мистецтва, високого морального спілкування на усій території Римської імперії), латина (офіційна мова Римської держави, куди входила Іудея за часів земного життя Христа).

У ІХ виникла ще одна мова, якій надано значення священної – старослов’янська. Солунські брати свв. Кирил і Мефодій переклали нею ряд біблійних книг, за що їх назвали рівноапостольними просвітителями слов’ян. Богонатхненну кирило-мефодіївську справу важко назвати тільки перекладом, вона була одночасно і створенням мови, за допомогою якою передавалося усе багатство древніх мов – єрейської і грецької. Святитель Філарет (Дроздов) писав, що особливе значення і вагомість слов’янського перекладу полягає у його походженні, адже від початку свого він не є витвором звичайної вченості, але плід апостольської ревності святих Кирила і Мефодія.

---

Висока духовність засновників, їх святість визначила рівень створеної ними мови, що була відібрана як літературна і включала найбільш духовно й морально змістовні слова з різних слов’янських діалектів. Вона не мала повсякденного вжитку і спеціально призначалася для перекладів грецької церковної книжності.

Мова, створена солунськими подвижниками і сприйнята їхніми учнями, за самою своєю природою стала церковною, вона й дотепер залишається мовним виразом, «мовним облаченням, мовною плоттю» богомислення, молитви, богослужбового прославлення Творця. Церковно-слов’янську мову, називають ще й словесною іконою.

Преподобний Паїсій Величковський (родом з України), який у ХVІІІ ст. переклав на церковно-слов’янську мову колосальну кількість священних текстів, писав, що вона має перевагу над багатьма іншими мовами, завдяки своїй красі, глибині, великій кількості зворотів, а також через вражаючу наближеність до грецької. Таке апелювання до грецької мови пояснюється тим, що койне (спрощений варіант давньогрецької) вважається однією з найвиразніших, найбагатших, найпластичніших мов світу. «Плодоноснейшим языком» серед усіх інших називав старо-слов’янську мову ще один український подвижник і молитовник – Іван Вишенський.

Впродовж століть народна культура формувалася змістовним розумним спілкуванням людей, мовомисленням. Здавна людина знала, що простіша мова вживається між рівними, більш вишукана – зі старшими. Особлива увага до мови, до відбору слів потребувалася при зверненні до вельми шанованих і поважних людей. Спілкування ж з Богом вимагало напруження усіх духовних сил і творчих здібностей людини. Це засвідчують такі «духовні документи», як богослужіння, священна мова, сакральне мистецтво – архітектура, живопис, книги, церковний спів, священицьке вбрання й інше.

Усвідомлення того, що священна мова, якою вперше писалися та перекладалися книги Святого Письма і богослужіння, повинна бути незмінною, виникало під впливом віри в те, що її природа має божественне начало.

Українська духовна традиція дає приклад надзвичайно виваженого ставлення до перекладу Священного Письма. При відсутності догматичних і канонічних заборон на переклад національною мовою, аж до XIX ст. керувалися апостольською настановою: «Усе мені можна,т – та не все на пожиток. Усе мені можна, – та будує не все!» (1Кор. 10,23), яка спонукала до особливої відповідальності.

Виникнення проблеми перекладу Біблії на теренах України відбулося на початку ХІХ століття, коли частина вітчизняної освіченої спільноти, яка усе більше відходила від церкви, почала сприймати церковно-слов’янську мову як нерідну і таку, що віджила. З середини ХІХ ст. представниками національного руху почало актуалізуватися питання про переклад Біблії українською. Амбіції призводили до ігнорування великої духовної цінності церковно-слов’янської мови – спадщини усього слов’янства і підґрунтя його релігійних та культурних зв’язків. Отже, потреба перекладу не була власне проблемою церковного народу, а обумовлювалася здебільшого позацерковною пропагандою.

---

Зокрема, проводилися аналогії з латиною – мовою Римської церкви, проти якої у часи Реформації повстали народи Західної Європи (переважно Північної). Переклад Святого Письма на народні мови обумовлювався, не тільки релігійним спротивом, але, в першу чергу, тим, що латина була чужою для багатьох європейців (німців, голландців, англійців, чехів та ін.) і вони боролися з цією сакральною мовою як з символом католицизму.

Зовсім інша ситуація склалася у Східній Європі: з часів хрещення Русі церковно-слов’янська, отримавши статус богослужбової мови стала основою слов’янської писемності (книжності) і, відповідно, – літературної мови. Книжна мова співіснувала з розмовною, яка використовувалася тільки у побуті. Уся мовна культура сприймалася як цілісність, розмежовувалися тільки сфери застосування «високої» мови, призначеної для служіння Богові й «низької», розмовної, пов’язаної з потребами людини у побутовому, соціальному і державному житті. За таких умов перекладати Святе Письмо та богослужбову літературу не було необхідності.

У процесі секуляризації культури почало зростати значення літературної мови (на відміну від сакральної). Вона поставала не тільки як висока, піднесена мова, але й прагнула набути статусу «священної», адже була мовою грамоти, навчання, новою словесністю. Давня ж богослужбова мова, обмежена стінами храму поступово витіснялася на периферію культурного життя. Однак за різних історичних обставин саме церковно-слов’янське письмо відігравало велику роль у протистоянні антинародним і антинаціональним силам.

Сакральна мова слов’ян об’єднала їхню культуру не лише по горизонталі, але й по вертикалі: культуру минулих століть і культуру нових часів, зробивши зрозумілими високі духовні цінності, якими жили у попередні епохи. Священна мова, яку отримали слов’янські народи, дозволила зберегти в кожній з національних мов великий запас слів духовного значення, високий благородний настрій, піднесене емоційне звучання слова, вона визначила певний рівень моральної культури.

Церковно-слов’янська мова була для людей середовищем спілкування з Богом, зразком, цінністю, яку ніщо не могло замінити. І сьогодні Біблія, як богослужбова священна книга, у всій повноті сприймається народами східно-християнського слов’янського загалу переважно у церковно-слов’янському варіанті. Переклад же на національну мову має значення зовнішньо культурне.

Біблія, яка перекладається з мови священної, призначена для більш раціонального сприйняття. Знайомлячись з її текстами, набуваються чималі знання, проте втрачається відчуття утаємниченого живого спілкування з Богом. І не тому тільки, що в сучасній мові не достатньо для перекладу слів, лексичних форм, зворотів, граматичних можливостей тощо. Така проблема є, однак вона другорядна порівняно з тим, що втрачається відчуття богонатхненності слова.

---

Віддаючи належне усім, хто здійснював переклади Біблії українською мовою і прилучав людей до Божого слова, зазначимо, що переклади неминуче були пов’язані з втратами смислової символічної ємності, образного, ритмічно-звукового ладу, зниженням духовної висоти звучання.

Тому навіть найкращі переклади (більше придатні для домашнього вивчення Біблії, і в цьому їх велике значення) не можуть замінити сакральний богонатхненний текст. Так само, як і будинок, скільки б в ньому не молилися, не стане храмом, адже храм, за вченням святих отців, – це Царство Небесне на землі і людина вступає з Нею у зв’язок, через Таїнства вона спілкується з Нею прекрасною мовою високого звучання.

Протягом століть для українського життя звичайним було те, що людина з дитинства відвідувала храм, де звучала церковно-слов’янська мова, якою вона поступово оволодівала, молилася нею вдома, вивчала грамоту по Псалтирю, Євангелію.

У 1581 році в Острозі, вперше було перекладено й надруковано повний текст Біблії церковно-слов’янською мовою. В час, коли в межах різноманітних протестантських рухів йшла спроба перетворити християнство на систему філософських концепцій ця подія мала особливе значення. Острозька Біблії стала найбільш повним і точним відтворенням біблійних текстів. У ній у незмінному вигляді збережене літочислення (5508 років від створення світу до Різдва Христового), усі месіанські місця, пророцтва про Христа.

Острозька Біблія стала еталоном. Переклад здійснювався у резиденції князя Костянтина Острозького – одного із стовпів Православної Церкви. Було згуртовано знавців давніх сакральних мов на чолі з видатним церковним діячем, письменником, педагогом Герасимом Смотрицьким, ректором Острозької слов’яно-греко-латинської академії, першої вищої школи в східно-слов’янських землях.

У кінці XVI – на початку XVIII ст. грамотою володіла немала кількість людей, в тому числі й незаможних. Підтвердженням цього є описання дияконом Павлом Алєпським того сильного враження, яке справили на Антиохійського патріарха Макарія під час його подорожі Україною, довготривалі Божі служби в церквах, а також спостереження, що навіть жінки й малі діти добре знали та глибоко розуміли відправу, яка, природно, велася церковно-слов’янською.

Характерним може бути також приклад із життя Т.Г.Шевченка, який навчався грамоті по Псалтирю (Острозької редакції). Показово, що хлопчик-сирота із збіднілої сільської родини, мав можливість гарно вивчити священну мову. Наймаючись на читання Псалтиря над померлими, він не тільки отримував заробіток, який давав змогу вижити, перед Шевченком раз по разу проходила грандіозна біблійна картина взаємовідносин Бога з людиною й усім природним світом, і, водночас, сама людина поставала у світлі її занепадів, каяття, надій, сподівань і злетів. Ця велич змісту підтримувалася словесною формою: логос поєднувався з мелосом і їх гармонія особливе світосприйняття.

---

Подібний масштаб бачення, могутність й особлива краса видимого та невидимого світів зазвичай відкривається, коли Псалтир вичитується за один раз без перерви. Тоді уся монументальна картина буття розгортається і сприймається одразу, цілісно і враження від неї незабутні. Мовомислення великого Кобзаря складалося під впливом духовної сили Слов’янської Біблії. Як стверджують, він знав більшість псалмів церковно-слов’янською напам’ять, а у зрілому віці зробив українською вільний переклад кількох Давидових псалмів. Проведена ним реформа української мови ґрунтувалася на поєднанні церковно-слов’янської основи, мовних діалектів Лівобережної і Центральної України, міських і сільських говірок.

Більшість класиків української літератури, видатних діячів культури також виховувалися на Слов’янській Біблії, яка, безперечно, впливала на масштабність образного мислення, духовну силу і мовне багатство їхніх творів.

Пізні українські переклади ХІХ – ХХ ст. робилися переважно з єврейського масоретського оригінала, зокрема, переклади П.Куліша, І.Пулюя, І.Нечуя-Левицького, І.Хоменка. Через те в українському перекладі немає ряду неканонічних книг Старого Заповіту. Ще на початку ХХ ст. знавець давніх мов, бібліїст єпископ Мефодій (Герасимов) пояснював, що перекладачі, які користувалися єврейськими текстами, ймовірно, вважали їх більш правильними і авторитетними, ніж текст 70-ти. На перший погляд це ніби так і є: єврейський текст – оригінал, а текст 70-ти – переклад. Краще перекладати з оригіналу ніж з перекладу. Проте, при такому підході не враховуються глибинні проблеми світоглядного характеру, про які йшлося вище.

І.Огієнко використовував крім священних текстів єврейською ще й Септуагінту і старо-слов’янські зразки. Його переклад вважають найбільш повним. Сам автор визначив строк, впродовж якого його робота може бути актуальною, – 50 років (переклад побачив світ у середині ХХ ст.).

Церква ніколи не проголошувала церковно-слов’янський переклад Біблії абсолютно безпомилковими. Протягом століть в результаті численних переписувань тексту в ньому, безумовно, допускалися помилки, час від часу текст виправлявся. Однак, саме у богонатхненному перекладі священною церковно-слов’янською мовою, рівноцінною першоджерелу, Божественне Одкровення, не підлягаючи ніяким змінам, найкраще зберігається

---