Файл: 04.Конспекти+.docx

На зламі 60‑70‑х років в умовах «застою», який став визначати характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва. Роки «застою» стали часом командно‑директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені у трагічних 30‑х роках і призводили до схожих наслідків. Після 1972 р. багато вільнодумних представників української культури опинились за ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60‑70‑х років Василя Стуса. У 1979 році він повернувся до Києва після ув’язнення в Мордовії та колимського заслання і відразу знову був засуджений на 15 років. У спецтаборі для політв’язнів на Уралі він і помер у 1985 році.

Наслідком нерозумної культурної політики став занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й «шароварщини», формалізація й дегуманізація культурно‑освітньої роботи. Намагання пожвавити культурне життя через прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було приглушено можливості проявлення ініціативи «знизу». Як результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких можна віднести комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975).

Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української РСР імені Тараса Шевченка. Важливе значення мали Київський драматичний театр імені Івана Франка, російський драматичний театр імені Лесі Українки, Харківський український драматичний театр імені Тараса Шевченка і російський імені Олександра Пушкіна, Львівський драматичний театр імені Марії Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови, українська культура продовжувала розвиватись. В 80‑х роках повернулися до творчої діяльності реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Дмитро Павличко у своїх творах осудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Ліна Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблюючись у проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»). Роман Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

Процеси «перебудови» розпочалися в Україні із запізненням. Однією з перших «ластівок», що віщували духовне оновлення, була поява художніх та публіцистичних творів, присвячених Чорнобилю. Серед них - поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» (1988). Протягом 1986‑1988 років спочатку в літературно‑мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були «відновлення історичної правди» щодо радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи, українська інтелігенція на перший план висувала проблеми захисту національної мови й культури, повернення історично‑культурної спадщини в повному обсязі.

Під тиском громадськості на помітні поступки в національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР», який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератури, очолені кількома «шістдесятниками», а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві так званий Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло товариство української мови імені Тараса Шевченка. На 2 з’їзді воно прийняло освячену історією назву «Просвіта» (1991), почали розгортати діяльність ланки культурологічного товариства «Спадщина». Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (Народний Рух), їх лідерами стали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники. Однак націонал-демократи, що переживали тоді пік свого політичного впливу, розглядали культуру скоріш як засіб боротьби за державність, аніж як самоцінне явище. Це позначилося і на прокламованих цілях і на результатах.

Міністерство аграрної політики та продовольства УКРАЇНИ

Вінницький національний аграрний університет

Кафедра історії України та філософії

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

______________________

____.________ 20__

План-конспект проведення навчального заняття

Тема 9. Традиційно-побутова культура українського народу

з навчальної дисципліни: історія української культури

навчальна мета: ознайомити студентів з традиційною складовою української національної культури

виховна мета: сформувати переконання у цінності народних традиційних елементів культури для підтримання національно-культурної самобутності

Форма проведення та обсяг навчального часу: лекція, 2 години

Навчальне обладнання: ноутбук, мультимедійний проектор

Міждисциплінарні зв’язки: історія України

План навчального заняття:

1. Двір, житло, садиба.

2.Народний одяг українців. Українська народна кулінарія.

3. Сімейний та громадський побут. Родинні обряди та звичаї.

4. Усна народна творчість українців. Народне образотворче мистецтво.

Література:

обов’язкова:

1.Бойко Ю.М. Історія української культури: Навчальний посібник. – Вінниця, 2013.

2.Бойко Ю.М., Бойко Т.В. Термінологічно-понятійний словник з культурології та художньої культури / За заг. ред. Ю.М. Бойка. – Вінниця, 2012.

додаткова:

1.Воропай О. Звичаї українського народу. - К., 1993.

2.Косміна Т. В. Українське народне житло. - К., 1986.

3.Косміна Т.В., Васина З.О. Українське весільне вбрання: етнографічні реконструкції. - К., 1989.

4.Культура і побут населення України: Навч. Посібник / В.І. Наулко, Л.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін.. - К., 1991.

5.Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна. - К., 1993.

6.Українці: народні вірування, повір’я та демонологія / Упор., прим. та нариси А.П Пономарьова, Т.В. Косміної, О.О. Боряк. - К., 1991.

1. Двір, житло, садиба.

Для України характерним є відкритий тип подвір’я. У 19 - на початку 20 століть виділялося кілька типів його забудови:

• вільна, коли всі будівлі двору не пов'язані між собою спільною стріхою та вільно розташовані відносно одна одної;

• однорядна, коли господарські та житлові будівлі розташовані в один ряд і можуть мати спільну крівлю;

• дворядна, коли господарські і житлові споруди розташовані у два ряди і мають частково спільну крівлю;

• кутоподібна, за якої господарські та житлові будівлі розташовані у формі літери Г;

• замкнена забудова, коли господарські будівлі та дім розташовані по периметру садиби та пов'язані між собою спільною крівлею.

Для України найбільш характерні два варіанти розташування будинку по відношенню по вулиці: наближене та глибоке, коли житло знаходиться в глибині двору, а на вулицю виходить двір та садок.

Своєрідність українського народного житла на всій Україні визначає абсолютна однотипність в вирішенні інтер'єру житлового приміщення, паралельне існування зрубної та каркасної техніки зведення стін з їх наступною побілкою по дереву або глині, розповсюдження тільки відкритого двору з перевагою вільної забудови.

Українське народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку від однокамерної будівлі до багатокамерної. В кінці 19 ст. в середняцьких господарствах розповсюдження мали вже двокамерні споруди, до який входила хата та сіни. В північно-східних районах з'явились житла, де обігрівалися обидва приміщення. В Закарпатті хата та сіни не мали спільного входу і розділялися глухою стіною. Ускладнення плану двокамерного будинку на Поліссі та Слобожанщині йшло за рахунок часткового виділення жилої кімнати з піччю за рахунок сіней, або за рахунок повного перетворення сіней у жилу кімнату. В останньому випадку вхід робили безпосередньо з вулиці в прихаток, а заможні хазяї прибудовували сінці або ґанок. Більш різноманітними в кінці 19 ст. в Україні були трикамерні житла, що являли собою типову спільнослов'янську трикамерну в'язку: житлове приміщення (хата, хижа, халупа, хатина) об'єднувалось сіньми (сінь, сінці, хороми, боїще, баще, приклад) з кліттю та коморою, Таке житло було притаманне переважно північно-східним та західним районам України. В південних районах лісостепу і особливо у степу переважали житла з симетрично розташованими відносно сіней двома житловими приміщеннями («дві хати через сіни», «хата на дві половини», «верхова хата»).

Своєрідність традиційним житлам східного Полісся, деяких районів лісостепу (Поділля, Подністров'я, Полтавщина та Слобожанщина), Карпат та крайнього півдня степів надавали ґанок (крильце, колідор, рундук), значні виноси крівлі (піддашок, підсобійка, підострішина) та галереї.

Традиційний інтер’єр (внутрішнє планування) української хати у 19 столітті був типологічно єдиним. Піч ставили завжди у кутку біля входу устям до стіни з вікнами. По діагоналі від неї розташовувався червоний кут (покуть), на стінах якого вішалі ікони, прикрашені вишиваними рушниками. Тут стояв стіл, біля нього невеличка переносна лава (ослін), зліва - скриня. Вздовж тильної стіни хати, між піччю та боковою стіною, містився дерев'яний настил (піл, приміст), що правив для роботи вдень і для відпочину вночі. Вздовж фасадної й бокової стін наглухо прибивали лави, які на свята застилали домотканими ряднами, а в заможних хатах - килимами. В кутку біля двері і над нею ставили дерев'яні полиці або шафу для посуду (мисник, судень) а проти печі - полиці для хліба та начиння.

Духові варисті печі, розповсюджені у всіх східно-слов'янських народів, в Україні були двох типів - правобережного та лівобережного, які відрізнялись устроєм комина. Правобережний комин мав форму зрізаної піраміди, установленої або підвішеної на припічку. Така форма притаманна західним слов'янам. На Лівобережжі стінки комина продовжували стінки припічка, як в російських та білоруських житлах. Підмурок печі робили переважно з глини, в поліссі та Карпатах - з дерева, на півдні - кам'яні.

Жиле приміщення в традиційній українській хаті мало, як правило, не менше трьох вікон: два у фасадній стіні - проти печі (передпічне) та проти столу (покутнє), трете у торцевій стіні (застільне). Стіни традиційного українського житла зводились з різних матеріалів. Давні традиції мала каркасна конструкція стін, яка, разом із зрубною широко представлена у попередні епохи. Разом із знищенням лісів в кінці 19 століття провідним типом стає каркасний устрій стін. Зрубне житло перетворилось на ознаку заможності. В північній зоні каркас заповнювали деревом з частковим використанням глиносоломи, а в південній - плетнем, обмазаним глиною з соломою.

Прикрашали житло в різних районах по-різному. У Поліссі обмежувались бмазкою та побілкою переважно житлової частини зрубу. У крайніх північно-західних районах зруб не білили або білили тільки частини стін навколо вікон. У Карпатах зрубні житла прикрашали багатим різьбленням. В лісостепу каркасні будівлі обмазували глиною, білили, підводили стіни кольоровими глинами, вкривали декоративними поліхромними розписами.

Підлогу (долівку) у старій українській хаті завжди робили глиняною. Стелю підтримували повздовжні та поперечні балки - сволоки. Її як правило білили, лишаючи чистим лише сволок (митий сволок). Стріха найчастіше була чотирисхилою на стропилах (кроквах), вроблених в останній вінець зрубу, або в продовжні балки, покладені зверху на стіни. На Правобережжі стріху крили переважно соломою, зв'язаною невеликими снопиками (сніпки, кулики, китиці, плескачі), які кріпилися до крокв дерев'яними кілками (латами), на Лівобережжі - розстеленою соломою (в натруску, під ліщотки, по простому, під ногу), як у росіян та білорусів. На правобережній Україні та в Карпатах по ребрах та вздовж всієї стріхи викладали ступінчасті гребінці (острішки, карби, сходинки, стріхачі), які увінчували високим гребенем вздовж князька. Схожі стріхи з острішками зустрічаються у західних та південних слов'ян. В цілому крівлі на Правобережжі та в Карпатах були значно вищими, ніж в інших районах. В Карпатах хату крили деревом.