Файл: Деньги и кредит(укр.)-2012(Гаршина).doc

Процес фінансового посередництва зображено на рисунку 27.

Рисунок 27 – Схема фінансового посередництва

Переваги фінансового посередництва для кредиторів

1) Фінансові посередники знижують кредитний ризик (ризик неповернення боргу) за допомогою диверсифікації вкладень по видах фінансових інструментів, за часом і між кредиторами;

2) фінансові посередники знаходять надійних позичальників.

Переваги фінансового посередництва для позичальників

1) Фінансові посередники підшукують прийнятних кредиторів;

2) зниження кредитного ризику при участі фінансових посередників приводить до зниження кредитних ставок;

3) фінансові посередники задовольняють попит позичальників на великі кредити, маючи зв'язок з багатьма кредиторами;

4) фінансові посередники можуть сприяти перетворенню короткострокових кредитів у довгострокові.

Фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери й дилери не створюють власних вимог і зобов'язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) або різниці в курсах купівлі й продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому – від свого імені й за власний рахунок, створюючи власні зобов'язання й власні вимоги. Тому їх прибуток формується як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і видатками, пов'язаними з їхнім залученням.

Види фінансових посередників

Більш правомірною є класифікація всіх фінансових посередників по одному критерію – їх участі у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на дві групи (рис. 28).

Рисунок 28 – Види фінансових посередників

9.2 Банківська система: сутність, принципи побудови й функції

Банківська система – це форма організації функціонування в країні спеціалізованих кредитних установ, яка склалася історично й закріплена законодавчо.

Сучасна модель банківської системи є дворівневою (рис. 29).

Самостійність банківської системи як економічної структури має подвійний напрямок:

• щодо окремих банків як її структурних елементів;

• щодо інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з банківської.

Перший рівень банківської системи представлений центральним банком країни. При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об'єднаних загальними цілями й завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Це емісійний банк, особливий орган державного управління та економічної політики.

Центральний банк є самостійною, але підконтрольною державі кредитною організацією, що забезпечує здійснення грошово-кредитної політики й ефективне функціонування банківської системи країни. На нього покладається відповідальність за розв'язок макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримка сталості національних грошей і забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями.

Крім того, до першого рівня банківської системи з певними застереженнями належить відомство по контролю над банками. Так, у США – це Федеральна корпорація страхування депозитів, у Німеччині – Федеральне відомство по контролю над банками, у Росії – Агентство по реструктуризації кредитних організацій.

Рисунок 29 – Зразкова модель сучасної банківської системи

Другий рівень банківської системи представлений комерційними й державними банками, небанківськими кредитним організаціями (НКО) і іноземними банками, що мають представництва в даній країні.

На відміну від центрального, комерційні банки покликано обслуговувати економічних суб'єктів — учасників грошового обігу: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно завданням, які випливають із грошово-кредитної політики центрального банку.

Банки другого рівня відносно один одного економічно самостійні, рівноправні, такі, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відділені й будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку.

Другий рівень банківської системи складається з наступних інститутів:

1. Державні банки – кредитні установи з контрольним пакетом в акціонерному капіталі, що належать державі. Контролюються державою, мають високу гарантію надійності, а тому користуються високим рівнем довіри.

2. Універсальні комерційні банки здійснюють усі або майже всі банківські операції.

3. Спеціалізовані комерційні банки здійснюють один або кілька видів банківської діяльності.

4. Інвестиційні банки, що виконують функцію організації емісії й розміщення цінних паперів.

5. Ощадні банки акумулюють заощадження домогосподарств і надають позики на споживчі потреби.

6. Іпотечні банки спеціалізуються на наданні кредитів під заставу нерухомості.

7. Інноваційні банки кредитують довгострокові програми, пов'язані з науковими дослідженнями.

8. Галузеві банки мають своєю метою стимулювати розвиток певних галузей або сфер економіки: житлове будівництво, аграрний сектор, дрібний і середній бізнес, зовнішню торгівлю, іноземні інвестиції. Як правило, перебувають під заступництвом держави.

Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов'язків кожної ланки системи. В Україні прийнятий в 1991 р. Закон України «Про банки та банківську діяльність» зафіксував концептуальне положення, згідно з яким банківська система України повинна бути дворівневою; установив, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механізм зв'язків між ними.

У багатьох країнах центральному банку надане право ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль над банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного – центрального банку, забезпечуються їх права як банків другого рівня.

Усі комерційні банки зобов'язано зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати й регулювати рух коштів за цими рахунками. З появою в комерційних банків надмірних резервів, які загрожують надмірним ростом пропозиції грошей і порушенням кон'юнктури ринків, центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов'язкових резервів і, звузивши цим можливості комерційних банків, надавати кредити й створювати нові депозити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму й навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збільшується кредитний потенціал, з'являються можливості створювати нові депозитні гроші, які визначають збільшення пропозиції грошей.

Створення єдиного для всіх банків замкненого на центральний банк і регульованого їм механізму руху банківських резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської системи як особливої структури.

Отже, банківська система – це не механічна сукупність багатьох окремих банків, але це й не єдиний банк, який керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, яка забезпечує своїми особливими методами та інструментами функціонування грошового ринку й економіки в цілому.

За даними НБУ станом на 1 листопада 2011 р. ліцензію на здійснення банківських операцій в Україні мали 176 банків.

Функції банківської системи

1) Функція посередництва в кредиті. При наданні кредитів банк зобов'язаний виконувати «золоте правило банкіра»: строки надання кредитів повинні відповідати строкам депозитів. Банки здатні здійснювати трансформацію безлічі дрібних внесків у невелике число великих кредитів. Виступаючи посередником між кредитором і позичальником, банк трансформує ризик кредиторів завдяки розосередженню коштів по галузях, регіонах і цілям використання, тим самим знижуючи власний сукупний ризик банку й ризик своїх клієнтів.

2) Акумуляція заощаджень і перетворення їх в інвестиції.

3) Емісійно-засновницька функція. Банки організовують випуск і розміщення цінних паперів. Особливість посередництва в цьому випадку укладається в тому, що його інструментом виступає не грошова позичка, а цінні папери, які банки можуть здобувати як за свій рахунок, так і з доручення клієнтів.

4) Посередництво в платежах. Банки займаються веденням каси: приймають гроші від клієнтів, ведуть їх на відповідних рахунках, зберігають готівку, здійснюють платежі.

5) Консультаційне обслуговування клієнтів, яке здійснюється завдяки акумуляції солідної й цінної інформації про стан фінансового ринку.

6) Створення й знищення грошей (механізм розглянутий у третій темі), завдяки чому відбувається управління грошовою масою.

Порівнюючи банківську підсистему з іншими (бюджетною, податковою, валютноїю торговельною), можна виявити в ній риси, які є загальними, що підтверджує її системний характер, а також сугубо специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність.

До таких загальних рис можна віднести:

- об'єднання багатьох однотипних елементів;

- динамічність системи;

- закритість системи;

- саморегуляція системи.

9.3. Небанківські фінансово-кредитні установи

Небанківські кредитні організації (НКО) – це кредитні установи, що здійснюють одну або кілька банківських операцій, що становлять сукупність ознак банку, але не в повному комплексі.

НКО характеризуються особливою формою організації, як правило, на кооперативних засадах (як з участю на паях, так і без пайових внесків). У число пайовиків можуть входити жителі конкретної місцевості, міста, підприємства, що особисто знають один одного люди.

Загальні риси НКО й банків

1) Функціонують у тому ж секторі грошового ринку, що й банки, – у секторі опосередкованого фінансування;

2) формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно банкам, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, чим зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

3) діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих же засадах, що і діяльність банків;

4) розміщаючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи власні вимоги до інших економічних суб'єктів.

Відмінності діяльності НКО від банківської діяльності

1) Не торкається процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей;

2) не пов'язана з базовими банківськими операціями;

3) є вузько спеціалізованою.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими внесками. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах і шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору із кредитором (інвестором), і на інвестиційних фінансових посередників (рис. 30), які залучають кошти за допомогою продажу кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв і т.п.

Страхові компанії – це фінансові посередники, які спеціалізуються на наданні страхових послуг. Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи в них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщають у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні видатки, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними укладається в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Рисунок 30 – Класифікація небанківських фінансових посередників

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. Внески до фонду здійснюються систематично протягом тривалого часу, у результаті чого накопичуються більші суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фондам легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат у часі й, відповідно, розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи.

Ломбарди – фінансові посередники, які спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Ломбарди надають дрібні позички на дуже короткий строк. Відносини між ломбардами й позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників. Звичайно розмір позички становить 50-60% продажної ціни закладеного майна. Проте більшість власників ломбардів надають перевагу тому, щоб клієнт викуповував заставу, тому що такий клієнт часто приходить знову. Відсоток у ломбардах значно більш високий, чим стягують основні депозитні установи: на Заході він становить від 30 до 240% річних.

Лізингові компанії – фінансові посередники, які спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, устаткування, машин і т.п.) і передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово оплачують їхню вартість протягом певного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються із власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, який дуже зручний для позичальників.

Факторингові компанії – фінансові посередники, які спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Оплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором і його клієнтом, який продає свої вимоги.

Факторинг – складна фінансова операція, у якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується із двох частин: з відсотка на виплачену клієнтові суму і комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень відсотка по ньому невисокий. Однак більші суми платіжних документів, які купуються, і стягнення комісії на всю їхню суму забезпечує достатні доходи, щоб розбудовувати цей бізнес.