ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 01.12.2019
Просмотров: 2083
Скачиваний: 1
У сучасних умовах докорінних змін, що відбуваються в світі, зокрема в сфері духовних процесів, важливим є переосмислення змісту і ролі ідеології в духовному житті суспільства. Нова якість сучасного розуміння ідеології полягає в тому, що ми маємо пам'ятати: ніяка ідеологія не повинна набувати характеру державної, офіційної, примусової, носити монополістичний характер, утопізуватися, а виходити з ідеологічного плюралізму, суперництва різних ідеологій. Старий зміст ідеологічних принципів багато в чому був пов'язаний з ідеологічним диктатом, духовним насиллям над особистістю, маніпулюванням її свідомістю, мало залишав місця для своєрідності індивідуальних проявів людей. А тому найважливіше завдання нової ідеології полягає в утвердженні духу суверенності та незалежності ідейних, ідеологічних орієнтацій особистості, свободи визначення світоглядних ідеалів, що заперечує нав'язування будь-яких поглядів. Конструктивна ідеологія має адекватно відбивати буття, пунктуючись не на ідеологемах, а на ідеалах гуманізму, вільної ідейної орієнтації та плюралізму, суспільної свідомості, не допускаючи ідеологізації суспільного життя.
При всіх відмінностях між соціальною психологією та ідеологією їхнє Нормування має здійснюватись в органічній єдності, оскільки межа між ними дуже відносна і передбачає взаємопроникнення їх одна в одну. А тому в розвитку суспільної свідомості конче необхідним є врахування особливостей функціонування як психологічних, так і ідеологічних моментів, оскільки прорахунки в цій сфері здатні привести до незворотних негативних процесів у становленні в людей духовної культури.
Важливе місце в структурі суспільної свідомості належить масовій відомості. Сучасне суспільство породжує новий тип масової свідомості. В умовах пізнання людиною багатогранності світу вона поступово набуває певною мірою рис науково-практичного відображення дійсності, що;получає і побутове, й ідейно-теоретичне.Масова свідомість включає в себе найрізнобічніші духовні утворення — елементи теоретичної та побутової свідомості, ідеології та психології, логічного, раціонального, послідовного та внутрішньо суперечливого відображення об'єктивної дійсності, своїх специфічних інтересів у системі суспільних відносин. Такий специфічний характер масової свідомості, її особливу тонкість і делікатність, суперечливість та неоднозначність становлення і функціонування особливо важливо враховувати в процесі формування духовної культури особистості.Відзначаючи якісні зміни, що відбуваються в розвитку масової свідомості, разом з тим не варто перебільшувати її роль у формуванні духовим культури людей. При всіх прогресивних змінах, що відбуваються і Ній, їй властива обмеженість, яка не дає змоги глибоко відображати об'єктивну дійсність, брати активну участь у формуванні в особистості наукового бачення світу. Це під силу тільки науково-теоретичному рівні відображення дійсності.Процеси суспільного буття, випереджають рівні масової свідомості. Передові ідеї, пов'язані з усвідомленням необхідності підвищення соціальної активності людей на шляху до прискорення прогресу суспільства, його свободи, гармонізації суспільних відносин. Ще не оволоділи повною мірою масовою свідомістю, не знайшли і їй достатнього відображення. В цьому полягає суперечливий характер як масової свідомості, так і суспільної свідомості в цілому.
64. філософія гегеля: система і метод
Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.
При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 1) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).
Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей.
Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.
Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про
суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).
В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У першому вільна одна людина – деспот, у другому – певна група, в третьому – вільні всі.
У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.
1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.
Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. Наприклад, ортодоксальне гегельянство (К.Міхелет, К.Розенкранц та ін.) намагалось зберегти в чистості, недоторканою його філософську систему. А молоде гегельянство (А.Руге, Б.Бауер, К.Маркс та ін.), спираючись на гегелівський діалектичний метод, підкреслювало вирішальну роль особистісного, суб'єктивного фактора в історії.
65. Свобода особистості і її відповідальність
Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні філософія - це вчення про свободу.
Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії - Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної схоластики - Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Фоми Аквінського - свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людини; для Йоганна Готліба Фіхте свобода - єдина абсолютна реальність; а Георг Вільгельм Фрідріх
Гегель розумів під свободою багатопланову реальність, що у всіх своїх проявах являє форму об'єктивації абсолютного духу.
Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю
І суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій - індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Особливого значення набуває відповідальність за певну діяльність у перехідних суспільствах, що перебувають у стані максимальної нестійкості, коли бодай найменші флуктуації (ними в даному разі можуть бути дії однієї особистості) можуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.
Свобода і відповідальність - нероздільні поняття. Свобода неможлива без відповідальності і обов'язку людини перед світом, у якому вона існує. Відповідальність-це неминуча ціна свободи, плата за неї.
66. Філософія у 20 ст. Головні проблеми і тенденції.
Зовсім
мало часу відділяє людство від третього
тисячоліття, від XXI
ст. XX
ст.— це епоха небувалої напруги, надій,
загрози самому існуванню людства. З
точки зору соціально-економічного,
політичного та юридичного розвитку для
XX ст. характерні багатоаспектні
суперечності. З одного боку, людство
пережило дві винищувальні світові
війни, причому фіналом останньої були
атомні бомбардування Хіросіми та
Нагасакі, з іншого, породило могутні
демократичні та національно-визвольні
рухи.
Як
же виглядає на цьому фоні своєрідність
передумов і проблематика філософії у
XX ст.? По-перше, науково-технічний
прогрес завдяки фундаментальним науковим
відкриттям докорінно змінив картину
світу, починаючи з атомної та субатомної
фізики й закінчуючи новими уявленнями
про походження (принаймні доступного
нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної
технології виробництва на природу,
загроза екологічної, демографічної та
інших катастроф, не кажучи вже про суворе
попередження катастрофи в Чорнобилі,
дали, незалежно від соціальних та
духовних чинників, імпульси для
філософських висновків про хиткість
самих основ існування всього живого на
Землі, зокрема життя людини.
Як
засвідчують реалії, суспільного розвитку,
філософські, релігійні, морально-етичні
погляди аж ніяк не слід зводити виключно
до економічних або політичних вмотивувань.
Якби справи виглядали саме так, то
тоді зовсім незрозумілим був би феномен
загальнолюдських цінностей: чому люди
з різними економічними та політичними
орієнтаціями додержуються одних і тих
самих аморальних норм, форм релігійної
свідомості, філософсько-світоглядних
орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси,
проблеми, які виникали у сфері свідомості
та їхньому філософському осмисленні в
XX ст., багато в чому деформувалися,
змінювалися саме завдяки економічним,
політичним інтересам та процесам, але
є в них і те, що має самостійний статус.
Ось чому спрощення в інтерпретаціях
історії, що випливають з «плінтусної
методології», яка так заклопотана
«базисною» площиною, економічним
виміром,— під нього підводить усе:
політику і право, релігію й мораль,
художньо-естетичне осягнення світу та
філософію, утворюючи з цих галузей знань
незмінну ієрархію, найвищі духовні
поверхи якої виглядають як проста тінь
економіки,—такі спрощення (а вони
панували у нас майже всі 70 років
попередньої історії) недопустимі.
Звичайно, в історії серед її чинників
діють і економічні, і політичні інтереси,
але при цьому треба бачити їх у всьому
розмаїтті взаємовпливів і зв.язків,
враховувати не тільки пряму, а й зворотну
(«обернену») детермінацію одних чинників
іншими.
Націоналізація,—писав
Потебня,—зводиться до поганого виховання,
до моральної хвороби. до неповного
користування наявними засобами
сприйняття, засвоєння, впливу, до
ослаблення енергії мислі. до мерзоти
запустіння на місці витиснутих, але
нічим не замінених форм свідомості.
до
ослаблення зв.язку підростаючих поколінь
з дорослими, що замінюється лише слабким
зв.язком з чужими. до дезорганізації
суспільства, аморальності, підлоти...
Іншомовна школа, чи то буде школа у
тісному розумінні, чи солдатчина, чи
взагалі школа життя, має приготувати з
свідомості учнів щось подібне до
палімпсесту (пергаменту, з якого стерто
первинний текст і написано новий, крізь
який інколи проступає старий.—Авт.)...»1.
При цьому Потебня наголошував на
моральній виправданості недовіри
поневоленої нації до нації гнобителів,
наводячи українське прислів.я: «Може
ти, москалю, і добрий чоловік, та ши-нелія
твоя злодій»2.
Потебня
засуджує ідеал слов.янофілів, пов.язаний
із денаціоналізацією слов.янських
племен росіянами, звертаючи увагу
на те, що останні мислять розвиток
цивілізації «за чужий рахунок». «Те,
що ви називаєте загальнолюдським,—
звертається Потебня до подібного роду
носіїв «російської ідеї»,— є тільки
ваше. воно ще не обов.язково для всіх,
але ви хочете його зробити таким,
отримати за це платню, але при цьому
зберегти переконаність, що задарма
потрудились на благо людству. Ви
кажете:
«З
нами бог», але цього бога створили ви
самі, хоча не без достатньої підстави,
не без потреби для вашого власного
життя, але без уваги до того, чи годиться
цей бог для інших і чи схочуть або зможуть
інші увірувати в нього добровільно, або
ж віра в нього має бути втиснута силою»3.
Тим-то для обмеження потягів до русифікації
(понімечення тощо) Потебня пропонує
«право національних культур, тобто
право народів на самостійне існування
і розвиток»
67. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість» як відображення специфіки біологічного, соціального і духовного в людині.
Для того щоб визначити місце людини в сучасному світі, а також з'ясувати обумовленість у системі "особистість - суспільство", необхідно зупинитися на деяких загальних визначеннях, що характеризують людину з різних боків.
Людина, як вже зазначалося в попередньому розділі, має біосоціальну природу. З одного боку, це жива істота з притаманними ЇЙ загальними рисами, що властиві людському роду. З другого боку, в онтологічному аспекті, людина - істота соціальна, яка розкриває свої сутнісні риси саме в колективі, у процесі спілкування. За допомогою цілеспрямованої діяльності (праця), комунікації (мова), системи оцінки (критика) і самооцінки (самокритика) людина стає "суспільною твариною", унікальним представником біосфери, що створила, на думку Володимира Вернадського, своє власне середовище існування - ноосферу. Таким чином, людина - жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе.
Однак, з'ясувавши багатоаспектність природи людини, не можна відповісти на запитання, чому люди, які належать до єдиної етнічної спільноти, відрізняються один від одного, чому одні люди - відомі всій країні, а про існування інших знає тільки обмежене коло. Інакше кажучи, для відображення всіх аспектів людської особистості, виходячи з того, що вона є багатогранною, використовуються різні якісні характеристики. Це такі поняття, як "індивід", "індивідуальність", "особистість".
Розглянемо ці поняття більш детально. Значеннєвим містком від біологічного (людина) до соціального (особистість, індивідуальність) є поняття індивід (від лат. individuum - неподільне). Під поняттям "індивід", як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, "індивід" має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. Поняття "індивід" тісно пов'язане з поняттям індивідуальність. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби.
І хоча вони не дуже відрізняються від тих, що притаманні й іншим людям, представникам тієї самої соціальної групи, однак в індивідуальності є щось своє, притаманне тільки їй. Наприклад, одна людина сприймає звістку про певну подію в суспільстві спокійно, друга - з посмішкою, а третя - з цинізмом. Таким чином, на відміну від індивіда, який характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю.