ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3687
Скачиваний: 1
ТЕМА 1. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ В уКРАЇНІ
(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)
-
Криза панщинної системи господарства. Аграрні реформи Австрійської та Російської імперій.
-
Пореформений розвиток сільського господарства.
-
Промисловий переворот та індустріалізація.
-
Столипінська аграрна реформа.
-
Промисловий розвиток західноукраїнських земель.
-
Внутрішня і зовнішня торгівля.
-
Фінанси і кредит.
-
Вплив першої світової війни на народне господарство України.
-
Економічна думка.
Наприкінці XVIІІ ст. більшість українських земель остаточно перейшла під владу Росії. До складу Російської монархії ввійшли: Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина – Чернігівська, Полтавська губернії); Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська губернії); Південь (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії); Слобожанщина (Харківська губернія).
До складу Австро-Угорської монархії входила Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття.
Протягом першої пол. XIX ст. в сільському господарстві України панівною залишалася панщинна система господарства. У аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння.
На Правобережжі та Півдні існували величезні латифундії. В Лівобережній Україні та на Слобожанщині переважали невеликі маєтки.
Головними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщинна організація господарства, яка становила 4-6 днів на тиждень. Державні селяни Східної України вважалися особисто вільними (селяни, які сиділи на казенних або власних землях, козаки Полтавської та Чернігівської губерній, колоністи-іноземці) Вони сплачували грошові податки (подушне, земське тощо), феодальну ренту, виконували різні повинності.
Для становища селян західноукраїнських земель було характерне поступове відновлення економічних позицій землевласників. Шляхта залишалася повним власником доменіальних земель і верховним власником рустикальних (селянських) земель, намагалася позбавити селян права користуватися лісами, пасовищами, селяни не мали права залишити землю. Зросли феодальні повинності селян.
Протягом першої пол. XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. Вона більш виявлялася серед державних і оброчних селян Лівобережної та Південної України. Утворилася група селян, що володіла або орендувала 100 десятинами землі і більше. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян записувалась у стан міщан і купців.
Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласник могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах.
У західноукраїнському селі виник Новий тип господаря – підприємець. За умов збереження перемінного землекористування при чергових переділах землі заможні селяни збільшували свої наділи. Швидке розорення селянських господарств створювало надлишок робочих рук.
У першій половині XIX ст. сільське господарство продовжувало набувати товарного, підприємницького характеру. Головною функцією панщинного господарства було виробництво заради грошей. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землеробство в селянських господарствах.
Товаризація сільського господарства виявлялась у застосуванні найманої праці. Значного поширення вона набула в Катеринославській і Херсонській губерніях. Як і раніше, практикувалася примусова наймана праця. У Східній Галичині робоча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула домінуючого значення.
Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського господарства в Україні свідчили про кризу панщинної системи господарства. Феодальне суспільство було неспроможне створити сприятливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає визначальним для агровиробничого процесу в країнах Західної Європи. Хід економічного розвитку України об’єктивно потребував скасування кріпосного права.
Аграрні реформи Австрійської та Російської імперій
В середині XIX ст. гостро стало питання про реформування аграрних відносин. У 1846 р. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.
Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 р. Закон від 17 квітня 1848р. скасував панщину і кріпосні повинності:
1. Панщинні й інші кріпосні повинності скасовуються з 15 травня 1848р.;
2. Існуючі сервітути (громадські володіння: ліси, пасовища, луки та ін., якими селяни користувалися спільно з паном) залишаються недоторканними;
3. Селяни, якщо вони забажають користуватися сервітутними правами, мають віддавати за це відповідну плату, яка буде визначена шляхом добровільних угод між ними й поміщиками;
4. Поміщики звільняються від "опікунських обов'язків" щодо селян: допомагати своїм нужденним підданим, покривати витрати на лікування селян у випадку епідемії, а також від витрат, пов'язаних з доставкою рекрутів у місця набору та ін.
5. Держава зобов'язувалась сама компенсувати поміщикам вартість втрачених селянських повинностей (індемнізація). Дві третини сплачувала казна, а одна третина дорівнювала вартості скасованих "опікунських обов'язків" поміщика. Але індемнізаційний борг держава переклала на селян як додаток до постійних державних податків. До 1898 вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн. флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали виплачувати до 1943р.
Скасування кріпосного права в Австрії розширювало права селян та регламентувало їхні взаємини з поміщиками: поміщики втрачали владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави; селяни ставали власниками земельних наділів; скасовувалася практика примусової купівлі горілки й пива у свого поміщика.
На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони користувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі і селяни отримали менше землі, ніж мали до реформи. Близько 70 – 80 % закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу.
Земельна реформа 1848 р. зберегла й навіть збільшила великі землеволодіння, надала поміщикам гарантовану щорічну сплату за втрату права на феодальні повинності. Через ці пережитки феодалізму товарно-грошові відносини у народному господарстві Західної України розвивалися дуже повільно. На західноукраїнських землях було створено умови лише для повільної індустріальної еволюції села.
Необхідність селянської реформи на Східній Україні була зумовлена двома головними причинами: по-перше, посиленням селянського руху проти поміщиків; по-друге, усвідомленням верхівкою пануючого класу, що збереження кріпосницьких порядків сприяє відставанню Росії від розвинутих західноєвропейських країн.
Маніфест від 19 лютого 1861 р. та "Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності", визначали загальні принципи аграрної реформи для Росії.
Згідно з документами скасовувалося кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали особисто незалежними, могли одружуватись без дозволу поміщика, віддавати дітей у навчальні заклади. Вони позбавилися позаекономічних форм примусу; мали право володіти рухомим та нерухомим майном, записуватись у цехи й гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу.
Отже, реформа 1861 р. відкривала певний простір для розвитку капіталістичних відносин в Східній Україні. Але за методами проведення вона була кріпосницькою, грабіжницькою. По-перше, зберігались обмеження, що залишали селян нижчим, податним станом, тобто вони мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, судитись в окремому селянському суді та зазнавати покарань різками. По-друге, на відміну від інших станів, селяни одержували паспорт лише на один рік, не мали права вибирати собі заняття за уподобанням, вільно розпоряджатися своєю землею та господарством, без дозволу громади виїжджати за межі волості і селитися в іншій місцевості.
За поміщиками зберігалися всі землі, які їм належали раніше. Вони були зобов'язані надати, а селяни були зобов'язані взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. До укладання викупних угод селяни залишались тимчасово залежними від панів (формально 2, а фактично 9 і більше років). Лише після складання уставних грамот вони вважалися вільними.
Розмір викупних платежів перевищував ціну землі, яку одержали селяни. Селяни сплачували готівкою лише 20-25% суми викупу, решту виплачував уряд. До 1906 р., коли було припинено стягнення викупних платежів, селяни виплатили казні три ринкові вартості одержаної землі.
У Східній Україні норми польового наділу визначались місцевими положеннями:
-
"Великоросійське місцеве положення" поширювалось на губернії Півдня (Херсонська, Катеринославська, Таврійська та південна частина Харківщини), де переважало общинне землеволодіння та менш поширене кріпосництво. Селянські наділи становили тут від 3 до 6,5 дес. На даній території утверджувалось фермерське господарство.
-
"Малоросійське місцеве положення" діяло на Лівобережжі (Полтавська, Чернігівська та частково Харківська губернії), де було поширеним подвірно-сімейне землекористування та дрібне поміщицьке землеволодіння (прусський шлях розвитку). На ревізьку душу тут припадало від 3 до 4,5 дес.
-
За "Окремим місцевим положенням" селяни Правобережжя (Київ, Поділ, Волинь) одержали від 1,9 до 2,3 дес. на ревізьку душу. Поміщики-підприємці поступово перетворювались в капіталістів-аграріїв.
У ході реформи 1861 р. у селян Східної України відрізали 28-31% земель на користь поміщиків, внаслідок чого близько 220 тис. ревізьких душ були знеземлені, а 100 тис. одержали від 1 до 2,9 десятин на ревізьку душу.
Реформи 1848 р. в Австрійській і 1861 р. у Російській імперіях мали багато спільних рис. Вони здійснювались під тиском народних мас, але за ініціативою та під керівництвом верхів. Метою економічних реформ було збереження панування поміщиків на основі зміцнення самодержавного апарату. Як наслідок, усі питання були розв’язанні на користь поміщиків. Залишилася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарства, реформи не зрівняли селян у громадянських правах з іншими верствами, гальмували господарську ініціативу і культурний розвиток селянства. Позитивною стороною аграрних реформ було знищення монополії поміщиків на землю, ліквідація особистої залежності селян, сприяння розшаруванню селянства, створення ринку дешевої вільнонайманої робочої сили.
-
Пореформений розвиток сільського господарства.
Розвиток ринкових відносин у сільському господарстві призвів до значних змін у поміщицькому землеволодінні – руйнуючи феодальний характер землеволодіння, він перетворював землю на товар. У 1863-1902 рр. у ринковий обіг надійшло понад 25 млн. дес. приватновласницької землі. На першому місці серед продавців були дворяни.
Найшвидше цей процес відбувався на Півдні України, де кріпосницькі відносини були найменш поширені та успішно розвивалося капіталістичне зернове господарство. У 1877-1905 рр. в цьому регіоні до інших станів перейшло 49,4% загальної площі дворянських земель. На Лівобережжі, де абсолютна перевага належала дрібним поміщикам, а капіталізм розвивався переважно "прусським" шляхом, дворянське землеволодіння скоротилося на 39,47% загальної площі. На Правобережній Україні цей процес йшов повільніше, насамперед тому, що тут успішно розвивалося поміщицьке підприємництво ще до реформи 1861 р. Поміщики цього регіону швидше перетворювались на капіталістів-аграріїв та промисловців і зберігали за собою землі;
Продаж землі й зростання її вартості збільшилися після організації Селянського поземельного банку (1882р.). Його головним завданням була допомога поміщикам, у котрих банк скуповував землі за підвищеними цінами й перепродував їх, видаючи покупцям позики на умовах, що влаштовували заможні верстви населення. В Західній Україні певну роль в агарних перетвореннях відіграли існуючі банки та численні кредитні товариства.
Продовжували існувати також великі землеволодіння (латифундії). За офіційними даними, 54,2% землі належало 1,7% власників з розміром маєтку понад 1 тис. десятин. На початок ХХ ст. дворянське землеволодіння становило у середньому по Україні-24,5%.
Нові явища в поміщицькому господарстві. Втягування поміщицьких господарств у ринкові відносини відбувалося за рахунок впровадження нових, удосконалених знарядь праці, машин та механізмів. Цьому сприяли імпорт в Росію західноєвропейської сільгосптехніки, а також прогрес вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Найуспішніше цей процес розвивався в Степовій Україні (Катеринославщина, Херсонщина, Таврія), де ще в 60-х рр. у великих маєтках були парові молотарки, а кінні молотарки, букери, сівалки, косарки, віялки, жниварки й кінні граблі мало кожне впорядковане господарство. На Правобережжі теж поширювалися удосконалені плуги, культиватори та інші знаряддя праці. На Лівобережжі техніки було значно менше.
Поміщицькі господарства застосовували різноманітні методи залучення робочої сили. Вільнонаймана праця найбільше була поширена в Степовій Україні, друге місце посідало Правобережжя, останнє Лівобережні губернії. У тих маєтках, де додержувалися застарілої системи, панували оренди й різні форми відробітків. Поміщики старалися прикріпити селянина до маєтку, даючи йому ділянку землі під ріллю, на випас худоби, або позичаючи йому харчі, насіння, паливо за певні відробітки. Ці залишки феодальних відносин гальмували розвиток продуктивних сил в землеробстві, були перепоною для використання сільськогосподарських машин, заважали підвищенню врожайності.
Погіршувався фінансовий стан більшості поміщицьких маєтків Викупні платежі через брак коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, котра продовжувала зростати. На початок XX ст. у банках було заставлено 75% приватновласницької, в основному поміщицької землі.
Основні тенденції розвитку селянського господарства. Внаслідок реформи більшість українських селян отримала садибні та інші наділи землі, яка закріплялася в основному в спадково-подвірне користування. Але значну її частину було передано в общинне землеволодіння, що негативно впливало на розвиток сільських господарств. Громада і двори не мали права вільно розпоряджатися надільною землею доти, поки не буде погашено позику державі на викупні платежі. Уряд оберігав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за сплату викупних платежів, подушного тощо.