ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3691
Скачиваний: 1
Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. З 1901 до 1917р. виробництво цукру-піску в Україні становило 78–85% загальноімперського виробництва. Центром борошномельної промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення.
З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.
Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту – великими акціонерними товариствами за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст. Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу.
Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. Монополістичні об'єднання в Україні були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25% усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії 90%. Іноземний капітал приваблювали в Украйну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.
Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Створення акціонерних товариств певною мірою вирішувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капіталу в українську промисловість. Перші акціонерні компанії виникають в 70-х рр., багато їх було створено в 90-х рр. (Кримсько-Донецьке товариство кам’яно-вугільної та гірничої промисловості, Південно-Російське металургійне товариство ті інші).
Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900–1903 pp., яка охопила важку промисловість, зокрема металургійну та кам’яновугільну. Криза призвела до краху сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих монополістичних об'єднань.
За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1902 р. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет", до якого входило 12 із 16 існуючих підприємств. В 1904 р. створено синдикат "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. До нього входило 18 великих акціонерних вугільних товариств, що зосереджували майже 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Синдикат об'єднував в 1892-1893 pp. 91% усіх цукрових заводів України.
Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які виробляли мізерні обсяги продукції.
Таким чином, наприкінці XIX – на початку XX ст. в усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення. Однак для докорінних змін в економіці цього було недостатньо. Індустріалізація була перервана першою світовою війною. Україна залишалася аграрною країною з переважаючим сільським населенням (80%). В 1913 р. частка промислової продукції становила 48,2%. До першої світової війни українська промисловість становила 24,3% загальноімперської, даючи понад 70% продукції всієї видобувної промисловості, лише 15% продукції обробної промисловості, що свідчило про однобокість індустріального розвитку. Слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузь промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було.
Україна, як і Російська імперія в цілому, продовжувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні.
-
Столипінська аграрна реформа.
На кінець XІХ ст. Україна залишилася краєм з відсталим сільським господарством. Передусім про це свідчила наявність великої кількості середньовічних знарядь праці. Удосконалені знаряддя та складні машини мали тільки поміщики й заможні селяни. Однобічний зерновий розвиток при відсталій техніці призводив до виснаження ґрунту та зниження родючості. Більшість поміщицьких господарств, не маючи коштів і досвіду, продовжували вести господарство у формі відробітків. Серед селян була поширена відробіткова оренда, часто селяни віддавали половину врожаю. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, Східній Галичині. Прискорювався процес розорення селянства. Для підвищення продуктивності господарств власники землі поступово переходили до грошової оренди або створювали економії, використовуючи найману працю. Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювались в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Волинській губерніях. Відсталість сільського господарства характеризувалася й низькою товарністю. Товарна продукція сільського господарства становила трохи більше однієї третини валової продукції. Інакше кажучи, майже 2/3 усієї продукції споживалося в самому господарстві.
Панування поміщицьких латифундій виключало можливість більш-менш раціонального ведення господарства, комплексного і правильного розміщення продуктивних сил у сільському господарстві. Основу селянства України становили бідняки (57,1%), але саме вони володіли тільки 12,2% посівної площі. Середняки та заможні селяни (42,1%) володіли 69,3% посівної площі. З цього виходить, що темпи розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщинного господарства.
У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву „столипінської ” (голова ради Міністрів П.А.Столипін). Основні положення відображені в указі 22 листопада 1906 р. та затверджені законами 1910 і 1911 років. Уряд вирішив розв’язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння.
Столипінська аграрна реформа передбачала:
- руйнування общини і закріплення за господарем належної йому частки як особистої приватної власності;
- надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;
- переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Кожний селянин мав право вимагати від громади виділення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки – відрубу. Передбачалося переселення на хутори.
29 травня 1911 p. був прийнятий закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджувальні роботи, земля автоматично переходила у спадково-подвірне землеволодіння.
Реформа потребувала великих грошей. У 1906-1913 рр. Селянський банк надав 296 млн. руб. позики. Проте встановлення Селянським банком високих цін на землю зробило неможливим для основної маси селян користуватися його допомогою. Борг селяни мали повертати піввіку, з урахуванням процентів у потрійному розмірі.
Гроші селянам були потрібні для того, щоб налагодити господарювання на хуторах і відрубах. Потрібні були коні, плуги, насіння. На хутір переносили садибу з усіма будівлями. За свідченням сучасників, тільки ті селяни, які мали більше 20 десятин, могли втриматися і налагодити стійлове утримання худоби. Третина селян-хуторян володіла менш як 5 десятинами.
Природно, що у період проведення столипінської аграрної реформи відбувалося посилення попиту з боку селянства, особливо заможного, на продукцію сільськогосподарського машинобудування. Індивідуалізація селянського землеволодіння сприяла прагненням підприємливих селян до вдосконалення культури землеробства. За умов дрібного селянського господарства підприємства сільськогосподарського машинобудування орієнтувалися головним чином на випуск простого інвентаря. Зростав добробут у селі. Цьому сприяли також високі врожаї 1909, 1910, 1012, 1913 рр. З 1907 р. селяни не сплачували вже викупних платежів, і з цього ж року пішли вгору світові ціни на хліб
Підсумки столипінського аграрного курсу
Протягом 1907-1915 рр. закріпили землю в індивідуальну власність 48% селян на Правобережжі, на півдні – 42%, на Лівобережжі – 16,5%. Утворено 440 тис. хуторів (до 1916р.).
Збільшились масштаби переселення з українських земель. Протягом 1907-1912 pp. виїхало близько 1 млн. осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселенців. У 1914 в Сибіру і Далекому Сході проживало 2 млн. українців.
Столипінська аграрна реформа прискорила перехід української села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909-1913 pp. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи, які поступово взяли ініціативу в проведенні законів 1910 і 1911 pp., організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Здійснення аграрних перетворень сприяли зростанню виробництва сировини для харчової та переробної галузей. Закупівлею зерна та цукросировини у селян займалися торговельні агенти. Крім того, у Правобережній Україні поміщики часто відкривали або вже мали свої переробні підприємства. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.
-
Промисловий розвиток західноукраїнських земель.
Протягом першої половини XIX ст. у промисловому розвитку Західної України спостерігалося певне піднесення. Розвивалися традиційні галузі промисловості – текстильна, шкіряна, деревообробна, соляна, залізоробна, цукрова. З’являються великі підприємства. Поширюються технічні удосконалення та парова техніка. Зросла кількість зайнятого в промисловому виробництві населення. Однак якщо у Східній Україні розпочався промисловий переворот і почався процес індустріалізації, то економічний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Феодально-кріпосницька система Австро-Угорської імперії гальмувала подальший розвиток господарства Західної України.
Початковий етап промислового перевороту в Західній Україні припадає на 50-70-ті рр. Уряди Австрії та Угорщини здійснювали систему заходів, спрямованих на збереження за українськими землями статусу аграрно-сировинного придатка. Підприємства, що були розташовані на Західній Україні, мусили сплачувати більш високі податки; митне законодавство примушувало людей купувати австрійські товари за підвищеними цінами; значна кількість західноукраїнських банків залежала від австро-угорських; у найважливіших галузях промисловості домінував іноземний капітал.
У 60-ті-70-х рр. у Західній Україні переважала дрібна промисловість. Рівень механізації був низький. Після прокладення залізниці від західних кордонів до Львова (1861 р.) галицька промисловість почала занепадати під тиском дешевих товарів з центральних регіонів імперії. Скляна, фаянсова, шкіряна, текстильна і паперова промисловість не витримували конкуренції і скорочували виробництво. Краще розвивались галузі, які були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини і вивозились для подальшої переробки (борошномельна, спиртогорілчана, лісопильна, соляна). Ця продукція давала значний прибуток.
У 70-80-ті рр. під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х рр. на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Починає застосовуватись глибинне буріння (понад 1000 м.). Зростала кількість парових двигунів. Швидко розвивається нафтова промисловість Галичини. Найбільше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича. Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині.
Швидко зростала лісопильна промисловість. Це була найбільш розвинута й технічно оснащена галузь промисловості в регіоні. Вже на початку 80-х рр. парові тартаки давали більше половини всієї продукції. Лісопильне виробництво належало кільком великим фірмам. Майже 2/3 його становила ділова деревина, більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80 – 85 тис. вагонів лісоматеріалів. На західноукраїнських землях на к. XІХ ст. діяло близько 100 лісопильних заводів, але темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Тому в Західну Україну доводилося завозити готові вироби з дерева.
Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. З 60-90-і рр. збудовано три лісохімічні заводи. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300 – 600 робітників. На початку XX ст. було введено в дію хімічні заводи у Сваляві та Вигоді.
Певного розвитку набули металообробна й машинобудівна галузі. У 1912 р. у цих галузях виробництва існувало вже 14 великих підприємств. Це машинобудівний завод у Саноку (1300 робітників), залізничні ремонтні заводи у Львові (понад 1000 робітників).
Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цукроварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробництво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заводи на Буковині.
На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві потреби в тютюнових виробах і переважна частина їх завозилася з центральних районів монархії Габсбургів.
Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і через це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстильне виробництво. Так, у Східній Галичині наприкінці XIX – на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств.