ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3692
Скачиваний: 1
Тривалий і глибокий спад в економіці позначився на зниженні життєвого рівня людей. Про складності соціально-економічної ситуації в країні в перші роки реформ свідчать зубожіння значної частини населення, величезні суми заборгованості по заробітній платі, соціальним виплатам і пенсіям, змушені простої значної частини виробництва й відповідно високий рівень зареєстрованого й схованого безробіття, загострення демографічної ситуації, стагнація медицини, сфери послуг, утворення, науки й культури, високий рівень корупції й злочинності.
-
Реформування економіки України 2000-2010 рр.
В 1999 р була прийнята програма стратегічного розвитку „Україна – 2010”, яка визначила цілі та напрямки трансформації української економіки.
Україною обрана стратегія сталого економічного зростання на базі інноваційної моделі розвитку, підвищення конкурентоспроможності виробництва, розвиток економіки, що базується на знаннях. Основна мета реформ – побудова соціально орієнтованої ринкової економіки.
В 1999 р. світовий банк (СБ) разом з українськими фахівцями розробив для України прогноз розвитку на 2000-2010 рр., припустивши три можливих сценарії розвитку.
Відповідно до оптимістичного, починаючи з 2002 року ВВП України повинен щорічно рости на 7-8%. На противагу йому, песимістичний сценарій припускав поступове падіння ВВП, починаючи з 2001 року.
СБ не передбачив кризи, що одним ударом відправила ВВП України вниз. У результаті, в 2009-2010 роках ВВП України виявився набагато нижче передбачуваних прогнозів, навіть у рамках песимістичного.
Підсумки розвитку економіки протягом 2000 – 2004 рр. свідчили про позитивну динаміку зростання ВВП. Так, в 2000 – 2002 р. ВВП зріс на 20,9%. Обсяги промислового виробництва збільшилися на 38,4%. На відміну від попередніх років спостерігалася відносна цінова стабілізація. Зросли реальні доходи населення (2002 – 2003 рр. на 13%). Але аналіз змін у структурі власності, державних фінансів, інвестицій, інновацій, особистого споживання доводить, що наша економічна політика не відповідає сучасним світовим тенденціям. На сьогодні продовжує існувати нераціональна структура економіки, яка характеризується надмірною часткою базових галузей і дуже низькою часткою машинобудування у ВВП (оцінюється на рівні 5%), слушно вважається найслабшим її місцем, бо саме ця галузь є рушієм прогресу, інформаційного розвитку.
Головними чинниками зростання цього періоду були: глибока девальвація гривні, що відбулася в 1997–1998 рр.; дуже сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура 2000 року (4% зростання світової економіки); вільні виробничі потужності, які простоювали в роки кризи; економічна політика „першопоштовху” в якій використовувались фіскальні інструменти стимулювання металургійної, легкої та харчової промисловості, виробництва сільськогосподарської техніки, судно-, літако- і танкобудування, житлового будівництва, неформальні ресурси зростання – дешева робоча сила, заборгованість заробітної плати, неплатежі до бюджету, кредитна заборгованість підприємств. Зрозуміло, що ці чинники не можуть розглядатись як базові не тільки в майбутньому, а й сьогодні.
На сучасному етапі є визначальними такі фактори і процеси як: високі темпи зростання продуктивності праці в промисловості, які дозволили б перевищити рівень докризового, 1990 р.; істотне зростання інвестиційного попиту, що забезпечило початок оновлення основних виробничих фондів; високі темпи розвитку машинобудування – основної інвестиційної галузі.
Період 2000-2010 рр. характеризувався наступними подіями:
Законодавство. Протягом десяти років у країні було прийнято 11 різних Кодексів: Податковий кодекс; Бюджетний кодекс; Кодекс адміністративного судочинства; Цивільний процесуальний кодекс; Кримінально-виконавський кодекс; Господарський кодекс; Цивільний кодекс; Митний кодекс; Сімейний кодекс; Земельний кодекс; Кримінальний кодекс.
Приватизація. Розпродано приватним інвесторам найбільші держпідприємства України - ЗаЛК, ЛиНОС, Криворіжсталь, Луганськтепловоз, Ривнеазот, повністю продані держпакети 4-х обленерго. Також протягом усього десятиліття країна наполегливо намагалася продати Укртелеком і нарешті в 2010 році конкурс на продаж контрольного держпакета був оголошений.
Електроенергетика.
Закриття Чорнобильської АЕС 15 грудня
2000 р. Станція припинила генерацію
електроенергії.
22 грудня 2009 року
уведений у дослідницько-промислову
експлуатацію перший гідроагрегат
Дністровської електростанції, що
гідроакумулює. Будівництво станції
почате в 1983 році. Відповідно до проекту,
установлена електрична потужність
Дністровської ГАЕС (7 насосів-турбін) у
режимі, що генерує, складе 2268 Мвт, у
насосному режимі - 2947 Мвт. Проект станції
передбачає установку семи однотипних
гідроагрегатів.
Авіапром. Останні 10 років стали для українського авіабудування роками важких розчарувань.. Авіаційна галузь вважається пріоритетним напрямком розвитку української економіки. Україна мала самий більший у світі вантажний літак Ан-225 «Мрія», планували найближчим часом почати серійне виробництво Ан-70, що експерти вважали одним з найбільш перспективних військово-транспортних літаків світу. На Харківському авіазаводі будували Ан-74. АНТК ім. Антонова й Київський завод «Авіант» тільки запустили в серію пасажирський Ан-140. Запорізька «Мотор-Січ» наприкінці 1990-х по праву вважалася провідної авіадвигунобудівним підприємствам усього пострадянського простору. Були плани по поновленню виробництва Ан-124 «Руслан». У розробці в КБ Антонова перебував реактивний пасажирський літак Ан-148. Одним словом, Україна мала всі підстави ввійти в третє тисячоріччя з міцним авіапромом, але Ан-70 дотепер існує в єдиному екземплярі. Харківський авіазавод перебуває в стані санації. Завод «Авіант», доведений попереднім керівництвом практично до повної зупинки, припинив своє існування, влившись у Держпідприємство «Антонов», у яке так само ввійшло АНТК ім. Антонова. Ан-148 хоча й провадиться в Україні, Ірані й Росії, але далеко не в тій кількості, що очікувалося. Взагалі виробництво літаків в Україні за останні 10 років рідко перевищувало 2-3 штуки в рік, а в деякі роки наш авіапром і зовсім не побудував жодного літака. Україна повністю втратила технічні можливості по будівництву Ан-124, тепер ці літаки планується випускати в Росії. Єдиним реальним досягненням десятиліття можна вважати початок виробництва українськими й російськими авіапідприємствами Ан-148 і початок випробувань його приймача - Ан-158.
Сільське
господарство.
Введення Україною експортних мит на
олійні, що дало поштовх розвитку
внутрішніх потужностей по переробці
соняшника. Як підсумок - Україна займає
лідируючі позиції у світі по поставках
масла.
Введення обмежень на експорт
зерна при гарному врожаї, що підірвало
імідж України як постачальника зерна.
Частина зерна згнила, тому що ніде було
його зберігати, селяни понесли величезні
збитки через зниження цін на внутрішньому
ринку, тому що були позбавлені збуту.
Обмеження імпорту "ніжок буша", що
дало поштовх до розвитку птахівництва.
Як результат - Україна має одні з
найсучасніших холдингів по вирощуванню
птаха й виробництву охолодженого м'яса.
Вступ у Всесвітню торговельну організацію в 2008 році, після 15 років переговорів. Процес приєднання України до ВТО почався в 1993 році й тільки в 2005 році процес був прискорений. 5 лютого 2008 року Генеральна рада Всесвітньої торговельної організації на засіданні в Женеві схвалив вступ України у ВТО.
-
Концепції перехідної економіки
Необхідність переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової була обумовлена недієздатністю, що наростала, нетоварної економіки в міру вичерпання екстенсивних факторів економічного росту. Адміністративно-командна система має два істотних недоліки.
Перший – це її негнучкість, повільна адаптація до змін. Адаптаційні механізми у формі вищого управління, що відбувається за рішенням, перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів включаються лише тоді, коли глибина диспропорцій близька до критичної крапки.
Другий – це низька продуктивність праці внаслідок тотального придушення господарської ініціативності.
Зміст і закономірності перехідної економіки
Під перехідним періодом розуміється історично нетривалий час (але не менш одного десятиліття), під час якого відбувається ліквідація або корінне перетворення адміністративно-командної системи й формується основа ринкової системи.
Головними напрямками формування ринкової економіки в перехідний період є наступні.
1. Лібералізація економіки – це система заходів, спрямованих на скасування або різке скорочення заборон й обмежень, а також державного контролю у всіх сферах господарського життя. Вона має повсюдне поширення й включає: скасування державної монополії на здійснення господарської діяльності (у тому числі зовнішньої торгівлі), припинення централізованого розподілу ресурсів, перехід до формування цін в основному у відповідності з попитом та пропозицією, зниження державного контролю над трансакційними операціями на внутрішньому й зовнішньому ринках.
2. Демонополізація економіки й створення конкурентного середовища, що припускають створення рівних можливостей й умов для ділової активності всіх економічних агентів, забезпечення доступу на ринок іноземних конкурентів, заохочення малого бізнесу й зниження бар'єрів для проникнення в галузь (шляхом зняття адміністративних перешкод, надання пільгових кредитів), регулювання цінової і збутової політики природних монополій, в окремих випадках роздроблення великих фірм.
3. Інституціональні перетворення, що включають зміни відносин власності (створення приватного сектора), формування ринкової інфраструктури (комерційних банків, товарних і фондових бірж, інвестиційних фондів і т.д.), створення нової системи державного регулювання економіки, прийняття адекватного ринковим умовам господарського законодавства.
4. Структурні перетворення, спрямовані в першу чергу на усунення або зм'якшення успадкованих від колишньої системи диспропорцій у галузевій структурі народного господарства й окремих його галузей. Головна мета перебудови структури економіки – розвиток виробництва продукції, що користується платоспроможним попитом на внутрішньому й зовнішньому ринках.
5. Макроекономічна стабілізація (в основному фінансова). Вона не входить до числа системних реформ, тому що здійснюється нерідко й у країнах з ринковою економікою. Важливе значення цього напрямку випливає з того, що криза адміністративно-командної системи раніше й сильніше всього проявляється у фінансовій сфері, особливо у формі високої інфляції. Тривале збереження останньої перешкоджає нормальному становленню ринкових відносин, тому придушення інфляції життєво важливо для перехідних економік. У систему заходів макроекономічної стабілізації входять обмеження грошової емісії, мінімізація дефіциту держбюджету, забезпечення позитивної процентної ставки й т.д.
6. Формування адекватної ринковому господарству системи соціального захисту населення. Ця система заходів спрямована на перехід до адресної соціальної підтримки найбільш нужденних верств населення. Завершення формування цих основних елементів ринкової системи й означає закінчення перехідного періоду.
Варіанти системних реформ у перехідній економіці
Велику роль відіграють вихідні умови, до яких відносять:
• тривалість існування адміністративно-командної системи;
• частка приватного сектора в економіці;
• розмір структурних диспропорцій і рівень мілітаризації народного господарства;
• рівень внутрішньої й зовнішньої макроекономічної рівноваги (зокрема, розміри інфляції, зовнішнього боргу й ін.);
• трудова етика населення й переважний господарський менталітет;
• відкритість економіки й суспільства стосовно країн з ринковою системою.
В процесі переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки сформувалися приблизно три групи країн.
Перша група включає країни, де темпи просування до ринкової системи найбільш значні (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, країни Балтії). Порівняно швидке й успішне просування до ринкової економіки обумовлено рядом факторів: існуванням основ ринкової економіки, тісними економічними й історичними зв'язками із Західною Європою, відносною збалансованістю структури народного господарства або невеликим обсягом диспропорцій, консенсусом всіх верств населення відносно необхідності переходу до ринкової системи.
Друга група включає країни, де перехід до ринкової економіки виявився сполученим із значними труднощами й здійснювався набагато повільніше, ніж у країнах першої групи (Україна, Росія й інші країни - члени СНД, Болгарія, Румунія, Югославія, Албанія, Монголія) Тут не було стійкої традиції ринкової економіки, а формування адміністративно-командної системи нерідко відбувалося на базі традиційної системи. Утрудняють просування до ринку й такі фактори, як наявність глибоких диспропорцій у структурі економіки, наявність сильних зрівняльних тенденцій і відсутність у суспільстві консенсусу по питанню про характер перетворень, відносна ізольованість від розвинених країн, а нерідко й військові конфлікти на їхній території.
Третю групу становлять країни Східної Азії (Китай і В'єтнам), де панування адміністративно-командної системи було короткочасним і перехід до ринкової економіки почався на основі традиційної патріархальної системи при вкрай слаборозвиненій промисловості й відсутності серйозних диспропорцій, а також при збереженні авторитарної політичної влади, в умовах сприятливого для розвитку ринкових відносин господарського менталітету населення. У цих країнах діяв ряд факторів, що полегшували ринкові реформи. Тут перехід від колективних господарств до дрібних індивідуальних був легко здійсненний, тому що основою сільського господарства залишалася ручна праця. Важка промисловість і військово-промисловий комплекс становили порівняно невелику частку в економіці цих країн, що полегшило переорієнтацію їхньої промисловості на потреби споживчого ринку. Панування планової економіки в цьому регіоні тривало 25-30 років (проти 40 років – у Східній Європі й 70 років - у колишньому СРСР). Чимале значення мали традиційно висока трудова етика населення, що збереглася схильність до підприємництва. Нарешті, помітну роль зіграла китайська й в'єтнамська діаспора з її капіталом, кадрами й підприємницьким досвідом. Деякі економісти воліють відносити Китай і В'єтнам не до перехідного (постсоціалістичним), а до посттоталітарних країн на тій підставі, що в них офіційно не ставиться завдання переходу до ринкової економіки західного типу з перевагою приватної власності. У цих країнах ринкові відносини розвиваються переважно в сільському господарстві, торгівлі, послугах, ремеслі, тоді як велика промисловість залишається в державній власності. Багато хто (у тому числі міжнародні організації) відносять ці країни до що розвиваються.
Досвід ринкових перетворень у всіх трьох групах країн показує, що порівняно легко проходить лібералізація у вигляді скасування або ослаблення державного контролю над господарською діяльністю, відродження приватного підприємництва, а також приватизації невеликих об'єктів (переважно в сфері торгівлі й побутового обслуговування). Набагато важче проходить лібералізація цін і демонополізація економіки, тому що тут реформи зіштовхуються з можливістю широкого соціального невдоволення. Настільки ж важкої, але в цілому розв'язною проблемою виявляється фінансова стабілізація, що також вимагає чималих жертв від населення. Украй важко розв'язним завданням, є ефективна (а не формальна) приватизація великих господарських об'єктів, а також проведення на практиці процедури банкрутства. Значних і тривалих зусиль вимагає подолання успадкованих структурних диспропорцій (при тім, що жодна країна не зважилася ліквідувати "горб" у вигляді хронічно збиткових великих промислових підприємств).