Файл: 04.Конспекти+.docx

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у Російській імперії стала Олександра Єфименко. Вона зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки 20століття приблизно одночасно з’явилися «Нарис історії українського народу» Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітнього часу. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою.

***

3.Розвиток літератури.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 р., коли були опубліковані перші частини «Енеїди» Івана Котляревського. Майстром травестійної оди в українській літературі означеного періоду вважається Петро Гулак-Артемовський, професор Харківського університету. Сповнені народних мотивів також і твори Євгена Гребінки. Серед письменників першої половини 19 століття виділяється Григорій Квітка-Основ’яненко, який першим став писати українську художню прозу.

Романтизм, який проявляється в українській культурі наприкінці 20-30-х років 19 століття, помітно вплинув на подальший розвиток літератури, на творчість блискучого покоління українських письменників. Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи. У ньому знайшли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу. Першим осередком романтизму в Україні став Харківський університет, який на початку 19 століття був центром духовного життя всієї України. У 20-х роках професор Ізмаїл Срєзнєвський згуртував біля себе однодумців, які захоплювались новими слов’янськими літературами, класичною німецькою філософією, етнографією, усною народною творчістю. Разом із Срєзнєвським до гуртка харківських романтиків увійшли такі вчені та літератори, як Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Лев Боровиковський, Опанас Шпигоцький.

Зрештою, романтизм в Україні досяг своєї завершеності у творчості Тараса Шевченка. Поява його «Кобзаря« (1840), поеми «Гайдамаки« (1841), збірки «Три літа» (1847) піднесли поета на вершину української літератури. Тоді ж стали користувались значною популярністю серед читачів «Народні оповідання» Марко Вовчок. Багатою є творчість письменника – романтика Степана Руданського. Активним діячем національно-культурного відродження на Буковині був Юрій Федькович.

Видатних успіхів українська література другої половини 19століття досягла, передусім, завдяки творчості Івана Франка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького та інших. Література цього періоду відзначається суспільною актуальністю, поглиблюється критичний підхід до дійсності. У 90-і роки широко культивувався жанр новели. Тоді ж розпочали свою літературну діяльність видатні новелісти Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович та інші. Українська література на межі 19-20 століть позначена іменами Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської.

Першою ластівкою української журналістики стала газета «Харьковский еженедельник», яка почала виходити у травні 1812 р. Одночасно з «Харьковским Демокритом» у Харкові почав виходити і перший в Україні літературно-художній, науковий та громадсько-політичний щомісячник «Украинский вестник». Видання альманахів продовжувалося і в подальші роки. В 1841 р. у Петербурзі Євгеном Гребінкою був виданий альманах «Ластівка», цього ж року у Харкові вийшов альманах «Сніп», чотири книги альманаху «Молодик».

З січня 1881 р. у Львові почав виходити ілюстрований літературно науковий часопис «Світ». Видавали його Іван Франко та Іван Белей. Саме у «Світі» були надруковані твори, які увійшли до скарбниці класичної спадщини: «Борислав сміється», «Добрий заробок» та ряд поезій Івана Франка; низка реалістичних поезій Бориса Грінченка. У 80-х роках в Україні виходила низка періодичних видань різного ідейного спрямування: народовські «Зоря», «Діло», «Правда»; демократичного змісту «Товариш». У 90-і роки в умовах дальшого загострення суспільно-політичної боротьби з’явилися нові демократичні періодичні видання – «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово» та інші.

***

4.Театральна та музична культура.

Дев’ятнадцяте століття було періодом становлення українського професійного театру і музичної культури. Перше постійне приміщення театру в Україні було зведено у Харкові (1796) за енергійної підтримки Григорія Квітки-Основ’яненка. Згодом відкрились театри у Полтаві, Києві, Одесі. Довгий час виступали у них мандрівні трупи. Репертуар добирався з інтермедій, шкільної драми, з російських трагедій.

Визначними подіями в житті українських труп були постановки «Горя от ума» Олександра Грибоєдова, «Женитьбы», «Ревизора» Миколи Гоголя. На цих творах зростала майстерність українських акторів. На перше десятиріччя 19 століття класицизм пережив себе історично, його штучні канони і схеми майже не відбились на молодій українській драматургії. Популярними були в Україні російські комічні опери – драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями - аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко творчо використали цей досвід. Помітною подією стала поява «Наталки Полтавки» і комедії «Москаль-чарівник», що були поставлені Іваном Котляревським у Полтаві, й саме ці п’єси стали новою точкою відліку в становленні українського театру.

Перші українські драматурги 19 століття у своїх «малоросійських операх» щедро сприймали скарбницю народної музичної і вокальної культури. Ці твори тим самим розпочали традицію розвитку музично-драматичного театру. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка були найкращими з творів української драматургії того часу.

З появою нового українського театру з’являються й імена прославлених акторів. Перша половина 19 століття в театральній культурі України позначена ім’ям Михайла Щєпкіна, викупленого з кріпацтва полтавчанами, який з успіхом виступав на сценах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працював у Москві. Він першим у вітчизняному театральному мистецтві перейшов до реалістичного втілення образу на сцені.

Поряд з новонародженим українським театром продовжували побутувати аматорські театральні вистави, які були дуже популярними в Україні. У 50-60-х роках 19 століття такі вистави відбувалися у Чернігові, Єлисаветграді, Немирові. У 70-х роках аматорський театр виник у Києві.

Після Емського указу (1876) театральне життя в Україні практично завмерло, оскільки українські вистави були заборонені. Однак у 80-х роках губернатори знову отримали право надавати дозвіл на українські вистави і театральне життя в Україні пожвавилось.

У 1882 р. в Єлизаветграді Марко Кропивницький зібрав українську трупу, до якої увійшли такі актори, як Марія Заньковецька і Микола Садовський. Пізніше до цієї трупи приєдналися Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Марія Садовська. Організатором хору, оркестру, декорацій був Михайло Старицький. Він виховав кілька поколінь українських акторів, зміцнивши цим справу театральної культури України. Співтворчість Михайла Старицького з композитором Миколою Лисенком надала певної оперно-музичної жанровості майже всій його драматургічній і сценічній творчості. Старицькому належить провідна роль в організаційно-творчому становленні музично-драматичного жанру – самостійного в українському театральному мистецтві.

В першій половині 19 століття українська музична культура зазнала романтичних впливів. Незабутню сторінку в історію української музики вписав Семен Гулак-Артемовський – славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець Михайла Глінки і друг Тараса Шевченка. Помітною постаттю в українській музичній культурі був композитор, фольклорист і культурно-громадський діяч Петро Сокальський, один із організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. Композитори Олександр Лизогуб і Йосип Вітвицький були зачинателями української фортепіанної музики. Михайло Вербицький та Іван Лаврівський писали церковну музику, твори для хору, музику до театральних вистав. Саме Вербицький є автором музики до поезії Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» і «Заповіту» Тараса Шевченка.

В організації музичного життя у Галичині в 70-90-ті роки 19 століття значну роль зіграв Анатоль Вахнянин, письменник, засновник музичного товариства «Торбан», музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка» у Львові. На Буковині помітне місце у розвитку музичної культури посіла творчість поета і композитора Сидора Воробкевича.

Основоположником і першим визнаним корифеєм української класичної музики вважається Микола Лисенко. Він написав музику більш ніж на 80 поетичних творів Кобзаря. Своєрідним апофеозом всієї музичної Шевченкіани композитора є п’ята частина кантати «Радуйся, ниво неполитая» - «Оживуть степи, озера», в якій геніальна прозорливість поета, мрія про світле майбутнє свого народу звучить як урочистий гімн вільній людині праці. Численні хори, дуети, тріо, сюїти, кантати створив Микола Лисенко на тексти українських поетів – Євгена Гребінки, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших. В особі цього композитора українська література має свого найбільшого музичного інтерпретатора. Він також автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», музична драма «Тарас Бульба».