Файл: 04.Конспекти+.docx

Військовий устрій та військова справа. Запорозька громада поділялась на 38 куренів, які мали свої назви. Десять куренів становили четверту частину війська – пірію, яка мала свою скарбницю.

У мирний час по куренях постійно проживала приблизно десята частина козаків (рис. 6.16.). Під час війни на основі куренів формувались сотні й полки під началом військової та паланочної старшини. Козацька старшина поділялась на кілька категорій:

• військова старшина – кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани;

• військові служники – підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафарь, підшафарь, кантаржій, канцеляристи;

• похідні та паланочні начальники – полковник, писар, осавул.

Окремо слід згадати шкільних отаманів, 2 для старших і 1 для молодших школярів.

До похідної старшини належали полковники та їх писарі й осавули, які набували своїх повноважень лише на війні. Паланочні полковники обирались паланками та виконували свої обов‘язки лише на території паланки. Знаком їх достоїнства був пернач.

Запорожці були професійними воїнами, все життя яких проходило у збройній боротьбі. За даними різних джерел можна стверджувати, що козаки мали у своєму розпорядженні всі види зброї, які на той час були у використанні у поляків, турок, татар, москалів, волохів, чорногорців:

Перші літописні свідчення про гармати у запорожців відносяться до 1516 р. Уся наявна артилерія зберігалась у пушкарні, по куренях, на фортечних валах. Найважливішою ручною зброєю у козаків були рушниці та пістолети. Збираючись до походу, козак брав із собою дві рушниці та чотири пістолети: два з них він носив за поясом, а ще одну пару у спеціальних кобурах, пришитих зовні до шароварів. Носили спеціальні патронташі, які кріпились на грудях. Уміло користувались луком та стрілами.

Шаблі використовували не дуже довгі і не дуже криві, але високої якості: «Як рубне кого, так надвоє і розсіче, - одна половина голови сюди, а друга – туди». Носили шаблю прив‘язаною до поясу з лівого боку. Списи мали древка довжиною до 3,5 м, пофарбовані спірально у чорний та червоний кольори. Келепами (невеликими бойовими сокирками з гострим кінцем) пробивали захисні обладунки.

Уся маса козаків поділялась на три роди війська – піхоту, кінноту та артилерію. Проте, запорожці не дотримувались вузької спеціалізації: піхотинець міг вправно користуватись легкою гарматою, битись верхи, а вершник у любий момент міг стати умілим піхотинцем.

Під час походу військо поділялось на полки та сотні. Середня чисельність полку становила 500 чоловік, хоча інколи у деяких сотнях було по 1000 вояків. Розповсюдженим засобом захисту у походах був табір – чотирикутний або округлий ряд возів. Під возами робили окопи для стрільби лежачи, а по кутах табору влаштовували артилерійські позиції. Коли вистачало часу, ряди возів додатково окопували валами та ровами. Цікаво, що запорозькі вози мали дишла як спереду, так і ззаду: для зміни напрямку руху достатньо було перепрягти волів. Сучасники свідчили, що у подібних таборах 50 запорожців успішно стримували до 500 татар. Запорозька піхота в обороні визнавалась найкращою військовими фахівцями тодішньої Європи.

Запорожцям були відомі досить складні тактичні прийоми: лава, або розгорнутий, колоною, трикутний, сакма- строї у наступі, батовий, або три шеренговий, стрій в обороні. Загальну битву вони називали галас, битву окремими загонами – розгардіяш, партизанські наскоки – загонами. Проти ворожої кінноти козаки використовували якірці, ракети та петарди. У разі відступу, козаки робили це організовано, саджаючи піхоту на вози¹⁴.

Запорожці вправно воювали не тільки на суходолі, але й на воді. У морські походи вони відправлялись на великих човнах, які називали чайками, байдаками, дубами. Спочатку вони були легкими, обтягнутими воловими шкурами. Згодом почали робити важкі човни довжиною біля 20 м і завширшки до 4 м. Чайка мала два кермових весла і могла вільно рухатись в обох напрямках без розвороту. По бортах човен мав очеретяні поплавки, які запобігали затопленню від морської хвилі. Кожна чайка мала до 40 пар весел, вітрило і могла піднімати до 60 козаків із зброєю та припасами. горілки у похід не брали. Керував човном чайковий отаман.

Звичаї та побут. Звичаєве право було досить суворим і передбачало різноманітні покарання. Суд був простим, правим та скорим: постраждалий та відповідач в усній формі викладали суть справи перед суддею, вислуховували вирок і одразу ж припиняли роздори і непорозуміння.

Покарання залежало від характеру злочину. За крадіжку винного приковували ланцюгами до залізного стовпа чи гармати, де він чекав рішення суду. Боржника теж приковували до гармати, де він знаходився до сплати боргу. За важкі поранення під час бійки, практикувалось публічне переламування винному руки чи ноги. Самим страшним було закопування вбивці свого товариша живцем в одній труні з тілом загиблого. Проте, якщо вбивця був хорошим воїном і добрим козаком, то міг відбутись штрафом.

Найбільш популярною стратою було забивання злочинця киями біля ганебного стовпа на центральній площі Січі. За добу чи кілька засуджуваного забивали на смерть, а його майно переходило до громади. Разом із ганебним стовпом практикували шибеницю та залізний гак за «велике» та неодноразове злодійство. Катів у запорожців не було. Як правило, злочинця страчував інший засуджений і чекав своєї черги.

Побут січовиків та козаків-зимівників різнився між собою. Січовики жили у Січі по куренях без дружин та дітей. Січовики прокидались вранці разом із сонцем, вмивались, творили молитву, після чого сідали до гарячого сніданку. Між сніданком та обідом кожен займався, чим вважав за потрібне. Рівно опівдні курінний кухар ударяв по казану і кожен поспішав до свого куреня на обід. Їжу готували тричі на день. До столу подавали: соломаху або саломать – житнє борошно, густо зварене на воді; тетерю – рідку страву з вареного житнього борошна чи пшона на воді; щербу – рідко зварене борошно на рибній юшці. Якщо козаки бажали додатково поласувати м‘ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками, гречаниками з часником, галушками чи ще чимось, то утворювали артіль, збирали гроші, купляли харчі та передавали їх кухареві.

Увечері, після заходу сонця, козаки знов збирались у курені. Тут вони вечеряли, після чого одні лягали спати, інші збирались у невелику гурти і розважались – грали на кобзах, скрипках, лірах, басах, цимбалах, сопілках, свистунах і танцювали. Інші співали, грали в карти у чупрундирь, коли переможець стільки разів тягав за чуба переможеного, скільки очок у того залишалось на руках. У кості грали на гроші та полонених татар.

На великі свята запорожці цілий тиждень ходили вітати старшину, дарували їй подарунки, за що одержували частування. Найбільш урочисто відзначали Водохрещу.

У прості свята козаки розважали себе кулачними боями. Для цього вони увечері збирались на площі, ділились на дві лави і починали битись, наносячи інколи важкі та навіть смертельні поранення.

Загалом, сучасники відзначали скромність та невимогливість повсякденного життя козаків. «Запорожці, - по козацькому прислів‘ю, - як малі діти: дай багато – все з‘їдять, дай мало – довольні будуть».

Зовсім інакше жили козаки-хуторяни. Самі хутори-зимівники ставили, як правило, три-чотири господарі. В кожного хазяїна було до 6 козаків і з ними до 60 молодиків. Багато людей збирались на хуторах узимку. Офіційно зимівчаки називались сиднями, а жартівливо баболюбами та гречкосіями. На війну їх призивали рідко, оскільки головним їх обов’язком було годувати січовиків. Деякі козаки жили у бурдюгах – одиноких землянках, розкиданих по степу.

Відчуваючи наближення старості, деякі січовики йшли у ченці Самарського, Мотронинського, Трахтемирівського, Межигірського та інших монастирів «спасати душу». Як правило, це відбувалось без зайвого галасу. Інколи такий ухід «в ченці» робився урочисто, на виді у всіх, супроводжувався гомеричними веселощами. Якщо козак помирав у Січі або зимівнику, його ховали на спеціальному кладовищі у повному козацькому вбранні та зброєю у дубовій, сосновій, вербовій труні. Над могилою ставили кам‘яний хрест, який козак нерідко витісував сам ще за життя, і виставляли білий прапор на знак жалоби.

Освіта й шкільництво. Основна частина простих козаків читати й писати не вміли, але серед старшини рівень освіченості набагато перевершував стандарти, прийняті серед російського дворянства 17 – 18 ст. Основну кількість освічених людей поставляла на Запорожжя Києво-Могилянська Академія. З них виходили військові писарі – «лукаві писалі», як прозивали їх козаки. Мала Січ власну систему освіти, що складалась зі шкіл січових, монастирських та церковно-приходських. У січовій школі навчались хлопчики – молодики, яких інколи набиралось до 80. Школярів вчили читати, писати й рахувати, а також співати. Вони мали особливий устрій, подібний до козацького, спільну касу. Головним учителем і наставником був ієромонах. Він також піклувався про здоров‘я й добробут школярів, доносив кошовому про всі події у школі. Монастирська школа існувала при Самаро-Миколаївському монастирі з 1576 р. Церковно-приходські школи існували у більшості паланок. Госпіталь та школа вважались обов‘язковою приналежністю кожного православного храму на запорозьких землях.

Міністерство аграрної політики та продовольства УКРАЇНИ

Вінницький національний аграрний університет

Кафедра історії України та філософії

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

______________________

____.________ 20__