Файл: 04.Конспекти+.docx

Загальна лінія історичного розвитку кольорової металургії реконструюється таким чином:

• обробка самородної міді спочатку методом холодного, а згодом і гарячого кування;

• одержання міді з руди та опанування техніки лиття;

• виготовлення штучних сплавів на основі міді.

Для Південної, Центральної та Східної Європи принципове значення мав розвиток Балкано-Карпатської металургійної провінції, яка почала функціонувати з другої половини 6 тис. до н.е. Балканська металургія характеризувалась надзвичайною потужністю: 95 виробів належали до категорії масивних знарядь праці та предметів озброєння. Домінувала ливарна техніка з використанням двосторонніх та багатоскладових форм, що для енеоліту більше ніде не зафіксовано. Вироби виготовляли переважно з чистої міді, а з кінця 4 тис. до н.е. інколи навіть з бронзи. На Південному Заході Східної Європи в енеоліті набув розвитку трипільський осередок кольорової металургії, тісно пов’язаний з Балканами. Спочатку трипільці імпортували зливки міді, але з середини 4 тис. до н.е. почали завозити й мідну руду. Через трипільців метал потрапляв далі на схід.

Енеоліт - це час, коли в багатьох регіонах світу процес переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарства наближався до завершення. На території України вже чітко простежувались дві великі господарсько-культурні зони, що визначатимуть особливості її культурного розвитку на багато тисячоліть уперед:

• лісостепова, осіле господарство мешканців якої віднині базуватиметься переважно на землеробстві та приселищному скотарстві, різноманітних ремеслах, торгівлі;

• степова, де переважатиме спочатку рухливе, а згодом і кочове скотарство.

Розглянемо особливості становлення цих відмінностей на прикладі трипільської, середньостогівської та давньоямної культурно-історчиних спільностей (КІС) часів енеоліту і самого початку бронзового віку.

Трипільська культурно-історична спільність. Перші цілеспрямовані розкопки пам’яток трипільської культури були проведені в 1897р.⁷біля селаТрипілля недалеко від Києва археологом Вікентієм В’ячеславовичем Хвойкою⁸ . Відомо кілька тисяч поселень та сотні поховань цієї культури. Виділяють три основні етапи її розвитку:

• ранній– 48-45 ст. до н.е., коли перші пам’ятки трипільської культури з'являються в лісостеповій течії Дністра та Нижнього Дунаю;

• середній– 44-40 ст. до н.е., коли починається процес просування трипільських племен в басейн середньої течії Південного Бугу та на Правобережжя Дніпра;

• пізній– 39-30 ст. до н.е., коли ареал трипільських пам’яток стає найбільшим, охоплюючи Волинь, Середнє Придніпров’я, Побужжя, Придністров’я, степові райони між Дніпром і Дунаєм.

З раннього етапу трипільської культури, землеробство мало стійкі традиції. Воно було ручним і основним знаряддям обробки ґрунту залишалася рогова мотика. У той час вирощували пшеницю (однозернянку, двозернянку і спельту), ячмінь (плівчастий та голозерний), просо, бобові. На одному з поселень на території Молдови знайдено кісточки абрикосу. На середньому етапі Трипілля з’являється виноградарство. На пізньому етапі трипільської культури в землеробстві зростає питома вага проса та бобових, з’являється примітивна слива (гібрид малоазійської аличі з диким абрикосом). Для збирання врожаю використовували складні серпи з крем’яними вкладишами, вставленими під кутом у дерев’яну чи рогову основу. Зерно зберігали в глиняних горщиках, ямах і переробляли на дрібну крупу за допомогою зернотерок і дерев’яних ступок.

Скотарство базувалось на розведенні переважно великої рогатої худоби або свиней. Кістки інших домашніх тварин зустрічаються рідше. На пізньому етапі помітне збільшення частки малої рогатої худоби у населення степової зони.

Можна говорити про три варіанти господарської системи трипільських племен: землеробно-скотарський, скотарсько-землеробний, мисливсько-скотарсько-землеробний.

Основну кількість знарядь виготовляли з кременю придністровських та волинських родовищ. Мідних речей спочатку було дуже мало (шила, риболовні гачки, дрібні прикраси). Певні зрушення в кольоровій металургії спостерігаються на пізньому етапі Трипілля. У середньому Трипіллі в Придніпров’ї відкрито велику гончарну майстерню з двоярусним гончарним горном. Подальшого розвитку гончарна справа набула на пізньому етапі трипільської культури. Домашніми промислами були ткацтво, обробка шкіри, дерева, будівельна справа.

Найбільш ранні поселення були невеликими, площею до кількох гектарів, інколи мали кільцеву систему планування і складались з наземних та напівземлянкових жител. На середньому етапі трипільської культури площа поселень збільшується до кількох десятків гектарів, типовою залишалась циркульна система планування, за якої будинки розташовувались одним чи кількома колами. В західній частині ареалу трипільської культури будинки могли бути двоповерховими. На першому поверсі розташовувались господарські приміщення з печами, місцями для переробки зерна, низькими глинобитними лавами. На другий поверх потрапляли зовні або через отвори в стелі за допомогою драбин. Особливої уваги заслуговують великі поселення трипільської культури, які існували на початку пізнього періоду - Майданецьке (300 га), Доброводи (250 га), Тальянки (400 га).

Поховальна обрядовість носіїв трипільської культури відома переважно за пам’ятками пізнього періоду. Більшість поховань зроблено за обрядом тілопокладення в ґрунтових могилах. В Середньому Придніпров’ї широко відоме тілоспалення з похованням решток у керамічних урнах. На півдні досліджені поховання під курганними насипами. Зрідка зустрічаються поховання на території поселень, в тому числі під підлогою будинків. Нечисленні антропологічні реконструкції дозволяють бачити у трипільцях представників середземноморської раси

Духовну культуру трипільців можна хоча б частково реконструювати також за предметами і комплексами, пов’язаними з релігійними віруваннями. Культове значення мала орнаментація посуду, в тому числі нанесена кольоровим розписом. Великий інтерес викликає глиняна пластика, представлена антропоморфними та зооморфними статуетками, моделями жител та побутових речей, культовими посудинами. Серед антропоморфних статуеток переважають зображення жінок, тоді як чоловічі скульптури зустрічаються дуже рідко. Зооморфна пластика представлена образами бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Досить різноманітними були форми глинобитних вівтарів.

Середньостогівська культурно-історична спільність ряду археологічних культур середини 5 – середини 4 тис. до н.е. була першим масштабним утворенням степового енеоліту Східної Європи, що охоплювало в окремі періоди існування територію степу та південних районів лісостепу від Нижнього Дунаю до Волги. Господарство базувалось на приселищному і рухливому скотарстві з розведенням переважно малої та великої рогатої худоби. Почався процес одомашнення коня й під кінець існування спільності в межиріччі Дніпра та Сіверського Дінця коні вже становили більше половини стада домашніх тварин. М’ясне конярство почало відігравати помітну роль в економіці та системі харчування степовиків, хоча використання коней у якості тяглової сили, а тим більше для верхової їзди, стане важливою рисою степової культури лише з середини-кінця бронзового віку.

Давньоямна культурно-історична спільність рубежу енеоліту-брон-зової доби 30 –23 ст. до н.е. продовжила основну лінію розвитку степових скотарсько-землеробних племен часів енеоліту. Її пам’ятки відомі на величезній території від Південного Уралу на сході до Балкано-Дунайського регіону на заході. У стаді домашніх тварин переважала мала рогата худоба, розводили також велику рогату худобу, коней. Не викликає сумніву переважно м’ясна спрямованість скотарства. Про рухливий спосіб життя свідчить відсутність довготривалих поселень, поява поховань в глибинних степових районах. Носії давньоямної культури ховали небіжчиків у глибоких прямокутних ямах (звідки пішла назва культури і спільності) під насипами курганів. В ряді поховань знайдено деталі чотириколісних возів – найдавніших колісних транспортних засобів у Східній Європі. Провідні дослідники вбачають у головній масі представників давньоямної культурно-історичної спільності перших індоаріїв.

***

3. Культурні новації бронзового віку.

• Доба бронзи – період, коли набувають широкого розповсюдження знаряддя праці та зброя з бронзи - першого штучного матеріалу в історії людства. Бронзові знаряддя твердіші та якісніші за мідні. Крім того, бронза плавиться при температурі, нижчій за мідь (700-900 замість 1083). Для багатьох регіонів Європи бронзовий вік охоплював 3 - 2 тис. до н.е.

• В епоху бронзи в Європі набуло поширення орне землеробство, про що свідчать знаряддя для оранки - дерев’яні рала. Перші рала на тязі тварин походять з Південної Месопотамії 4 тис. до н.е. У Єгипті рала почали використовувати лише на рубежі 4 - 3 тис. до н.е. спочатку для загортання посівів. У Європі їх знаходять в болотах і торфовищах Данії, Швейцарії, Німеччині, Чернігівської області України, Брянської області Росії. Відомі також зображення сцен оранки на скелях Швеції та Італії, кам’яних стелах Південної України (Бахчі-Елі). Запровадження орного землеробства не одразу виявило свої переваги у порівнянні з ручним. Річ у тім, що орне землеробство у Європі стало розповсюджуватися лише тоді, коли природні властивості найбільш родючих ґрунтів, завдяки діяльності неолітичних та енеолітичних землеробів, були значно виснажені. Кризова ситуація змушувала людей освоювати ділянки, віддалені від річкових заплав, де архаїчні прийоми оранки призводили до швидкої ерозії ґрунтів. Як наслідок, врожай на полях землеробів бронзового віку міг бути у 3 - 6 разів нижчим, ніж за умов ручного землеробства раннього неоліту. Падіння врожайності компенсувалось збільшенням площ оброблюваних ґрунтів.

• Подальший розвиток скотарства був пов’язаний з формуванням молочного напрямку. Ефективність використання великої та частково малої рогатої худоби значно підвищилась за рахунок використання білків у молочних продуктах, а також дорослих тварин у якості тяглової сили.

• Успішний розвиток скотарства у Євразії був тісно пов’язаний з одомашненням коня в енеоліті. Розвиток конярства супроводжувався спробами використання коней у транспорті. Біля 18 ст. до н.е. в похованнях перших іранців південної частини Східної Європи, представлених катакомбною культурно-історичною спільністю, з’являються колісниці для кінської запряжки. Близько 15 ст. до н.е., тут, у похованнях іранців зрубної культурної спільності, з’являються деталі вуздечки для верхової їзди. Починається багатовікова історія вершництва й кінноти.

• Завершення процесу перетворення конярства на важливу галузь скотарства сприяло оформленню кочового скотарства в степах Європи та Азії. Річ у тім, що в євразійських степах критичним чинником для кочівництва є характер зимових пасовиськ, зокрема товщина снігового покрову. Не усі домашні тварини здатні до видобування корму з-під снігу (табенювати). Велика рогата худоба та верблюди взимку вимагають підгодівлі з боку людини. Мала рогата худоба може випасатись сама за потужності снігового покрову до 10-12 см, а коні досить легко видобувають з-під снігу корм на глибині до 60 см. Ось чому з другої половини 2 тис. до н.е. табуни коней, керовані пастухами-вершниками, разом з отарами малої рогатої худоби утворили основу кочового скотарства в північних районах Великого Степу від Дунаю до Тянь-Шаню.