Файл: Деньги и кредит(укр.)-2012(Гаршина).doc

ПКС = P_i^A / P_i^B , (29)

де i – відповідний період часу;

P^A і P^B – вартість споживчого кошика в країні А и в країні В у національній валюті.

Хоча паритет грошових одиниць є основним чинником, що визначає валютні курси, на практиці валютний курс, як правило, відрізняється від ПКС.

У сучасній практиці використовуються наступні режими валютних курсів (рис. 21):

- фіксований курс – установлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну й навпаки;

- гнучкий курс– це система, при якій у валют відсутні офіційні паритети:

- змінний курс– змінюється залежно від попиту та пропозиції валюти на ринку.

Рисунок 21 – Сучасні режими валютних курсів

Усі фактори, що впливають на валютний курс, можна розділити на дві групи: кон'юнктурні та структурні (рис. 22).

Котирування – це встановлення валютного курсу, визначення пропорцій обміну валют.

На валютному ринку діють два методи валютного котирування:

- прямий;

- непрямий (зворотний).

При прямому котируванню курс іноземної валюти виражається в національній валюті, наприклад: 1 долар = 5,3322 грн.

При непрямому (зворотному) котируванню курс одиниці національної валюти виражається в певній кількості іноземної валюти, наприклад: 1 грн. = 0,19 доларів США.

Рисунок 22 – Класифікація факторів, що впливають на валютний курс

На валютних ринках переважає котирування національних валют до долара США (у зв'язку з його міжнародною роллю). Тому для котирування валют використовують крос курси, тобто співвідношення валют, що випливають із їхнього відношення до долара (третій валюті).

Наприклад: 1,6790 марка ФРН = 1 дол. США,

1,4940 шв. франків = 1 дол. США,

т.ч. 1,6790 марки = 1,4940 шв. франків,

1 марка = х,

х = 1,4940/1,6790 = 0,8898 шв. франків.

Існують валютні курси:

• «спот» курс, тобто діючий у цей час;

• «форвард» – майбутній валютний курс.

Вони використовуються при оформленні термінових угод (з відстроченням платежу).

Котирування валютних курсів припускає встановлення двох курсів:

• для покупки валюти;

• для продажу валюти.

При встановленні курсу міжнародних валют, користуються так званим валютним кошиком. Наприклад, при встановленні курсу СДР користуються наступним кошиком:

42% – долар США;

19% – марки ФРН;

15% – ієни Японії;

12% – франки Франції;

12% – фунти стерлінгів Англії

100% - одиниця СДР.

Методи впливу на валютний курс

Зміна валютного курсу впливає на внутрішні економічні процеси й на зовнішньоекономічні позиції країни. Мова йде про вплив курсу на зовнішню торгівлю, рухи капіталів на платіжний баланс країни.

Тому кожний уряд, зацікавлений в тих або інших цілях, прибігає до впливу на валютний курс своєї грошової одиниці, причому цей вплив може бути спрямованим як на підвищення, так і на зниження курсу національної валюти.

Широко використовуються наступні основні методи:

- девальвація – це цілеспрямований вплив, що ставить метою знизити курс національної валюти. Це стимулює експорт (виробники прагнуть за свій товар одержати більш коштовну валюту) і споживчий попит на внутрішньому ринку (оскільки національна валюта мало чого коштує, її не накопичують і прагнуть від неї швидше позбутися на ринку);

- ревальвація – це дії, спрямовані на підвищення курсу національної валюти. Це стимулює імпорт (іноземці прагнуть мати цю валюту), утримує попит на внутрішньому ринку (тому що зростає купівельна спроможність національної валюти), стимулює приплив іноземних інвестицій;

- зміна дисконтної (облікової) ставки – це вплив НБУ на рух короткострокових капіталів при підвищенні облікової ставки; відбувається приплив іноземних капіталів з тих країн, де ці ставки нижче;

- валютна інтервенція, тобто скупка або продаж валюти центральним банком на ринку з метою надання впливу на її курс. Для викиду на ринок додаткової валюти використовуються державні валютні резерви - так званий стабілізаційний фонд, виторг від продажу золота й позики у МВФ. Щоб проводити валютну інтервенцію, Центральний банк повинен мати значні валютні резерви.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок:

- використання своїх власних резервів іноземної валюти;

- кредитів, отриманих в інших країн;

- продажу цінних паперів в іноземній валюті;

- установлення «валютного коридору», тобто меж коливання курсу, по досягненню яких валютні торги припиняються;

- здійснення валютного контролю, який проводитися шляхом державного перерозподілу валютних потоків. Зокрема, держава зобов'язує фірми-експортери продавати йому всю або частину свого інвалютного виторгу, розподіляючи потім отриману валюту між фірмами-імпортерами й збиваючи тим самим їхній валютний попит.

- уведення валютних обмежень на вивіз іноземної або національної валюти готівкою понад певну кількість.

6.4 Валютні системи

Валютна система — це механізм, що пов'язує окремі національні, економічні системи в єдине світове господарство.

Ціль валютної системи – створити сприятливі умови для розвитку економічного співробітництва між країнами для міжнародного поділу праці.

Валютна система є потужним важелем у регулюванні міжнародних економічних відносин: з її допомогою здійснюється перелив економічних ресурсів з одних країн в інші або блокується цей процес; розширюється або обмежується ступінь економічної самостійності країн; «переміщаються» економічні труднощі з однієї держави в іншу (безробіття, інфляція і т.д.)

Валютна система не є чимсь застиглим, вона постійно змінюється й розвивається, цей процес не відрізняється плавністю й гармонією, йому властиві протиріччя, одиничні й загальні валютні кризи.

Валютну систему прийнято розділяти на:

• національну;

• міжнародну (регіональну, наприклад, європейська);

• світову.

Національна валютна система – це державно-правова форма організації валютних відносин однієї держави з іншою, а також з міжнародними економічними й політичними структурами.

Визначається національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права.

Основними елементами валютної системи є:

• національна валюта – грошова одиниця країни;

• склад, порядок формування й використання золотовалютних резервів;

• курс грошової валюти;

• режим оборотності національної валюти й характер валютних обмежень;

• форми організації міжнародних розрахунків;

• статус національних установ, які регулюють валютні відносини.

Таблиця 1

Характеристика валютної системи України

Міжнародна (регіональна) валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між групами держав. Прикладом таких систем можуть служити СЕВ ( 1963-1990 рр.), Європейська валютна система, що поєднує країни ЄЕС (з 1979 р.) і ін.

Така система розробляється групою держав і закріплюється договором між ними, точно погоджується з національними валютними системами і є складовою частиною світової системи.

Основними елементами регіональної валютної системи є:

• міжнародна розрахункова одиниця (переказний рубль або ЄВРО);

• міжнародні валютні фонди;

• погоджений порядок регулювання валютних курсів;

• міжнародні кредитно-розрахункові установи.

Світова валютна система – це спеціально розроблена державами й закріплена міжнародними договорами форма організації валютних відносин між усіма або значною частиною країн світу. Включає ряд елементів, кожний з яких юридично оформляється міжнародними договорами й угодами:

• форми міжнародних засобів обігу й платежу (золото, певні валюти, міжнародні валюти (наприклад, ЄВРО);

• валютний паритет і узаконений режим курсів;

• уніфіковані форми й правила міжнародних розрахунків;

• умови взаємної конвертованості валют;

• статус міжнародних валютно-кредитних організацій.

Принципи й організаційні основи сучасної світової валютної системи були визначені Ямайською угодою країн-членів МВФ в 1976 р.

ТЕМА 7. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм

7.1. Кількісна теорія грошей

Ця економічна доктрина пояснює рівень товарних цін і вартість грошей їх кількістю в обігу.

Уперше дану гіпотезу висунув французький учений Ж. Боден в XVI в. Він пояснював дорожнечу товарів у Західній Європі збільшенням припливу дорогоцінних металів. Цієї ідеї дотримувалися в XVII в. Ш. Л. Монтеск'є, Д. Юм, Дж. Мілль, які, однак, підкреслювали пропорційність між зміною кількості грошей в обігу і їх вартістю.

В XVIII в. яскравим представником кількісної теорії грошей був Д. Рикардо. Причому, треба відзначити, що його погляди носили двоїстий характер: з одного боку, він визнавав, що вартість грошей визначається витратами праці на їхнє виробництво, а з іншого боку, вважав, що в окремі періоди вартість грошової одиниці змінюється залежно від зміни кількості грошей. У такий спосіб Рикардо пояснював, зокрема, причини знецінювання банкнот Банку Англії після скасування розміну їх на золото в 1797 г.

До початку XX в. кількісна теорія грошей стала панувати в західній економічній думці як важлива складова частина неокласичної теорії відтворення. Найбільшу популярність одержали два варіанти – трансакційний і кембриджський.

Трансакційний варіант ( від англ., transaction – угода), розроблений американським економістом І. Фішером, заснований на двоякім вираженні суми товарообмінних угод за певний період – як добуток кількості грошей М на середню швидкість їх обігу V и як добуток кількості реалізованих товарів Q на їхню середню ціну Р. Цю залежність виражає "рівняння обміну": MV = PQ.

Використовуючи рівняння в дусі кількісної теорії грошей, Фішер зробив ряд припущень, що виключають вплив двох елементів: V – швидкості обігу грошей і Q – кількості реалізованих товарів. Він припустив, що протягом короткострокових періодів зазначені величини є незмінними: швидкість обігу грошей визначається довгочасними факторами (ступенем розвитку кредиту, станом засобів зв'язку і т.д.), а проведення товарів не може бути збільшене, тому що, згідно з неокласичною доктриною. для капіталізму характерна повна зайнятість ресурсів.

Усунувши з аналізу V і Q,, Фішер залишав один причинний зв'язок – від М (кількість грошей) до Р (рівню цін), що становить суть кількісної теорії грошей.

Кембриджський варіант кількісної теорії грошей (або теорії касових залишків) одержав розвиток у роботах англійських економістів А. Маршалла, А. Пігу, Д. Робертсона. На відміну від Фішера, вони в основу свого варіанта поставили не обіг грошей, а їх нагромадження в господарюючих суб'єктів. Основний принцип кембриджського варіанта виражається формулою:

M = k*P*Q, (30)

де М – кількість грошей;

Р – рівень цін;

Q – фізичний обсяг товарів, що входять у кінцевий продукт;

k – частина річного доходу, яку учасники обороту бажають зберігати у формі грошей.

Кембриджська формула по суті ідентична "рівнянню обміну", тому що k – величина, зворотна показнику швидкості обігу грошей ( до - 1/ V). Відмінність же у двох підходах укладалося в тому, що якщо Фішер зв'язував сталість швидкості обігу грошей з незмінністю факторів обороту, те англійські економісти – із психологією, тобто звичками учасників обороту. Однак кінцевий висновок обох варіантів однаковий – зміна кількості грошей є причиною, а не слідством зміни цін.

Основна помилка представників кількісної теорії грошей укладається в тому, указував К. Маркс, що, на їхню думку, товари вступають в обіг без ціни, а гроші без вартості, "потім у цьому процесі відома частина товарної "мішанини" обмінюється на відповідну частину металевої купи".

Згідно з кількісною теорією грошей ціна грошей визначається величиною, зворотної рівню цін:

G= , (31)

де G – ціна грошей;

Р – рівень цін.

В 30-ті роки виявилася неспроможність кількісної теорії грошей – з'ясувалося, що швидкість обігу грошей, яку представники цієї теорії вважали незмінною, піддана різким коливанням. Крім того, криза 1929-1933 рр. показала помилковість і іншої передумови – про максимальне використання ресурсів. Більше того, дана концепція не враховує вплив монополістичних об'єднань на практику ціноутворення, а вважає такий процес лише результатом зміни кількості грошей в обігу. Усе це визначило падіння популярності даної концепції.

Однак в 1960-1980 рр. спостерігається відродження кількісної теорії грошей у вигляді одного з неокласичних плинів у політичній економії – монетаризму.

2. Сучасний монетаризм як напрямок розвитку

кількісної теорії грошей

Згідно з даною теорією, кількість грошей в обігу є визначальним чинником формування господарської кон'юнктури, оскільки існує прямий зв'язок між змінами грошової маси в обігу й величиною валового національного продукту.

Монетаристська теорія виникла в середині 50-х років у США як "чиказька школа", на чолі якої стояв М. Фридмен. Сучасний монетаризм сформувався в 70-х рр. ХХ сторіччя в США. Він вважав, що стихійному товарному господарству властива особлива внутрішня стабільність, обумовлена дією ринкових механізмів конкуренції й ціноутворення. Прихильники цієї теорії виступають супротивниками кейнсіанської концепції втручання держави в господарські процеси. Вони затверджують, що державні заходи щодо стимулювання попиту, рекомендовані кейнсіанцями, не тільки не поліпшують стан економіки, але й породжують нові диспропорції й кризові спади

Широке поширення монетаризму одержав в 70-ті роки, коли він використовувався урядовими органами для боротьби зі стагфляцією й з'явився теоретичною основою для державних програм грошово-кредитного регулювання економіки.