Файл: 04.Конспекти+.docx

Література, драматургія. Незважаючи на деякий занепад культурного життя в Україні 13 – 14 ст., літературне життя зосередилось на західних землях у сусідстві з Білорусією. Традиції літописання підтримували Галицько-Волинський та Литовський літописи. З другої половини 14 ст. посилюються зв‘язки української літератури з південнослов‘янською – болгарською та сербською. Після падіння Константинополя у 1453 р. поглиблюються зв‘язки з літературами Заходу разом із перекладами з латини. Відбувається знайомство з ідеями гуманізму, притаманними Відродженню. Проте, характерною особливістю східнослов‘янської літератури тих часів залишалось використання не живої народної, а штучної «книжної» мови. Народною мовою першими були перекладені твори релігійного характеру, серед них знамените Пересопницьке Євангеліє 1566 р. Зовсім вільними від церковних слов‘янізмів були ділові та юридичні акти 14 – 16 ст.

Новим явищем кінця 16 – 17 ст. стало виникнення жанру полемічної літератури. Полеміку розпочав визначний польський єзуїт Петро Скарга у 1577 р. твором «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке від тієї єдності відступлення». З православного боку опонентами виступили Герасим Смотрицький та Зизаній Тусановський, вчитель львівської братської школи, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін.

Єдиним українським письменником початку 17 ст., чия творчість пережила всій час, став Іван Вишенський. Народився він у Галичині, освіту здобув у Острозі, між 1570-1580 рр. перебрався до Афонського монастиря у Греції, де і помер біля 1620 р. Виходячи зі старохристиянського аскетизму, він висунув утопічну програму встановлення «Царства божія на землі». Більшість творів І. Вишенського мають форму «Посланій» до князя Острозького, братств, усіх українців. Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький вважаються першими представниками українського літературного бароко, у якому духовні елементи переважали над світськими.

Окреме місце належало історичній літературі. Для 16 – початку 17 ст. це перш за все Супрасльський літопис, значну частину якого становить Короткий Київський літопис, складений між 1480 – 1500 рр., Літопис Биховця, доведений до 1507 р., Баркулабівський літопис, де, зокрема, є розповідь про повстання й страту Северина Наливайка. Густинський літопис можна вважати першою літературною пам‘яткою з історії українського козацтва.

Формується жанр історично-мемуарної прози. Його першою пам’яткою є «Завіщання» каштеляна брацлавського Василя Загоровського (1577). До даного жанру літератури слід віднести і так звані «козацькі літописи». Одним із найбільш ранніх є анонімний Літопис Самовидця, який охоплює події від 1648 до 1702 рр. Мемуари полковника гадяцького ГригоріяГраб’янки доведені до 1708 р. У такому ж жанрі складено історію Хмельниччини Самійла Величка.

У цей час порівняно швидкими темпами розвиваються два нових жанри української літератури – поетика та шкільна драма. Найдавнішим зразком української поетики вважають поему Герасима Смотрицького на герб князя Костянтина Острозького, вміщену в Острозькій Біблії. Значне місце серед віршованих творів належало панегірикам, віршованим передмовам до друкованих видань. Відомі вірші полемічного, дидактичного, молитовного спрямування. Про широкий інтерес до віршування свідчать граматики та словники з правилами віршування, складеними за грецькими та латинськими взірцями. З другої половини 17 ст. набувають поширення віршовані твори на побутову тематику народною мовою, лірична поезія.

Шкільна драма виникла відносно пізно у порівнянні із західноєвропейською драмою під впливом польського латиномовного театру. Витоки української драматургії слід шукати у народній святковій обрядовості, невеликих віршованих діалогах та декламаціях, які практикувались у братських школах. До них додавали гумористичні сценки з народного життя. Подібні інтермедії були написані живою народною мовою. У них уперше з‘являється образ українського селянина – центральної постаті майбутньої національної комедії.

Найвищим досягненням давньоукраїнської драматургії слід вважати історичні драми, перше місце серед яких належить драмі ректора Києво-Могилянської Академії, духовника Петра І Феофана Прокоповича «Володимир» (1703). Ця трагікомедія була присвячена прославленню Петра І як реформатора у образі хрестителя Русі князя Володимира. Тому ж Прокоповичу, мабуть, належала інша драма «Милість божа», написана й поставлена на честь 80-ти ліття початку визвольної війни проти Польщі.

Мистецтво. Архітектура. Якщо не розглядати окремо житлове будівництво, то пам‘ятки архітектури цього періоду можна поділити на дві великі групи: 1) оборонно-житлові споруди; 2) церковно-храмові будівлі.

Замки були одночасно оборонними та житлово-господарськими комплексами. Будували їх із цегли, вапняку або пісковику. Деякі з них виникли ще за часів Київської Русі і були перебудовані в камені (Луцьк, Крем‘янець, Меджибож, Кам‘янець-Подільський). Інші формувались як осередки землеволодінь польських та литовсько-руських магнатів (Острог). Нарешті, подільські замки, зведені на південних рубежах Великого князівства Литовського для захисту від татар. У церковному будівництві основним архітектурним типом були зрубні храми. До наших часів збереглись дерев‘яні церкви Святого Духа біля Рави Руської (1555) та Святого Миколая у Чернівцях (1607). Кам‘яні споруди представлені церквами-фортецями (Буша) та монастирями, притаманними для Поділля та Галичини з частими татарськими наскоками. Ренесансний стиль в архітектурі з‘являється в Україні раніше ніж у Польщі і мав джерелом свого поширення північну Італію. Найбільш виразно він представлений Ринковим комплексом у Львові, де з’являється у першій чверті 16 ст.

На початку 17 ст. помітні ознаки барокового стилю, а в другій половині цього століття формується своєрідний архітектурний стиль «козацького бароко», популярний серед козацької старшини. Він позначений розкішними фронтонами, порталами, вигнутими й покрученими «слимаками», багатим орнаментом. 18 ст. продовжує барокові традиції, але поступово набуває поширення новий стиль рококо – більш легкий та вишуканий. Багато монументальних споруд з‘являється в Україні після скасування у 1721 р. заборони на кам‘яне будівництво у провінційних містах Російської імперії. У 1731-1743 роках німецький архітектор Йоган Шедель звів 93 метрову дзвіницю Києво-Печерської Лаври, наприкінці 40-х років керував надбудовою дзвіниці Софійського собору. До середини 18 ст. належить будівництво комплексу Духовної Академії, церкви Святого Андрія (Шедель, Растреллі). Визначною пам’яткою 18 ст. є собор Святого Юра у Львові, зведений німцем Меретином, який зміг поєднати західне рококо з українським бароко. Німецький архітектор Гофман у тому ж стилі звів комплекс Почаївської Лаври на Волині. Видатною пам’яткою садово-паркового мистецтва став Софіївський парк у маєтку Потоцьких під Уманню.

Живопис. Українські майстри певний час продовжували традиції візантійського живопису, особливо у оздобленні храмових споруд. Поступово під впливом ідей Відродження зображення святих набували реалістичності, притаманної портретному живопису. Наприкінці 16 ст. з’являються справжні портрети. У 17 ст. цей вид живопису був представлений портретами засновників храмів та монастирів; вотивними портретами; посмертними портретами. На стінах Успенської церкви у Києві виявлено портрети Острозьких, Вишневецьких, Хмельницького та Мазепи. Були також портрети київських митрополитів, звичайно на полотні. З різьблених посмертних зображень відомі портрети Костянтина Корнякта й Успенському соборі Львова, Костянтина Острозького в Успенському соборі Київської Лаври, воєводи київського Адама Киселя, мальований кінний портрет Тимоша Хмельницького у Чигирині, портрет Богдана Хмельницького роботи голландського майстра Гондіуса. З’являються суто світські портретні зображення, переважно жінок.

У 18 ст. осередком мистецького виховання залишалась Київська Академія, Харківський колегіум, з 1789 р. київське Народне училище. Перша половина століття пов‘язана з монументальними розписами перебудованих київських храмів. Значна кількість найвидатніших українських художників прославилась у Петербурзі та Москві. Олексій Антропов виконав розпис Андріївської церкви у Києві. Його учнем був славетний портретист Дмитро Левицький (1735 - 1822). Отримавши освіту у Київській Академії, з 1761 р. він керував портретним класом Петербурзької Академії живопису. Його кисті належать більше 100 портретів, у тому числі Катерини ІІ та її сімейства. Другим видатним портретистом того часу був учень Левицького Володимир Боровиковський (1757 - 1825), який написав ряд ікон, 160 портретів і створив свою школу у Петербурзі. Окреме місце в історії вітчизняного живопису займає Антон Лосенко з Чернігівщини (1737 - 1773). Він навчався й працював у Німеччині, Голландії, Франції, був ректором Академії Мистецтв у Петербурзі. Він першим з російських «академіків» почав писати полотна на історичну тематику старокняжої доби, вважається засновником класицизму та історично-реалістичного напрямку живопису Східної Європи, проживши усього-на-всього 36 років.

Музичне мистецтво раннього періоду відоме нам не достатньо. Всесвітньої слави набув український багатоголосний спів. Багато відомих і невідомих співаків з України було забрано до придворної капели у Петербурзі. Серед них можна згадати Григорія Сковороду, майбутнього графа Олексія Разумовського – «Аполлона з громовим голосом» – за відгуками сучасників. Опікою його брата гетьмана Кирила Разумовського було відкрито співацьку школу в Глухові. З неї вийшли два найвідоміші українські композитори 18 століття – Максим Березовський, Дмитро Бортнянський. Третій, Артемій Ведель, здобув музичну освіту в Києво-Могилянській академії.

2. Культура запорозького козацтва (джерела формування, склад та чисельність, адміністративно-політичний устрій, військовий устрій та військова справа, звичаї та побут, освіта і шкільництво).

Джерела формування, склад та чисельність. Козаки приймали до себе кожного, хто приходив до них та добровільно погоджувався прийняти на себе ряд обмежень: говорити тільки українською мовою, сповідувати православну віру, пройти 7-ми річний випробний термін, коритись козацьким звичаям та виконувати накази старшини. Новика записували до складу одного з куренів під новим прізвиськом¹². Курінний отаман у присутності інших козаків відводив йому місце розміром приблизно 2,0 х 1,5 м та говорив: «Ось тобі і домовина, як умреш, то зробимо ще коротшу».

Усі разом козаки поділялись на січових та зимових. Перші постійно проживали на Січі, були нежонатими, або зреклися сімейних уз. Вони називали себе товариством, лицарством, мальтійськими кавалерами¹³. Сімейні козаки допускались на Січ, але постійно проживали на своїх хуторах – зимівниках. Але всі разом козаки складали одне військо – «арматне стадо». Чисельність цього війська постійно змінювалась: у 1534 р. – 2 тис. у 1535 р. – 3 тис., у 1675 р. –20 тис. За загальними підрахунками у часи розквіту війська суто запорожців могло бути 12 – 15 тис., а разом із мешканцями зимівників та слобод до 100 тис.

Адміністративно-політичний устрій. В основі життя усієї козацької громади лежало звичаєве право. За ним, вищим органом влади була Рада (рис. 6.18.). Загальні або Військові ради відбувались у встановлені дні – 1-2 січня (перші дні року), 1 жовтня – на Покрову (храмове свято у Січі), на 2 чи 3 день Великодня. Крім того, за бажанням козаків, Раду можна було скликати у любий день. Участь усіх козаків у Раді була обов‘язковою, небажаючих приводили силоміць. Рада була вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом. На січневій Раді щорічно проводили перерозподіл земельних угідь за принципом жеребкування.

Про кількість старшини на Запорожжі різні джерела наводять різні дані – від 49 до 149 чоловік. Більш детально про це ми поговоримо, розглядаючи питання про військовий устрій козаків.

Землі Війська Запорозького, розміром біля 1700 км по периметру, поділялись на 5, а під кінець 18 ст. 10 округів – паланок. Центром кожної був укріплений двір, у якому мешкала паланкова адміністрація.