ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3696
Скачиваний: 1
У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинуто слабко. В Закарпатті діяли три металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка.
Економіка західноукраїнських земель була відсталою, характеризувалась низьким рівнем енергооснащеності.
Будівництво залізниць продовжувало вестись переважно з стратегічних міркувань. Протягом 1870-1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 р. становила 4120 км. Наприкінці XIX ст. протяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).
З 90-х рр. XІХ ст. виявилися ознаки концентрації виробництва. Протягом 1905-1906 рр виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були „Галицько-Карпатське товариство ”. „Східниця”, Галичина. У першому десятиріччі ХХ ст. у нафтовій промисловості прискорюється процес концентрації підприємств. Найбільші 15 підприємств виробляли 75% нафти, що видобувалася у Галичині. У травні 1912р. німецькі та англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти Бориславсько-Тустановицького басейну (Прикарпаття), володів усіма нафтопроводами цього басейну і чотирма (із семи) великими нафтоперегінними заводами.
У деревообробній промисловості Закарпаття діяв синдикат „Мундус”. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований в 1910-1911 рр, належав будапештській компанії „Сольва”.
Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монопольні об’єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою.
Висновок: галузева структура західноукраїнської промисловості другої половини ХІХ – початку ХХ ст. залишалась однобокою і мала характер, типовий для колоніальних територій. Головну частину продукції продовжували давати галузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини (лісова, лісопильна і нафто-озокеритна). Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означало, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX на початку XX ст. становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось.
-
Внутрішня і зовнішня торгівля.
Розвиток промисловості та товарно-грошових відносин сприяв невпинному розширенню внутрішнього ринку.
Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля.
Велику роль в торгівлі України відігравали ярмарки. Ярмарки підтримували зв'язки між окремими регіонами України, зв'язки України з російськими промисловими районами, а також із зовнішнім ринком – країнами Центральної та Західної Європи, Сходом, Балканами.
Ярмарки відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах – Києві, Харкові, Катеринославі, Львові, Бродах, Тернополі, Чернівцях. Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. У 50-ті рр. ярмарок набував біржового характеру. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціпи, прийнятні для учасників операції ( на 1904 р. існувало 6 бірж).
На оптових ярмарках посилилась тенденція до спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділяється один товар: Київський контрактовий ярмарок – цукор, збіжжя; Харків – вироби текстильної промисловості.
До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля. Через базари значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв'язок між містом і селом. У великих містах діяло щоденно кілька базарів.
Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення. У першій половині XІХ ст. подальшого розвитку набула стаціонарна торгівлі через магазини та торгово-промислові заклади. В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Виникали великі універсальні і багатофілійні магазини, зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб.
У цей час в купецькому середовищі формувалася торгова та промислова буржуазія. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю.
В другій половині XІХ ст. на Україні зароджується. кооперативний рух. На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів здебільшого були наймані робітники, в економічно відсталій Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Перші споживчі кооперативи виникли в Харкові, Києві.( в 60-70-х рр.). Протягом 20 років темпи кооперативного руху були низькими через матеріальну незабезпеченість та ворожість державних адміністрацій. В к. XІХ ст. з’являються перші хліборобські спілки – артілі – на Херсонщині, Катеринославщині, Київщині, Чернігівщині. На початку українського кооперативного руху виникли кредитні товариства, які набули значного розвитку в районах господарств фермерсько-хутірського типу. Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарства, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами тощо. Кооперативні організації руйнували патріархальну замкнутість селянських господарств, сприяли їх втягуванню, особливо заможніших, у товарно-грошові відносини. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання – створити внутрішній ринок для національної промисловості. В останні два десятиріччя XIX ст. на західноукраїнських землях почала розвиватися постачально-збутова кооперація. Найміцніші позиції завоювала створена в 1883 р. у Львові "Народна торгівля", яка мала більше десятка філій і кілька сотень крамниць у різних містах.
Зовнішня торгівля. Східна Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці. Він надходив до Туреччини, Греції, Італії, Франції, Англії (з 1846 р.)
Основна частина хліба (86,5%) транспортувалася через чорноморські та азовські порти. Так, у 1782 р. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення на 1/4 митних зборів. Великі привілеїв було надано Одесі: царським маніфестом від 10 травня 1817 р. Одесі "подаровано" на 30 років порто-франко (право безмитного вивозу і ввозу товарів). Це певним чином сприяло пожвавленню економічного розвитку Південної України, але мало й негативні наслідки. Одеса перетворилась на склад іноземних товарів, звідки вони йшли на територію України й Росії, створюючи конкуренцію місцевим товарам і гальмуючи промисловий розвиток як самої Одеси, так і всієї Південної України. У квітні 1859 р. порто-франко в Одесі було ліквідовано.
Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. На початку XX ст. експорт із України перевищував імпорт (1900 р. активне сальдо 367 млн. крб.). Поза межі імперії Романових з України вивозили переважно продукти сільського господарства, в Росію промислову сировину й напівфабрикати. Митний тариф 1822 р. передбачав зміцнення російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю.
Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Потреби краю переважно задовольнялись імпортними фабричними промисловими виробами.
У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни вивозили багато продукції тваринного походження, продукцію сировинних галузей промисловості – нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, калійну сіль.
Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. На територію Правобережної України завозили численні вироби бондарів і столярів, ковалів, ливарників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. У російсько-українському експорті в Галичину значне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і коні. Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього.
Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилення економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх.
-
Фінанси і кредит
У XIX – на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.
Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шийкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків, зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого питейного доходу, який продовжував ґрунтуватися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 р. він становив майже 30 % державного бюджету.
Структура податків, основний тягар яких лежав на плечах селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету, який покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей. Більшість державних витрат припадала на воєнне і морське міністерства.
Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу М. Сперанського (директор департаменту Міністерства внутрішніх справ): припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, запроваджено нові податки, які викликали незадоволення дворянства.
Грошову реформу Є. Канкріна (міністра фінансів) 1839-1843 pp. проводили вилученням асигнацій і введенням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні селянської реформи 1861 р. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.
В 1862 р. знову була проведена фінансова реформа. Відмінили винні відкупи (феодальний пережиток), їх замінив акциз на вино, збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягування податків з урахуванням станів не було знищено. Так, поземельний податок з селян був в 1,5-3 рази більше, ніж на приватні землі. Лише в 1879-80 рр. було відмінено подушний податок, встановлено обов’язковий викуп землі. Зростають непрямі податки та платежі колишніх державних селян у зв’язку із переведенням їх на викуп з 1886 р. У багатьох повітах податки перевищували прибуток від землі.
Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу займала трете місце після Франції та Великобританії.
У 1862 р. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'яти карбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів в обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн. крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 млн. крб. – наполовину. Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн. крб. Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість.
На західноукраїнських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система – австрійський та німецький гульдени. У 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Карбувалися золоті, срібні монети, випускалися паперові гроші Австро-угорська крона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918 р.
Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських земель. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. З населення Галичини стягували прямі та непрямі податки. Прямі податки (на землю, будинки, заробітну плату) становили величезну суму. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 р. зросли на 770%, у Буковині на 470 %. На західноукраїнських землях швидко збільшувалась іпотечна заборгованість селян.
Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку розглядали як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи.
У 1817 р. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в Одесі, Києві, Харкові.
У 1860 р. в Росії був заснований Державний банк (на основі Державного комерційного банку), три його контори діяли у Києві, Одесі, Харкові. Значна кількість коштів витрачалась на підтримку поміщиків. Але поступово Державний банк збільшував кредитування торговельно-промислових галузей. Це сприяло концентрації виробництва й торгівлі.
Селянський поземельний банк (1883р.), надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю
Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності, причому постійно знижував розмір відсотків. Операції цих банків підтримували становище поміщиків і гальмували розвиток капіталістичних відносин у країні.
У 60-ті рр. почали виникати нові форми кредитних установ – приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, приватні земельні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства.
Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. (наприклад, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій)
Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській системі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-Угорський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії.