ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3720
Скачиваний: 1
Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспективних технологій, новітнього обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індустріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові досліджений.
У 70-80 рр. про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворилися на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну політику решти країн, демонструючи одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо у 50-ті роки та ж Південна Корея мала дохід на душу населення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х – уже 34% . Середньорічна заробітна плата зросла з 80 доларів у 1960 р. до 10 тисяч доларів у 1997 р. Аналогічні показники в Сінгапурі й Гонконзі.
Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіональному економічному співробітництву. У 1967 р. було створено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). її члени – Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ін. – проголосили своєю метою "прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності у Південно-Східній Азії". Економічне об'єднання, зокрема, взаємне забезпечення товарами, сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгівля у рамках асоціації стали ще одним фактором для піднесення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один із центрів тяжіння світової економіки.
Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залучення транснаціональних корпорацій, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.
Працелюбність й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність і ділова кмітливість – ці риси населення країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємництва й створенню в цілому такого психологічного клімату, який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передових досягнень світової цивілізації.
Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.
Все це спонукає країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських механізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законодавства.
• Країни з ринками, що народжуються.
Велику роль в здійсненні трансформаційних перетворень відіграли вихідні умови, до яких відносять:
• тривалість існування адміністративно-командної системи;
• частка приватного сектора в економіці;
• розмір структурних диспропорцій і рівень мілітаризації народного господарства;
• рівень внутрішньої й зовнішньої макроекономічної рівноваги (зокрема, розміри інфляції, зовнішнього боргу й ін.);
• трудова етика населення й переважний господарський менталітет;
• відкритість економіки й суспільства стосовно країн з ринковою системою.
В процесі переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки сформувалися приблизно три групи країн.
Перша група включає країни, де темпи просування до ринкової системи найбільш значні (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, країни Балтії). Порівняно швидке й успішне просування до ринкової економіки обумовлено рядом факторів: існуванням основ ринкової економіки , тісними економічними й історичними зв'язками із Західною Європою, відносною збалансованістю структури народного господарства або невеликим обсягом диспропорцій, консенсусом всіх верств населення відносно необхідності переходу до ринкової системи.
Друга група включає країни, де перехід до ринкової економіки виявився сполученим із значними труднощами й здійснювався набагато повільніше, ніж у країнах першої групи (Україна, Росія й інші країни - члени СНД, Болгарія, Румунія, Югославія, Албанія, Монголія) Тут не було стійкої традиції ринкової економіки, а формування адміністративно-командної системи нерідко відбувалося на базі традиційної системи. Утрудняють просування до ринку й такі фактори, як наявність глибоких диспропорцій у структурі економіки, наявність сильних зрівняльних тенденцій і відсутність у суспільстві консенсусу по питанню про характер перетворень, відносна ізольованість від розвинених країн, а нерідко й військові конфлікти на їхній території.
Третю групу становлять країни Східної Азії (Китай і В'єтнам), де панування адміністративно-командної системи було короткочасним і перехід до ринкової економіки почався на основі традиційної патріархальної системи при вкрай слаборозвиненій промисловості й відсутності серйозних диспропорцій, а також при збереженні авторитарної політичної влади, в умовах сприятливого для розвитку ринкових відносин господарського менталітету населення. У цих країнах діяв ряд факторів, що полегшували ринкові реформи. Тут перехід від колективних господарств до дрібних індивідуальних був легко здійсненний, тому що основою сільського господарства залишалася ручна праця. Важка промисловість і військово-промисловий комплекс становили порівняно невелику частку в економіці цих країн, що полегшило переорієнтацію їхньої промисловості на потреби споживчого ринку. Панування планової економіки в цьому регіоні тривало 25-30 років (проти 40 років – у Східній Європі й 70 років - у колишньому СРСР). Чимале значення мали традиційно висока трудова етика населення, що збереглася схильність до підприємництва. Нарешті, помітну роль зіграла китайська й в'єтнамська діаспора з її капіталом, кадрами й підприємницьким досвідом. Деякі економісти воліють відносити Китай і В'єтнам не до перехідного (постсоціалістичним), а до посттоталітарних країн на тій підставі, що в них офіційно не ставиться завдання переходу до ринкової економіки західного типу з перевагою приватної власності. У цих країнах ринкові відносини розвиваються переважно в сільському господарстві, торгівлі, послугах, ремеслі, тоді як велика промисловість залишається в державній власності. Багато хто (у тому числі міжнародні організації) відносять ці країни до що розвиваються.
Досвід ринкових перетворень у всіх трьох групах країн показує, що порівняно легко проходить лібералізація у вигляді скасування або ослаблення державного контролю над господарською діяльністю, відродження приватного підприємництва, а також приватизації невеликих об'єктів (переважно в сфері торгівлі й побутового обслуговування). Набагато важче проходить лібералізація цін і демонополізація економіки, тому що тут реформи зіштовхуються з можливістю широкого соціального невдоволення. Настільки ж важкої, але в цілому розв'язною проблемою виявляється фінансова стабілізація, що також вимагає чималих жертв від населення. Украй важко розв'язним завданням, є ефективна (а не формальна) приватизація великих господарських об'єктів, а також проведення на практиці процедури банкрутства. Значних і тривалих зусиль вимагає подолання успадкованих структурних диспропорцій (при тім, що жодна країна не зважилася ліквідувати "горб" у вигляді хронічно збиткових великих промислових підприємств).
Оцінки експертів показують, що зростання виробництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 р., щорічне збільшення ВВП становить 5–7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хорватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністичного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. У 2000 р. зростання ВВП по Східноєвропейському регіону, в т. ч. і в Україні, становило 6%.
Досить відчутною поки що залишається різниця у ступені економічного розвитку постсоціалістичних країн Європи. Так, згідно з даними Віденського інституту міжнародних економічних порівнянь, валовий внутрішній продукт Польщі у 2001 р. був на 27% більшим, ніж у 1989 р. – до початку реформ (у інших країнах регіону економічні реформи розпочалися пізніше, тому для порівняння взято 1990 р.), у Словенії ВВП у 2000 р. був на 20% вищим, ніж у 1990 р., в Угорщині – на 8%, у Словаччині — на 5%. Всі інші постсоціалістичні країні не досягли у 2000 р. власних показників ВВП за 1990 р. Чехія та Македонія трохи не дотягнули до рівня ВВП десятирічної давності. Естонія, Хорватія, Румунія та Болгарія зуміли забезпечити лише три чверті ВВП 1990 р. Литва, Латвія та Росія зупинилися на двох третинах, а валовий внутрішній продукт України, попри її економічні досягнення у 2000 р., не дотягнув навіть до половини рівня десятирічної давності.
Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та інших. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це – загальна лібералізація господарської діяльності; забезпечення відносної стабільності законодавства та передбачуваності змін у ньому; встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна політика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.
Результатом такого комплексного підходу став процес активного відновлення інтенсивного внутрішнього капіталоутворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник уже перевищив дореформений, а в Словаччині – значно наблизився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо цього компенсується вагомими успіхами в залученні іноземного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і становив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині – 22,7, у Чехії – 27,7, у Словаччині – 34,9, а в 1995 р. у Словенії – 22%.
При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Чехія), активно залучали капітали найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і постачання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвесторів. В автомобільну промисловість цієї країни значні кошти інвестували такі ТНК, як Audi (Німеччина) – 530 млн доларів, Gеnеrаl Mоtor (США) – 283 млн доларів і Suzuki (Японія) – 380 млн доларів, а у сферу виробництва споживчих товарів – Unilever (Великобританія – Нідерланди) – 150 млн доларів, що сприяло модернізації відповідних галузей. У Чехії такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легкових автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо. зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експортспроможного виробництва миючих засобів компанією Ргосter & Gamble. У Польщі цей метод ефективно використано в тракторному виробництві: Daewoo Соrроration (Південна Корея) придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд доларів.
Водночас, досвід центрально- та східноєвропейських країн з перехідною економікою показує, що конкретні засоби пристосування підприємств до більш жорсткого ринкового економічного середовища використовуються залежно від того, які з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причому на перших фазах трансформаційного процесу підприємства (навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні можливості) в переважній більшості випадків намагаються уникати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки найчастіше це пов'язано з болісними конфліктами інтересів всередині самого підприємства (організації). Навпаки, переважають намагання коригувати умови діяльності. Причому в багатьох випадках превалюють надії на використання методів державної підтримки.
Так, під тиском національних виробників практично в усіх згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібералізацію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебувають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподарських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також запроваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запроваджувалася (1995 р.) додаткове 8 % мито на всі види імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий 20 % податок на імпорт споживчих товарів, а також системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп напоїв.
Однак,не дивлячись на подібні кроки, протекціонізм та інші засоби державної підтримки в даних країнах застосовувались відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроекономічні механізми. Саме вихідна обмеженість державної допомоги, її концентрація виключно на пріоритетних напрямах розвитку, які дають помножений ефект, за наявності чітких і прозорих механізмів її надання, стали передумовою для кардинальної зміни пануючих у суспільстві очікувань і, як результат, формування стратегії позитивного пристосування на рівні підприємств (організацій).
Більшість перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих технологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді як у більш розвинених країнах відповідний показник становить до 20%.