ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3719
Скачиваний: 1
Істотною проблемою східноєвропейських країн є істотна залежність їх економічного зростання від економіки значних споживачів їхнього експорту – США та країн Західної Європи.
Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка розвиватиметься через зміни вже на власній основі.
-
Трансформація економіки Китаю.
У повоєнний період в Китаї було проведено ряд реформ, які відрізнялись одна від одної завданнями і методами досягнення. В 1949р. відбулася націоналізація приватної власності. В 1956 – 1958 рр. проводилася політика „великого стрибка”, котра базувалась на усуспільненні засобів виробництва і власності. В 1966 – 1976 рр. проводилася „культурна революція”, яка принесла самі великі втрати після війни (500 млрд. юанів).
До кінця 70-х рр. склалися основні риси економічної системи Китаю – надцентралізація, заперечення ринку і товарної економіки, зростання товарного дефіциту, низький життєвий рівень населення.
Курс на реформи (контрольований перехід до ринку) був прийнятий на партійно-державному рівні в 1978 р. (на чолі з Ден Сяопіном). За майже 20 років економічних реформ (1978 – 1997рр.) ВВП країни зріс у 5,7 рази, або у середньому на 9,6% на рік. Реформи носили ліберальний і поступовий характер. Китай займає особливе місце в прориві з економічної безвихідності. Це обумовлено тим, що економічний підйом в країні був пов’язаний не з ослабленням режиму політичної влади комуністичної партії, не із значними соціальними потрясіннями. Цього вдалося досягти, проводячи збалансований курс на трансформацію директивно-планової економіки в ринково-орієнтовану. Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, причому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи.
Протягом перехідного періоду використовуються як адміністративні, так і економічні методи управління. Характерною рисою реформ є те, що старі структури (за винятком сільгоспкомун) зруйновані не були – навіть збиткові державні підприємства продовжували працювати і випускати продукцію, а нові структури (індивідуальні, приватні, колективні, спільні та іноземні підприємства) займали вільні ринкові ніші та швидко нарощували обсяги виробництва. В Китаї не сталося глибокого економічного спаду, навпаки відбувалося неухильне і швидке зростання.
Аналізуючи китайські економічні реформи можна виділити етапи імпортзаміщення і експортної орієнтації.
Політика імпортзаміщення – синонім політики прискореної індустріалізації, створення цілісної промислової системи. Цей етап тривав до початку 90-х рр. Особливістю періоду форсованої індустріалізації був не стільки розвиток обробної промисловості, націлений на насичення внутрішнього ринку, скільки на створення важкої індустрії. Для виконання завдань модернізації „соціалістичного” народного господарства передбачалося застосування підприємництва і приватної власності, іноземного капіталу, передової зарубіжної техніки, технологій, досвіду керування. „Китайська специфіка” застосування цих факторів полягала у тому, що вони впроваджувалися у чіткій відповідності до п’ятирічних планів економічного розвитку. Перший етап реформ продовжувався до 1984 р. і стосувався головним чином сільського господарства. Найважливішим елементом нової політики була реорганізація праці (розпуск сільгоспкомун) – перехід на сімейний підряд, основною господарською одиницею стало подвір’я, поліпшення землевпорядкування і структури посіву. Спершу земля передавалася селянським подвір’ям в оренду на термін до 3 років, пізніше – до 30 років, в майбутньому у довічне спадкове володіння. Ці зміни не супроводжувались ростом механізації, але за 6 років значно зросли збори врожаю, що дозволило Китаю стати найбільшим у світі виробником сільськогосподарської продукції. Підвищився життєвий рівень населення.
Другий етап реформ (з 1984 р.) стосувався головним чином міської економіки і промисловості. Зміст реформ зводився до того, щоб підсилити господарську самостійність підприємств. За умови виконання плану, підприємству дозволялось розвивати виробництво з урахуванням вимог ринку. Важливим був дозвіл діяльності невеликих приватних і колективних підприємств, кустарних майстерень. Роль „локомотивів” економічного і технологічного розвитку відігравали особливі економічні райони (спочатку їх було 13, а нині – більш як 20), котрі мали переважно експортну орієнтацію. З метою залучення іноземних капіталів в особливі економічні райони було встановлено податкові пільги, розроблене чітке законодавство. Вже на початок 1996 р. у Китаї було створено 270 тис. підприємств із залученням іноземних інвестицій. Важливим позитивним моментом є те, що переважна частина (понад 95%) іноземних капіталовкладень в економіку Китаю припадає на прямі інвестиції. Незначний обсяг „портфельних” інвестицій і відсутність іноземних вкладів у банках країни є важливим фактором фінансової стабільності.
У Китаї досить специфічне місце і роль держсектору. У державній власності знаходяться підприємства важкої і добувної промисловості. Приватизація в Китаї доволі часто мала вигляд „приватизації керування” – передачі підприємств в оренду. Умовами оренди було прийняття персоналом підприємств обов’язків по нарощуванню обсягів виробництва, підвищенню ефективності. За думкою експертів Світового банку, саме в специфічному процесі „псевдоприватизації” в значні мірі і є секрет успіху китайських реформ.
Приплив іноземного капіталу і його орієнтація на зовнішні ринки підштовхнула китайське керівництво до вибору нової стратегії і тактики розвитку: переходу до експортної орієнтації. У 1997 р. за обсягом зовнішньоторговельного обороту КНР вийшла на 10-те місце в світі.
Перехід до експортної орієнтації супроводжувався змінами як у структурі провідних галузей економіки країни, так і у масштабах і глибині її зв’язків зі світовим ринком.
До останнього часу розвиток КНР відбувався переважно екстенсивно. Головними факторами зростання були: збільшення чисельності зайнятих, кредитна експансія уряду і крупні запозичення капіталу.
Швидке піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й недержавного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу населення, то завдяки безпрецедентно високим темпам економічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загальний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збільшився в 22,4 рази, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Протягом 1979–1999 рр. реальні доходи на душу населення в Китаї збільшилися в 4,8 рази. Всього за п'ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1993 р. становила близько 24% ВВП. За кількісними показниками економіки Китай уже посів 6-те місце у світі, з 1993 р. міцно посідає перше місце серед країн, що розвиваються, за рівнем залучення інвестицій. Загальна сума прямих іноземних інвестицій у китайську економіку становить 350 млрд дол. США, і вона збільшується кожен рік більш ніж на 40 млрд дол.
В перше десятиріччя ХХІ ст. заплановано перехід від екстенсивного зростання економіки до інтенсивного. Поставлено завдання:
1. Реформування державної промисловості. В Китаї налічується 100 тис державних підприємств. Уряд запропонував залишити у власності держави 1000 найбільших і стратегічно важливих підприємств важкої промисловості, дрібні та середні підприємства продати їх директорам, відносно великі підприємства акціонувати.
2. Реформування банківської системи з метою створення сучасної дворівневої банківської системи (нині комерційні банки відсутні).
3. Провести другу аграрну реформу. Можливості дрібних селянських господарств щодо зростання виробництва і зниження затрат практично вичерпано. Обговорюються два варіанта реформи. Перший полягає в створення великих високомеханізованих фермерських господарств сімейного типу. Цей варіант загрожує масштабним безробіттям. Другий варіант передбачає виробниче кооперування селян і технічне переозброєння сільського господарства.
Сьогодні Китай розглядають як нову індустріальну країну нової, четвертої „хвилі”. Кінцевою метою ринкової реформи в Китаї керівництво країни проголошує „соціалістичну ринкову економіку”, що передбачає поєднання механізму ринкової конкуренції з державним регулюванням економічних процесів. Фахівці прогнозують, що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до 2020 р. займе чільне місце в світовому господарстві.
-
Консервативно-монетаристський напрям економічної думки:
Американський неолібералізм. Чиказька школа монетаризму. Формування цієї школи розпочалося в межах неокласичної школи на базі кількісної теорії грошей. Саме грошова теорія є засадничою для всіх неоліберальних моделей: грошова природа економічних циклів.
Проте значних успіхів досягла група американських теоретиків на чолі з І. Фішером, котра так само, як і Кейнс, доводила, що поступальний розвиток економіки залежить від грошового чинника, але заперечувала кейнсіанські методи регулювання, що базувались на розширювальній грошовій політиці (дефіциті бюджету).
Послідовником цієї школи, а також засновником „нової школи монетаризму” став М. Фрідмен (н.1912), в 1967 р. обраний президентом Американської економічної асоціації, в 1976 р. йому присуджено Нобелевську премію. Представники монетаризму: Кейген, Мейзельман, Бруннер, Мельцер та інші
Монетарну доктрину Фрідмена варто проаналізувати, порівнюючи її з теоретичною моделлю Хайєка, оскільки за неокласичним спрямуванням вони дуже подібні. Проте Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами (у Хайєка – створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визначається важелем державного регулювання економіки (Хайєк пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавити державу можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки (Хайєк розглядає соціальні витрати як дестабілізуючий чинник, що підриває основи ринкових відносин). Відмінності двох неоліберальних теорій зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась набагато пізніше і була реакцією на активне використання кейнсіанства та його негативні наслідки.
Основою теоретичного обґрунтування основних положень Фрідмена слугував історичний метод (робота „Монетарна історія США”) та неокласичні підходи („Інфляція і грошові системи”).
Початок монетаризму датується 1956р., коли вийшла перша крупна робота по монетаризму "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей". Однак, лише у 70-х рр. монетаризм зайняв роль лідера серед економічних концепцій.
Основні положення монетаризму.
1. Стійкість приватного ринкового господарства . Монетаристи вважають, що в силу внутрішніх тенденцій ринкове господарство прагне до стабільності. Якщо мають місце диспропорції, порушення, то це відбувається у результаті зовнішнього втручання.
2. Кількість державних регуляторів скорочується до мінімуму, виключаються податкове, бюджетне регулювання (так звані адміністративні засоби).
3. Циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контрою. У якості основного регулятора, що випливає на господарське життя, виступають "грошові імпульси", грошова емісія. Недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова – до інфляції.
4. Треба відмовитися від короткострокової грошової політики , тому що зміни грошової маси відбиваються на економіці не одразу, а з деяким запізненням – (лагом), що може привести до порушень. Необхідно проводити дострокову політику, розраховану на постійний вплив на економіку.
5. "Грошове правило" Фрідмена – ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтована на приріст ВНП. Пропонує підтримувати темпам приросту готівки на рівні 3% на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на 1%. У цілому приріст не може бути більшим за 4 – 5% щорічно.
6. Критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення бюджетного дефіциту можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Рецепти монетаристів на сьогодні не є провідними. Це пов’язано, насамперед, з тим, що головною проблемою Заходу стала в останній час не інфляція, а зайнятість, темпи зросту, доходи. Політиків та економістів цікавлять підходи і рецепти стратегічного плану, а монетаризм не дає відповідних рекомендацій. Монетарні рецепти використовуються звичайно не у "чистому" виді, а у комплексі, разом з висновками і рецептами теоретиків інших шкіл.
Погляди на керування інфляцією. Засоби боротьби з інфляцією, засоби стабілізації грошового обігу і фінансів залежать від характеру, виду інфляції, особливостей її впливу на економіку, від тих факторів (причин), які покладені в її основі. Існують різні погляди на причини і засоби керування інфляційними процесами. Головну проблему Західні прибічники політики стабілізації бачать у тому, щоб загальмувати інфляцію і при цьому не викликати різкого підвищення безробіття. Філліпс за допомогою своєї кривої доводить, що існує зворотній зв'язок між інфляцією та безробіттям.
Темп інфляції, %
доля безробітних, %
Рис.4.1. Крива Філліпса
Кейнс вважав, що стимулювання сукупного попиту не повинно суттєво вплинути на зріст цін. Поки є невикористані потужності і вільна робоча сила, поширення попиту викличе зростання виробництва і пропозиції товарів, а не підвищення цін.
Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов’язана з надлишком грошової маси. Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи пропонують:
-
строго контролювати ріст грошового обігу;
-
проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;
-
проводити стабільну фіскальну політику;
-
забезпечувати бюджетну рівновагу, оскільки бюджетний дефіцит є джерелом інфляції і невиправданого втручання держави у ринковий механізм;
-
використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад, «шокова терапія»
Свій погляд на природу інфляції у неолібералів – Мізеса і Хайека. Вони виступають проти контролю над цінами і заробітної платою, проти політики низьких темпів приросту грошової маси.
Причини інфляції:
1) у негнучкості відносних цін, у структурних невідповідностях;
2) дуже високі соціальні витрати держави, спрямовані насамперед на досягнення високої зайнятості.
Звідси рецепти боротьби з інфляцією: скорочення втручання у процеси ціноутворення з боку держави; передача права грошової емісії приватним банкам. Ринковий механізм сам забезпечує стабільність і рівновагу у грошово-кредитній сфері. Зараз продовжується пошук найбільш результативних інструментів, що використовуються у боротьбі з інфляцією. Прийшло розуміння недостатності ізольованих засобів, неможливості зменшити інфляцію лише за допомогою грошової і фінансової політики. Стабілізація фінансів повинна проводитися разом з заходами по стабілізації і стимулюванню виробництва.
Концепція економікс пропозиції.
„Неокласичне відродження” – течія в економічній теорії, що виникає в 70-х рр. ХХ ст. на базі ідей про необхідність мінімізації державного втручання в економіку Представники теорії „економіки пропозиції” – А. Лаффер, Р. Мендель, М. Фелдстайн, М. Боскін – доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Ринок – не тільки самий ефективний, а й єдиний „нормальний” спосіб організації господарства. Його регулювання приводить до зниження ефективності і зв’язує ініціативу, енергію учасників господарської діяльності.
На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції.