ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3799
Скачиваний: 1
Книга Вознесенського, "добро" на яку дав сам Сталін, у 1948 р. була відзначена Сталінською премією у галузі науки і винаходів, а потім вилучена із обігу. М. Вознесенський у 1949 р. був заарештований і у 1950 р. розстріляний.
Підсумки дискусій 50-х років підведе праця Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму у СРСР" (1952), яка стане підґрунтям підручника політекономії, що вийшов у 1954 р.
– визнає об'єктивний характер економічних законів при соціалізмі і заперечує здатність радянської держави "відміняти" або "створювати" їх.
– дає нове визначення "основного економічного закону соціалізму – "забезпечення максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства шляхом безперервного росту та удосконалення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки" (а не закон "планомірного пропорційного розвитку"). Це визначення з деякою модифікацією зберігалось у політекономії соціалізму весь подальший період радянської влади.
– існування товарно-грошових відносин при соціалізмі пов’язує з існуванням двох основних форм соціалістичного виробництва: державна — загальнонародна і колгоспна, яку не можна назвати загальнонародною. Тому товарне виробництво і товарообіг є нині необхідністю, зникне воно із злиттям цих двох виробничих секторів в один загальний виробничий сектор. "На другій фазі комуністичного суспільства кількість праці, затраченої на виробництво продуктів, буде вимірюватися не окружним шляхом, не через посередництво вартості і її форм, як це було при товарному виробництві, а прямо і безпосередньо – кількістю часу, кількістю годин, витрачених на виробництво продуктів". Далі розглядає сферу поширення товарного господарства при соціалізмі і робить висновок, що "наше товарне господарство являє собою не звичайне товарне виробництво, а товарне виробництво особливого роду..., сфера дії якого обмежена предметами особистого споживання".
– при соціалізмі робоча сила і засоби виробництва не є товаром ("засоби виробництва не "продаються" навіть колгоспам, вони тільки розподіляються державою серед своїх підприємств",— зазначав Сталін). "Ціни у нас на сільськогосподарську сировину,— писав він далі,— тверді, встановлені планом, а не "вільні".
– заперечуючи товарну природу засобів виробництва при соціалізмі, визнає, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товарами і вони дійсно продаються".
– "народногосподарська рентабельність". Визнавши наявність закону вартості при соціалізмі, хоч і в обмеженому вигляді, Сталін пише: "Цілком невірно також твердити, що при нашому нинішньому економічному ладі... закон вартості регулює нібито "пропорції" розподілу праці між різними галузями виробництва. Якби це було вірно, то не зрозуміло, чому у нас не розвивають на всю потужність легку промисловість як найбільш рентабельну?" Тут Сталін фактично визнав, що народне господарство розвивалося всупереч закону вартості і поняттю економічної ефективності. Але цей висновок Сталін формулювати не хотів. "Деякі товариші, – писав він, – роблять звідси висновок, що закон планомірного розвитку народного господарства і планування народного господарства знищує принцип рентабельності виробництва. Це зовсім невірно. Якщо взяти рентабельність не з точки зору окремих підприємств або галузей виробництва і не у розрізі одного року, а з точки зору всього народного господарства і у розрізі, скажімо, десяти–п'ятнадцяти років, що було б єдино правильним підходом до питання, то тимчасова і нестабільна рентабельність окремих підприємств або галузей виробництва не може йти ні в яке порівняння з тою вищою формою міцності і постійної рентабельності, яку дає нам дія закону планомірного розвитку народного господарства".
Загалом "політекономія соціалізму", яка сформувалася в концепцію у ході численних дискусій, була систематизацією економічної політики держави та ідеології керуючої бюрократії і давала надто викривлене уявлення про реальний лад державного соціалізму у СРСР. І з 1954 р. (рік виходу першого підручника політекономії), модернізуючись, вона переміщалась із одного видання в інше аж до кінця 80-х років
Теоретичне обґрунтування практики соціалістичного господарювання (60-80-і рр.)
При класифікації економічних законів соціалізму виходили із класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повного добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особистості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного виробництва.
Проблемою кінця 50-х років стало введення поняття власності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим майном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективізації та індустріалізації (М. Колганов). Створюється три концепції власності:
1. Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод);
2. Соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов'язковому зв'язку з робочою силою;
3. Власність не має об'єктивного, самостійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробничих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов).
– заперечуючи товарну природу засобів виробництва при соціалізмі, визнає, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товарами і вони дійсно продаються".
Значна увага приділялась проблемам товарно-грошових відносин, ціноутворення та ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталінську підхід (К. Островітянов та В. Дяченко, Я. Кронрод)
Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці "План і ринок" (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором господарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного виробництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі "Деякі аспекти дискусії про економічні методи господарювання" (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка ґрунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва.
Термін "товарне виробництво" з початку 70-х років зник з наукового обігу, його знову стали пов'язувати з ринком. Дозволялось говорити лише про товарно-грошові відносини. З'явились і концепції, згідно з якими товарно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто нетоварних за своєю сутністю відносин.
У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 – 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку
Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів необхідно затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.
Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підготувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. В сільському господарстві: з метою підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, проте, плани постійно "коригувались" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів стимулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції. В промисловості: 1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації; 2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку; 3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахунку; 4)відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.
Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народногосподарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обов'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.
Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 – 1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.
В ході двадцятирічної дискусії у радянській економічній літературі сформувались такі основні концепції планового ціноутворення: вартісна, ціни виробництва, цін оптимального плану, ціни рівноваги
Вартісна концепція, згідно з якою основою цін має бути вартість продукції (Я. Кронрод та ін.), була поширена на початку 60-х років. Для вирахування цін пропонувалась наступна формула
Ц = с + v + т', де с — вартість витрачених засобів виробництва; v – заробітна плата; т'– норма вартості додаткового продукту, яка обраховувалась по суті як довільна надбавка до заробітної плати. Вартісна, або витратна, концепція опиралася на поняття СНЗП (суспільно необхідні затрати праці), як на основу формування цін. Основний недолік витратної ціни полягав у тому, що різниця у рівнях рентабельності (як проектної, так і особливо фактичної, яка виникала при її застосуванні) не відображала різниці у корисному ефекті різних видів продукції, в їх потребі, в їх дефіцитності.
Концепція цін оптимального плану була висунута у працях Л. Канторовича, В. Нємчинова та ін. За активної участі Канторовича і його колег – Новожилова (1892 – 1970) і Нємчинова (1894 – 1964) у другій половині 50-х – поч. 60-х рр. формується радянська економіко-математична школа.
Леонід Віталійович Кантарович (1912 – 1986) відкрив метод лінійного програмування (метод максимізації при обмежених ресурсах).
Сутність запропонованого методу була викладена в роботі "Математичні методи організації планування виробництва" (1939)
В роботі "Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів" (1959) розробляє загальну теорію раціонального використання ресурсів.
Розробка лінійного програмування почалася з пошуку практичної задачі. До Кантаровича звернулися інженери фанерного треста з проханням найти ефективний спосіб розподілу ресурсів, котрий забезпезпечить найбільш високу продуктивність обладнання.
Кантарович запропонував математичний метод оптимального варіанта. Умови задачі на оптимум і ціль, яка повинна бути досягнута, можуть бути виражені з допомогою системи лінійних порівнянь. Оскільки порівнянь менше, чим невідомих, задача як правило має не одне, а багато рішень. Для рішення задачі використав метод послідовних наближень, послідовного співставлення варіантів з вибором найкращого в відповідності з умовами задачі.
Якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний період та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені коефіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена формально у вигляді цільової функції (критерію оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації якого буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім видам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні (за термінологією Канторовича – об'єктивно зумовлені) оцінки, що дорівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, держава одночасно визначала б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.
Саме за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів Л. Канторовичу і Т. Купмансу (Йєльський університет, США) у 1975 р. було присуджено Нобелівську премію.
Пошук більш практичних підходів у рамках цього напряму привів до обґрунтування формули планової ціни як суми витрат факторів р = М +Т +Ф +Р де М – питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію), які можна оцінювати за діючими цінами з урахуванням їх взаємної ув'язки; Ту – оцінка трудових витрат, які можна наближено обрахувати як питомі витрати заробітної плати з нарахуваннями до рівня повних витрат на відтворення робочої сили з урахуванням суспільних фондів споживання; Ф – "прокатна оцінка" (тобто вартість використання) виробничих фондів на одиницю продукції; Р – рентна складова.
Чимало прихильників мала і концепція "ціни виробництва". її позитивність полягала в тому, що такі ціни враховували фондомісткість виробництва, проте при цьому ціни на продукцію трудомістких галузей не забезпечували б підприємству необхідних нагромаджень. Формула ціни виробництва мала такий вигляд:
Ц = с + v + ф*рн, де Ц – ціна; с – матеріальні витрати; ф – фонди, які використовуються при виробництві певного товару; рн – норма рентабельності по народному господарству, обчислена як відношення чистого доходу до вартості основних виробничих фондів і матеріальних оборотних засобів.
Дані концепції спиралися в цілому на "технічну" версію вартості. Критики її звертали увагу на те, що, на думку класиків марксизму, вартість не піддається розрахунку і за своєю природою може проявлятися лише через коливання цін під тиском динаміки попиту і пропозиції, тобто через функціонування ринкового механізму. Звідси виходило, що будь-яка модель ціни із числа орієнтованих на СНЗП як основу, може дати лише деяку умовну величину, яка тільки випадково може збігатися із СНЗП і забезпечувати погодженість інтересів.
Таким чином, незважаючи на те, що нові ціни дали змогу забезпечити на деякий час рентабельність праці практично в усіх галузях промисловості, вони були у черговий раз пристосовані до господарських умов. Ціни, як і раніше, не виконували ролі регулятора ефективного розподілу ресурсів і ефективного використання їх.