ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3698
Скачиваний: 1
У липні 1987 р. вперше було поставлене питання про радикальну економічну реформу, головним завданням якої мав стати перехід від командно-адміністративної системи господарювання до нового господарського механізму, що базується на економічних методах та демократичних засадах управління і правового забезпечення „нетрадиційних” для радянської економіки форм власності – кооперативної, акціонерної, приватної, змішаної та з участю іноземного капіталу. Централізоване управління мав замінити економічний механізм ринкового типу. У 1989 р. був прийнятий Закон „Про оренду”, що дозволяв трудовим колективам поступово, за символічний викуп, приватизувати державну власність. Почали створюватися недержавні банки. В цьому році СРСР завершив виведення військ з Афганістану, визнавши тим самим, що війна програна.
Наростали негативні процеси і в сільському господарстві. Зростає інфляція. Ріст заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувався зростанням товарної маси.
В результаті реформи так і не було створено нової господарської системи і не досягнуто позитивних результатів. Деморалізація силових структур, поразка в Афганістані, невизнана, але очевидна поразка в „холодній війні”, що супроводжувалася виводом військ із Східної Європи, дефіцит державного бюджету і наростання товарного дефіциту призвели до явного послаблення Союзного центру. Посилилося прагнення республік до проведення самостійної економічної політики або зовсім до відокремлення.
У 1990 р. розпочався „парад суверенітетів” союзних республік. У відповідь центр оголосив про пом’якшення податкового режиму, що ще більше посилило дефіцит бюджету і погіршило економічну ситуацію в країні.
У цих умовах було два шляхи подальшого розвитку подій – відмова від керівної ролі КПРС і здійснення керованого переходу до регульованої ринкової економіки (програма переходу академіка Шаталіна „500 днів”) або силова консолідація влади.
У березні-квітні 1991 р. проводився обмін 100 і 50-ти карбованцевих купюр (всього за три дні) і здійснено підвищення роздрібних цін (в 2,5 – 3 рази), що супроводжувалося символічною компенсацією внесків (40%). Це дозволило на декілька місяців стабілізувати ситуацію і зняти напругу із споживчого ринку. М’яка грошова політика і політика заробітної плати сприяли стрімкому росту інфляції, що погрожувала перейти в гіперінфляцію. Путч 1991 р. поклав початок розпаду СРСР.
З 1992 р. в Україні починається трансформаційний період.
-
Участь України в світовому господарстві.
Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік у загальносоюзному народногосподарському комплексі, формування якого завершилося в 60 – 80-х роках. Розвиваючись однобоко, господарство України було зорієнтоване на виробництво засобів виробництва (у 1987 р. їхня частка становила 72,2%).
За галузевою структурою господарство України спеціалізувалося на природно-, фондо-, енерго-, матеріало- і трудомістких галузях промисловості. Воно було розбалансованим, а всі його галузі економічно і технологічно не були пов'язані між собою. За оцінками економістів, 70 – 80 % загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з великою кількістю підприємств колишнього СРСР, які до того ж були основними споживачами виробленої продукції. Україна забезпечувала понад чверть виробництва машинобудівної промисловості Союзу. У той же час вона повністю одержувала з інших республік зерно- й картоплезбиральні комбайни, косарки, вагони метрополітену і вагони електропоїздів, 97% вантажних автомобілів, 93% тролейбусів, 88% технологічного обладнання для легкої промисловості, більше 70% легкових автомобілів, понад 50% тракторів. Основними постачальниками цього обладнання були підприємства Росії та Білорусі.
В Україні не розвивалися такі енергоємні галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, комп'ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси працювали на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження. Динаміка сальдо вивозу-ввозу свідчить, що вже з 1970 р. йде занепад сировинних галузей народного господарства й гіпертрофоване зростання металургійної продукції, цементу, що призводить, без відповідних капіталовкладень до занепаду всієї важкої промисловості внаслідок старіння й амортизації основних фондів. Крім того, відбувалося величезне навантаження на природне середовище у металургійних і цементних центрах України.
Маючи розвинені промисловість, сільське господарство, транспорт, Україна не могла задовольнити свої виробничі потреби. Функціональна структура господарства не забезпечувала безперервного зростання життєвого рівня населення, екологічну чистоту, раціональне використання ресурсів, стабільне економічне зростання, високу ефективність виробництва. Структура українського господарства не створила можливостей для його інтегрування до світових економічних структур, а рівень життя населення значно відставав від стандартів розвинених країн.
Тісні економічні зв'язки Україна підтримувала з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною і Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважала продукція галузей важкої індустрії, електроенергія, природний газ, кокс, руда, сірка, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, екскаватори, бульдозери, телевізори, трансформатори, сільськогосподарські машини.
З загальносоюзної "кочегарки" Україна була перетворена на "кочегарку" РЕВ. З країн Східної Європи Україна імпортувала машини і устаткування, верстати, комплектне промислове устаткування для хімічної, меблевої та харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомобілі, побутові електроприлади, медикаменти тощо.
Україна брала участь в економічному співробітництві з економічно розвиненими країнами. Більше 20 країн (Австрія, Нідерланди, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, США, Канада, Великобританія, Японія) одержували з України промислову продукцію і промислову сировину – залізну і марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, графіт, скло, металургійне та гірничошахтне устаткування, штучні алмази, алмазний інструмент, а також цукор, олію, льоноволокно тощо. В Україну імпортувалися різні машини, промислове устаткування, хімічні продукти, вовняні тканини Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 560 тис. кВт, для Фінляндії – комплект устаткування для атомної електростанції.
Україна вивозила свої товари більш як у 50 країн світу, що розвиваються. У структурі експорту головне місце посідали машини і промислове устаткування, які виготовлялися з урахуванням роботи в умовах тропічного клімату.
Експортна продукція України за цінами світового ринку оцінювалась у 30 млрд. крб. Проте зазначені прибутки осідали далеко за її межами. Така форма економічних відносин – звичайнісінький колоніальний грабунок України з боку центру. Про це свідчила також структура експортних поставок. У 1989 р., наприклад, на сировину, матеріали і товари народного споживання припадало 72%, на машини і устаткування 22% експорту продукції. У зовнішньоекономічних відносинах Україна мала пасивне сальдо. Справа у тому, що продукція України належала до початкової та середньої стадій обробки, тому й оцінювалася дешево.
Отже, участь України в народногосподарському комплексі СРСР, як і в світогосподарських зв'язках в цілому, свідчила про її колоніальне становище. Наслідком жорстокої експлуатації української економіки стало її виснаження, уповільнення темпів розвитку, що переросло в глибоку кризу.
-
Розвиток радянської економічної науки
Головні етапи розвитку економічної науки в СРСР.
Умовно в розвитку радянської економічної теорії можна виділити кілька етапів:
– період становлення (20—30-ті роки), коли йшлося про спроби моделювання нового суспільства, визначення засадничих принципів його побудови, форм та методів його дослідження;
– період ідеологізації економічних поглядів (друга половина 30 – 40-х рр.);
– період формування політекономії соціалізму як науки, що обслуговує ідеологію (50 – 60-ті роки);
– період занепаду (70 – 80-ті роки);
– к.80-х –поч. 90-х pp. період трансформаційних перетворень
Економічні дискусії 20 – 30-х рр.
Характерною рисою економічної думки у 20 – 30-ті роки був справжній плюралізм. Відбувались численні теоретичні дискусії. Проте з кінця 20-х pp. науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним.
Між тим методологічні дискусії 20 – 30-х pp. позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.
В економічній літературі досліджувались та обговорювались в ході дискусій такі основні проблеми:
– аграрні, зокрема теорія кооперації;
– госпрозрахунок промислових підприємств, організація ринку
– відтворення, нагромадження, народногосподарське планування;
– кредит і грошовий обіг;
– методологічні і загальнотеоретичні проблеми економічної науки.
Період другої половини 30 – 40-х pp. характеризувався обмеженням науки жорсткими ідеологічними рамками. Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.
З 30-х років українська економічна думка "розвивалась" за соціальним замовленням, перебувала в ізоляції від світової економічної думки й поступово занепадала.
Період 50 – 60-х pp. характеризувався тим, що економічна теорія, яка була побудована на марксистських догматах і цілком підпорядковувалась ідеологічним потребам. Запанували думки й економічні праці "вождів", зокрема, набула поширення книга Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" (1950 р.), де наголос робився на приниженні ролі товарно-грошових відносин для планового господарства, посиленні класової боротьби на шляху до комунізму. Головні положення даної книги стали основою нового підручника політекономії (1954 р.). Варто також зазначити, що внаслідок посиленого тиску центральної влади та постійних "чисток" наукових кадрів, особливостей українського менталітету національна економічна думка була і нині залишається більш консервативною й упередженою, ніж в інших країнах колишнього Радянського Союзу.
Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті pp.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.
На початку 60-х pp. на вимогу партійного керівництва почалося формування в радянській економічній науці такого напряму, як «критика буржуазних економічних теорій». Задуманий як суто «викривальний» захід, цей напрям, однак, дав змогу радянському читачеві отримати загальне уявлення про стан і досягнення світової економічної теорії, а отже, наочніше усвідомити загальну відсталість соціалістичного суспільства, що, безперечно, прискорило його остаточний крах.
Певне пожвавлення економічної думки в Україні розпочалося з 60-х років. Саме тоді з'явилися дослідження українських вчених В. Корнієнка, І. Лукінова, Ю. Пахомова, А. Покритана, А. Чухна, І. Ястремського та ін. У працях цих економістів йдеться про зміну орієнтирів економічної думки, формуються нові підходи до визначення ролі економічної теорії в соціально-економічних перетвореннях, впровадження грошово-товарних відносин, госпрозрахунку тощо. Однак період певного піднесення знову змінився періодом застою і догматизму, переслідуваннями інакодумців. Так, професор В. Корнієнко у статті "Основні риси загальнодержавної власності" (1966 р.), а пізніше в книзі "Особиста власність як соціалістичне виробниче відношення" зробив принципово важливий висновок про те, що наявна централізована державна власність не узгоджується із задекларованою загальнонародною, що власністю індивіда є лише робоча сила, яка і за соціалізму стає товаром. Тільки за це автора було піддано репресіям і відлучено від улюбленої роботи.
У наступний період (початок 70-х pp.) було дещо послаблено політико-ідеологічну цензуру, що позитивно позначилось на розвитку економічної теорії. Але це послаблення тривало недовго. Починаючи із середини 70-х pp. в економічній науці спостерігається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведення переваг соціалістичного ладу, бо реальне життя свідчило про початок глибокої кризи радянської економіки. Через це на початку 80-х pp. економічна теорія також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду радянської економіки та визначити способи виведення її з кризового стану.
Наприкінці 70-х та у 80-х pp. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х pp. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.
Становлення радянської економічної науки (20-30-і рр.)
Розвиток економічної теорії в Україні загалом не відрізнявся від відповідного процесу в Росії, але на окремих етапах мав і свої особливості. У 20 –30-ті pp. українськими вченими було зроблено значний внесок у дослідження економічних проблем. Чільне місце тоді належало методологічним проблемам, зокрема питанню предмета політичної економії. Серед економістів-теоретиків, які здійснили великий внесок в розвиток економічної науки, можна назвати: М. Кондратьєва, О. Чаянова, О. Челінцева, Є. Слуцького, В. Леонтьева, М. Вавилова, В. Вернадського, Л. Канторовича, С. Струмиліна та ін. На жаль, доля багатьох із них склалася аж надто трагічно.
В 1918 р. було створено Українську Академію наук, де М. Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. З його ініціативи того самого року було створено Інститут економічної кон'юнктури, який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку. Рекомендації цього інституту базувались на досягненнях світової економічної думки і спочатку були спрямовані проти економічної програми більшовизму, на розроблення плану самостійного розвитку України.
В 1920 р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.
Слід зробити наголос на тому, що в теоретичних розробках тієї доби обстоювалась думка про регулювальну роль ринку та ринкових цін, критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування і ліквідації загальних ціннісних орієнтирів, через що ціна перетворюється з категорії ринкових факторів на суто облікову категорію. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогресу.