В цей період в економічній думці України виявилися три напрями:

1. Економічна теорія, що формувалася на засадах маржиналізму і неокласичного напряму шкіл Заходу.

2. Теорія марксизму в її ортодоксальному варіанті.

З. Немарксистські економічні соціалістичні теорії.

Перший напрям розвивали М. Туган-Барановський, Є. Слуцький, О. Чаянов, К. Воблий, О. Челінцев та ін. Отже, до 20-х років економічна думка в Україні була представлена перспективними напрямами і мала всі можливості для плідного розвитку.

О.В. Чаянов (1888 – 1937) став ініціатором створення школи аграрників, котра була представлена К. Воблим, О. Челінцевим та ін. Основна тематика робіт – вивчення процесів, що відбуваються в російській економіці, специфіки соціально-економічних відносин в сільському господарстві.

Костянтин Воблий (1876—1947) у праці "Земельне питання в програмах різних партій" (1917 р.) вказував, що негайна конфіскація земель селянством призвела б до анархії, взаємної різанини селян і спричинила б надзвичайне потрясіння основ народного господарства. Професор Олександр Челінцев (1874—1962) розробляв наукові основи організації сімейно-трудового селянського господарства і розглядав їх у тісному зв'язку з розбудовою селянської кооперації в Україні.

О. В Чаянов у книзі "Основні ідеї і форми організації селянського господарства" (1919 р.) використав засади теорії граничної корисності й став на захист індивідуального селянського господарства.

Досліджує умови розвитку села на переломних рубежах (період столипінської реформи, Першої світової війни, "військового комунізму", непу, "великого перелому").

Чаянов запропонував організаційний план розвитку сільського господарства за прикладом німецької таксації (оцінювання), який включає:

• вибір спрямування господарства;

• поєднання його галузей-узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт;

• розподіл продукції для споживання і продажу на ринку;

• баланс грошових надходжень і витрат.

Чаянов на момент розповсюдження в СРСР схеми «куркуль-середняк-бідняк» запропонував власну класифікацію господарств:

• капіталістичне;

• напівтрудове;

• заможне сімейно-трудове:

• бідняцьке сімейно-трудове;

• напівпролетарське;

• пролетарське.

На початку 20-х рр. обґрунтував необхідність переходу від безпосереднього створення в сільському господарстві суспільного сектору (загроза розвалу) до створення селянських господарств. Тоді ще вдалося змінити і скоректувати напрямки аграрної політики. Пізніше це було вже не під силу соціалістам-аграрникам. До пропозицій школи Чаянова подальше не прислухалися (важка промисловість розвивається за рахунок коштів сільського господарства).

Одне з головних положень Чаянова – про відносну стійкість селянського сімейного господарства – витікає з аналізу організації виробництва, сімейних бюджетів і цілей, якими керується це господарство. Селянин, власник невеликої земельної ділянки, прагне не до примноження прибутку, а головним чином до збільшення валового доходу. При цьому він намагається зберегти певне співвідношення між трудовими зусиллями і результатами, що досягаються, більш чи менш рівномірно розподілити трудові зусилля впродовж року. Принцип рівноваги призводить до висновку про високу стійкість селянського господарства, його здібності до виживання у несприятливих умовах, при різкому падінні "ринкової кон'юнктури".

---

Теоретичні розробки Чаянова критикувалися, але він зовсім не прагнув залишити назавжди дрібне виробництво; він розумів його низьку продуктивність, недостатню товарність.

Розробив теорію сільськогосподарської кооперації. Кооперація здібна поєднати різні види і форми діяльності. Відстоював принцип добровільності кооперування, був проти одержавлення кооперації.

Чаянов вважав, що до кооперативів повинні належати ті типи діяльності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого селянського господарства. Він вказував на та, що окреме селянське господарство здатне вести ефективний обробіток ґрунту і тваринництво.

Доказував, що умови Росії відрізняються від умов західних країн. Вважав оптимальним для нас присутність окремих селянських господарств і крупних господарств кооперативного типу. При цьому за сімейним виробництвом залишиться процес вирощування рослин, тварин, а усі інші операції (переробка, транспортування, реалізація) будуть здійснювати кооперативні організації.

Чаянов приймав участь в обґрунтуванні найважливіших принципів аграрної політики, виступав проти зрівняльного землекористування, обґрунтував введення єдиного сільськогосподарського податку, запропонував методику визначення оптимальних розмірів сільськогосподарських підприємств.

Вчення О. Чаянова, К. Воблого, О. Челінцева, а саме їх концепції сімейно-трудового господарства, теорія сільськогосподарської кооперації, методологія дослідження аграрних відносин, не втратила своєї актуальності і зараз.

Значний внесок в розвиток теорії циклічності зробив радянський вчений Микола Кондратьєв (1892 – 1938). У своїй праці «До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон'юнктури» вперше на той час у розгорнутому вигляді сформулював принцип нового на той час напряму дослідження економічної динаміки, визначив її основний зміст, показав подібність і відмінність статистичного і динамічного методів стосовно аналізу явищ господарського життя, а також місце кон'юнктурних досліджень у розробці проблем економічної динаміки. У своїй праці дослідник формулює свій план вивчення, який базується на двох якісно різнорідних кон'юнктурних процесах: з одного боку – зворотних, хвилеподібних процесах, з іншого – незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил.

Кондратьєв дійшов висновку, що довгострокові коливання в економіці мають регулярний, циклічний характер. Він виділив комплекс соціально-економічних процесів, розвиток яких характеризується довгочасною періодичністю, і припустив наявність внутрішнього взаємозв'язку між ними.

Кондратьєв, розвиваючи ідею А. Маршала про природу економічної рівноваги, запропонував єдиний підхід до пояснення економічних циклів різної тривалості, а також обґрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці. Довів, що поряд з середніми і короткими циклами існує більш тривалий цикл, котрий охоплює період від 45 до 60 років.

---

Свою ідею обґрунтував на основі обширного фактичного матеріалу, використанні методів математичної статистики, показав взаємозв’язок окремих економічних параметрів. Динаміку цін пов’язав з процесами заміщення та зносу основного капіталу, циклічним характером інвестицій, тривалістю термінів служби капіталу. Коливання відносної кон’юнктури – не випадковість, а закономірний процес в силу впливу інвестиційного циклу і зрушень в цінових пропорціях на рух капіталів і розміри виробництва. Таким чином, існує довгостроковий механізм, який обумовлює періодичне оновлення господарської системи („зміна кожі”). Відновлюється матеріальна основа виробництва (технологічна база, виробничий апарат), перебудовується господарський механізм, змінюється організаційна структура.

Кондратьєв виступив проти недооцінки значення „емпіричних закономірностей”. Виявив ряд закономірностей в розвитку великих циклів, назвавши їх „емпіричними правильностями”. Перед початком зростаючої хвилі кожного циклу спостерігаються значні зміни в умовах господарського життя. Спадаючі хвилі великого циклу супроводжуються тривалою депресією сільського господарства. Характер, глибина середньострокових циклів залежить від того, як вони співпадають з фазами великого циклу. Спадаюча хвиля великого циклу породжує тривалість і глибину середніх торгово-промислових циклів. Зростаюча хвиля, навпаки, „згладжує” негативні процеси. Спираючись на аналіз кон’юнктури і враховуючи характер виявлених емпіричних закономірностей, Кондратьєв в середині 20-х рр фактично передбачив глибоку кризу 1929 – 1933 рр

За 200 останніх років спостерігалось близько чотирьох великих циклів. Кондратьєв в роботі „Великі цикли кон’юнктури” аналізує більш короткий проміжок часу (140 років) і виділяє три „великих цикла кон’юнктури”: перший – кінець 80 – початок 90-х рр. ХVІІІ ст. до 1844 – 1851 рр. (самий тривалий цикл); другий – з 1844 – 1851 до 1890 – 1896 рр.; третій – з 1890 – 1896 до зростаючої хвилі періоду 1914 – 1920 рр. та, як стало відомо пізніше, спадаючої хвилі періоду 1939 – 1945 рр.; четвертий – з 1939 – 1945 до 1982 – 1985 рр.; очевидно, що п’ятий цикл припадає на період з 1982 – 1985 рр., зростаюча хвиля звершиться в кінці ХІХ на початку ХХ ст.

Другий напрям економічної думки в Україні (марксизм у вигляді догм) представляли В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Д. Мануїльський, Г. Цетровський, О. Шліхтер та ін. Всі вони керувалися лінією партії і вказівками з Москви, що згодом призвело до занепаду провідних галузей економіки України. З часом практично всі ці діячі були знищені режимом наприкінці 30-х років.

Третій напрям цього періоду був представлений теоріями немарксистського соціалізму. Серед представників цього напряму слід назвати історика, голову Центральної Ради, першого президента УНР Михайла Грушевського, голову уряду УНР Володимира Винниченка, керівника Директорії УНР Симона Петлюру, українського анархіста Нестора Махна та ін. Всі вони не сприймали економічної програми ортодоксальних марксистів, боролись проти її здійснення. Зокрема, соціальним ідеалом "батька" Махна була "селянська республіка" без центральної влади, з відособленим сімейним господарством заможних селян, справедливим нетоварним обміном продуктів між містом і селом. Роль Н. Махна в україн­ській історії потрібно ще повніше оцінити належним чином.

---

На початку 30-х років в еко­номічній літературі ще можна було зустріти думки, що якоюсь мірою суперечили офіційному курсу. Зокрема, пев­них успіхів було досягнуто в трактуванні проблем товарно-грошових відносин, впровадження господарського розра­хунку на державних підприємствах, впливу на економіку регулюючої ролі ринку. Деякі економісти (Я. Дімайштейн, М. Соболев, Л. Діц та ін.) визначали негативні наслідки централізованого ціноутворення, товарний дефіцит, дис­пропорції економічного розвитку, але всіх їх піддавали нищівній критиці офіційні економісти. Особливе місце у цей період займала критика так званої волобуєвщини як про­яву націоналізму в українській науці. М. Волобуєв у 1928 р. виступив із публікаціями, в яких розвивав ідеї про перева­ги самостійного економічного розвитку України. На думку М. Волобуєва, Україна має достатній економічний потенці­ал, щоб самостійно інтегруватися до світового господарства. За це його проголосили ворогом соціалізму і Радянської держави та згодом репресували. Ворожими також оголосили економічні погляди Є. Слуцького, О. Чаянова, О. Челінцева, відкинувши їхні плани аграрних реформ. Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної думки в країні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо у сфері кооперації), багатьох учених вислано з України або заарештовано.

• Формування «політекономії соціалізму» 30 – 50-і рр.

На рубежі 20 – 30-х років почала формуватись ідея про необхідність розробки політичної економії соціалізму, а у другій половині 30-х і далі у 40-ві і 50-ті роки вона набула все більш конкретних обрисів. Предметом дослідження політичної економії соціалізму була дійсно важлива теоретична проблема, якій приділяли велику увагу в 20 – 30-х роках і багато західних економістів. Суть її полягала в з'ясуванні того, чи може ефективно функціонувати центрально-керована система і, якщо це можливо, в яких конкретних формах економічних відносин ця система мала бути втілена.

Методологія, по-перше, формально зберігала основні риси методології Маркса, тобто у ній були присутні тези про примат галузі виробництва;

по-друге, ідеологічне трактування багатьох економічних проблем. Наприклад, питання про робочу силу як товар, поділ виробництва продукту на необхідний і додатковий пов'язувалися з проблемою експлуатації трудящих;

по-третє, обов'язковою умовою теоретичних досліджень і дискусій була непогрішимість авторитетів.

М. Бухарін детально обґрунтовуючи ідею обмеженості предмета політичної економії ринкової, насамперед капіталі­стичної економіки. У праці "Економіка перехідно­го періоду" (1920), він твердив, що кінець капіталістичного товарного су­спільства буде і кінцем політичної економії. В.І. Ленін критично ставився до такого висновку.

---

Представник нового покоління радянських теоретиків М. Вознесенський у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931) одним із перших ужив поняття "політична економія соціалізму". Водночас він протиставляв природу економічних законів капіталізму і соціалізму, твер­дячи, що відбувається "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом". У 1932 р. відомий економіст С. Струмілін уточнить, що "планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших "об'єктивних", тобто не залежних від волі суспільства, "соціальних" законів не знає".

Підсумки дискусії були закріплені у 1936 р. постановою ЦК ВКП (б) "Про перебудову викладання політичної економії", відповідно до якої була запропонована нова структура політекономії, що включала великий розділ "Соціалізм". Завданням нового курсу було "викладення законів розвитку соціалістичної економіки..., які створюються і змінюються са­мою соціалістичною державою".

Підготовка нового підручника вимагала обґрунтування окремих еко­номічних законів, які становили предмет політекономії соціалізму. Найбільш дискусійною тут була проблема закону вартості і товарно-гро­шових відносин при соціалізмі. Офіційне визнання того, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини було зроблене у 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б), де підкреслюва­лося, що гроші "залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму — соціалістичної стадії розвитку". Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначен­ня меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при со­ціалізмі — це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюєть­ся на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було широко розповсюджене.

Новий підручник мав стати "катехізисом" нової марксистської науки і тому його розробка знаходилась під постійним кон­тролем Й. Сталіна

Перші теоретичні узагальнення. У 1947 р. вийшла книга М. Вознесенського "Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни", де піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму. Вознесенський протиставляв у ній капіталістичну і со­ціалістичну економіку насамперед як стихійну і планомірну. "Соціалістичне планування ґрунтується на розумному викори­станні і застосуванні економічних законів виробництва та розподілу і саме є суспільним законом розвитку, і як таке – предметом політичної еко­номії". Водночас він заперечував формулювання, що "план є закон", згідно з яким у соціалістичному господарстві можна запланувати і здійснити будь-яке економічне завдання. Він підкреслював наявність економічних законів виробництва і розподілу, з якими має ра­хуватися соціалістичне планування. Фактично визнає товарами у соціалістичній економіці засоби ви­робництва і робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання врешті-решт було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання "експлуатації трудящих" при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією.

---

Смотрите также файлы

• Tema_2_3.doc

• Robocha_programa.doc

• ОКХ-магістри_2011.doc

• PZ_28_kontaktni_analizatori_Dokument_Microsoft.doc

• ДИПЛОМ.doc