Файл: RELIGIYeZNAVSTVOdistants-1.doc

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 р., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

2.6.7. Створення Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Відродження УАПЦ

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шляхами. Одна з основних груп обновленців РПЦ — "Жива церква" — виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). Н початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.

Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої "Спілки визволення України" у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла автокефальна церква — ПАПУ (Польська автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала у напружених відносинах з УАПЦ. Її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії країнах Латинської Америки та Західної Європи, де про живали українці.

Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.

Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

Висновки:

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Однак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

У процесі історичного розвитку українська православна церква прагнула до автокефаліїі. Однак український автокефалізм не є монолітним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мотивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів.

Автокефалія у західних областях породжена наступом греко-католицької церкви на православ'я. У західних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція. їх ще називають віруючими секулярного типу.

Розбіжностей у віровченні між автокефальною і православною церквою немає. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.

Контрольні питання.

1. Які дохристиянські боги українського народу Вам відомі?

2. Дайте визначення понять: унія, автокефалія.

3. У чому сутність створення Петром І Священного синоду?

4. Який вплив оказав Петро Могила на автокефальність Української православної церкви?

5. Особливості Української церкви у період російських революцій 1905, 1917 р.р.

6. Чому Російська православна церква виступала проти створення Української автокефалії?

Розділ 2.7. Тема: «Іслам: виникнення, розвиток і розповсюдження».

Зміст

2.7.1. Історичні умови виникнення ісламу.

2.7.2. Проповідь Мухаммеда.

2.7.3. Віровчення ісламу.

2.7.4. Розповсюдження ісламу.

2.7.5. Розколи і секти.

2.7.6. Шаріат

Ключові поняття: іслам, мусульманин, хиджра, шахада, Коран, джихад, тарикат, Кааба, шиїти, сунніти, халіф, шаріат.

Цілі і завдання вивчення теми 2.7.

• ознайомитись із історією виникнення, розвитку і розповсюдження ісламу;

• виявити, які релігійні ідеї склали основу ісламу;

• отримати уявлення про життя Мухаммеда - засновника релігії іслам;

• вивчити основні віросповідні принципи ісламу;

• дізнатись про способи розповсюдження ісламу, розколах усередині релігії;

• ознайомитись з основними напрямами в ісламі.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.7.

1. Прочитайте. Законспектуйте основні положення.

2. Випишіть та запам'ятайте основні віросповідні принципи ісламу, так звані «п'ять стовпів ісламу».

3. Іслам, разом з іудаїзмом і християнством, називають авраамичною релігією. Дайте відповідь, чому?

4. Складіть схему розповсюдження ісламу.

5. Охарактеризуйте шиїзм і сунізм.

Навчальний матеріал.

2.7.1. Історичні умови виникнення ісламу.

1.Найпізнішою за часом виникнення світовою релігією є іслам, або мусульманство (муслім переводиться як відданий, іслам - покірність). Це одна з поширеніших релігій: прихильників її налічується близько 800 мільйонів, переважно в Північній Африці, Південно-західній, Південній і Південно-східній Азії. Арабомовні народи майже поголовно сповідають іслам, тюркомовні і іраномовні — в переважній більшості; багато мусульман також серед північно індійських народів; населення Індонезії майже цілком дотримується ісламу.

Іслам зародився в Аравії в VII ст. н.е. Походження його ясніше, ніж походження християнства і буддизму, бо воно майже із самого початку освітлюється письмовими джерелами. Але і тут багато легендарного. За мусульманською традицією, засновником ісламу був пророк божий Мухаммед, араб, що жив в Мецці; він одержав від бога ряд «одкровень», записаних в священній книзі Корані, і передав їх людям. Коран — основна священна книга мусульман, як П‘ятикнижжя Моїсєєво для євреїв, Євангеліє для християн. Для вивчення раннього ісламу Коран — найважливіше джерело.

Сам Мухаммед нічого не писав: він був безграмотний. Після нього залишилися розрізнені записи його висловів і повчань, зроблені у різний час. Мухаммеду приписуються тексти і раннього часу і пізніші. З цих записів був зроблений близько 650 р. (при третьому наступнику Мухаммеда — Османі) зведення, що одержало назву «Коран» (читання вголос). Книга ця була оголошена священною, продиктованою самому пророку архангелом Джебраїлом (Гавриілом), записи, що не увійшли до неї, були знищені.

Аравія була відвіку населена семітськими племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осіло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводивши верблюдів, коней, овець і кіз. Аравія була економічно і культурно пов'язана з сусідніми країнами — Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торгові шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один з важливих вузлів перетину торгових доріг знаходився в Мекканськім оазисі, поблизу побережжя Червоного моря. Родоплемінна верхівка племені корейш (курейш), що мешкало тут, отримувала для себе багато вигод з торгівлі. У Мецці утворився релігійний центр всіх арабів: у особливому святилищі Кааба були зібрані священні зображення і культові предмети різних арабських племен.

Були в Аравії і поселення іноземців, зокрема іудейські і християнські общини. Люди різних мов і релігій спілкувалися між собою, вірування їх впливали одне на інше.

2. Проповідь Мухаммеда

У VI ст. у Аравії почався занепад караванної торгівлі, оскільки торгові дороги перемістилися на схід, до Сасанідського Ірану. Це порушило економічну рівновагу, що трималася століттями. Кочівники, що втратили дохід від караванного руху, стали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Зросла потреба в землі, посилилися зіткнення між племенами. Стала відчуватися потреба в об'єднанні. Це не забарилося відобразитися і в ідеології: виник рух за злиття племінних культів, за шанування єдиного верховного бога Аллаха; тим більше що євреї і частково християни подавали арабам приклад єдинобожності. Серед арабів виникла секта ханифів, що шанували єдиного бога. У такій обстановці і розвернулася проповідницька діяльність Мухаммеда, що цілком відповідала суспільній потребі. У його проповіді, власне, не було майже нічого нового в порівнянні з релігійними ученнями іудеїв, християн, ханифів: основне у Мухаммеда — строга вимога почитати тільки єдиного Бога Аллаха і бути безумовно покірним його волі.

«Свідчить Аллах, що немає божества, окрім нього, і ангели що володіють знанням, які стійки в справедливості: немає божества, окрім нього, великого, мудрого! Справді, релігія перед Аллахом — іслам...» (3: 16—17).

Проповідь Мухаммеда спочатку була зустрінута недовірливо, навіть вороже, особливо предводителями його власного племені корейш. Торгова верхівка побоювалася, що припинення культу староарабських племінних богів підірве значення Мекки як релігійного, а значить, і економічного центру.

Мухаммеду з його прихильниками довелося покинути Мекку. Ця подія- ісход Мухаммеда із Мекки в Медіну (хіджра) здійснений у 622 р. н. е., вважається мусульманами за початок особливого літочислення (мусульманська ера). Мусульмани ведуть своє літочислення від початку хіджри.

У землеробському оазисі Медині (бувший Ятріб) Мухаммед знайшов сприятливіший ґрунт для пропаганди: мединці змагалися і ворогували з мекканською аристократією і раді були виступити проти неї. Мухаммеда підтримало декілька місцевих племен; він намагався спертися навіть і на єврейські общини. Навербувавши собі багато прихильників, Мухаммед в 630 р. захопив мекку. Мекканські корейшитські вожді вимушені були прийняти нову релігію. З об'єднанням арабських племен, які одне за іншим примикали до нового учення, значення Мекки як національно-релігійного центру ще більш зросло. Корейшитська знать, спочатку ворожа мусульманському руху, тепер визнала за благо прилучитися до нього і навіть очолила рух.

У раннемусульманському русі поєднувалися інтереси і прагнення кочових племен, що постраждали від економічної кризи і склали військову силу ісламу; городян, з яких вербувалися перші послідовники Мухаммеда; і торговців, що очолили рух .

2.7.3. Віровчення ісламу.

Догматизм ісламу дуже простий. Мусульманин повинен твердо вірити, що є тільки один Бог — Аллах; що Мухаммед був його посланником-пророком; що до нього бог посилав людям і інших пророків — це біблейські Адам, Ной, Аврам, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вищий за них; що існують ангели і злі духи (джинни), втім, ці останні, що перейшли в іслам з давньоарабських вірувань, не завжди злі, вони теж знаходяться у владі бога і виконують його волю; що в останній день миру мертві воскреснуть і всі одержать подяку за свої справи: праведні, такі, що шанують бога, насолоджуватимуться в раю, грішні і невірні горіти в геєні; нарешті, що існує божественне визначення, бо Аллах кожній людині наперед предусмотрел його долю.

Аллах зображається в Корані як істота з чисто людськими моральними якостями, але в чудовому ступені. Він то гнівається на людей, то прощає їх; одних любить, інших ненавидить. Як і іудейський і християнський боги, Аллах без жодної причини наперед призначив одних людей до праведного життя і майбутнього блаженства, інших — до беззаконня і замогильних мук. Проте, в Корані, як і в євангеліях, бог багато разів іменується милостивим, прощаючим і ін. Найважливіша ж якість Аллаха — ця його нескінченна могутність і велич. Тому і найважливіше догматичне і моральне розпорядження в Корані — це вимога повної, беззастережної покірності людини волі Аллаха.

Практичні і обрядові заповіді ісламу зводяться до наступного: