Файл: RELIGIYeZNAVSTVOdistants-1.doc

До 1946 року в Західній Україні існувало 3 тисячі греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фашистської окупації, а особливо після війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки з боку радянської влади. її звинувачували в колабораціонізмі з фашистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу, що вона діяла передусім як церква національна.

Після смерті митрополита А. Шептицького (1944) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й новообраного митрополита Й. Сліпого, а студентів богословських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Г. Костельник організував групу греко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньому єпископів — неканонічний), який прийняв заздалегідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., розрив з Римом і "возз'єднання" греко-католицької церкви з Російською православною церквою. На початку 50-х років було знищено греко-католицьку церкву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були перейти до православ'я; хто не погоджувався — поповнював ряди сибірських в'язнів. Чотири десятиліття греко-католицька церква на західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була так звана конституційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви набув організованого характеру. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви на території західних областей України. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська греко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-католицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків є у всіх областях України за винятком Кіровоградської. Відродження греко-католицьких парафій нерідко супроводжувалося конфліктами з православними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени — василіани, редемптористи, студити; жіночі — василіанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої родини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення.

Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся в травні 1992 р. — перший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіжних громад виробили план діяльності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на рубежі II і III тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

4. Київська митрополія під юрисдикцією Московського патріархату

Автокефалія (від. грец. сам, голова) — самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. у процесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумовлено намаганням звільнитися від влади константинопольських імператора і патріарха.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Климентові Смолятичу. Однак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Україні православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під керівництвом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.

Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршество, заснувавши Священний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Катерина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь, Руська православна церква стала абсолютно залежною від самодержавства, складовою частиною державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, виконуючи московські настанови, доклався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ'я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в українських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі,

Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духовенства та прогресивної інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодієвського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні.

4. Українська церква у період російських революцій.

Рух за автокефалію української церкви значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 рр., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Непоодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ. Виконавчий комітет духовенства і мирян заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Центральну раду. До Центральної ради з правом вирішального голосу були делеговані протоієрей Н. Шараївський, священики А.Хоздицький, Г.Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за автокефалію православної церкви в Україні, — П.Погорілко. Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість становили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих масах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що "богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком — одним з майбутніх єпископів Української автокефальної православної церкви — вимагала звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії).

2.6.6. Становлення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

Становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православної церкви.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку юнікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, і верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церква канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян, Були запрошені й екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" правила церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".