Файл: RELIGIYeZNAVSTVOdistants-1.doc

Глухий протест народних мас проти феодального гніту, освяченого церквою, часом виливався в рухи проти казенної церкви. Звідси ще середньовічні секти — єресі: стригольники (XIV—XV ст.), „жидовствуючі” (XV ст.). Широкий рух церковного розколу середини XVII ст., направлений проти церковної політики патріарха Никона. Проти виправлення їм богослужебних книг і інших реформ виступила маса нижчого духівництва і мирян. Розбіжності між старообрядцями і никоніанами стосувалися не догматів, а обрядових дрібниць: старообрядці наполягали на складанні не трьох, а двох перстів для хресного знамення, співали «алілуя» не три, а двічі («сугуба алілуя»), писали не «Іісус», а «Ісус» і ін. Але за ці «дрібниці» фанатики старообрядності йшли безстрашно в посилання, на страту, на самоспалення.

В.І.Суріков «Бояриня Морозова»

Старообрядність, проте, не залишилася єдиною, воно теж розкололося: більш примирливо настроєні групи — багаті люди, утворили толк, попівства, вони мали своїх священиків, визнавали законність царської влади; радикальніші елементи — в більшості селяни — складали безпопівскі толки, вони навідріз відмовлялися від спілкування з никоніанами, не підкорялися державній владі, царя вважали антихристом, пануючу церкву — антихристовою, єретичною. Уряд і пануюча церква жорстоко переслідували «розкольників» (старообрядців), і ті ховалися в лісах Заволжя, Півночі, в Сибіру. Старообрядність було узаконено тільки в 1905 р.

З XVIII ст. у Росії стали виникати секти нового типу, в яких знову-таки смутно відображалася незадоволеність селян і інших верств населення поміщицьким самодержавно-поліцейським і церковним гнітом. Ще в першій половині XVIII ст. виникла секта «божих людей» (христововірів, хлистів, як їх глузливо називали супротивники), що заперечували весь офіційний догматизм, церковну обрядовість і ін. Замість богослужіння вони встановили радення з екстатичними танцями; при цьому на деяких учасників радення «накочував святий дух», і вони починали несамовито пророкувати (пережиток шаманства). У другій половині XVIII ст. від христововірів відокремилися скопці — фанатики, що вимагали повного знищення гріховних плотських ваблень і що для цього піддавали себе і інших які вступали в секту кастрації.

Крім цих містичних сект виникали раціоналістичні: засновники їх намагалися тлумачити християнське віровчення у дусі «розуму». Такими були духобори (з 50-х років XVIIIст.), молокани («духовні християни»; з 1765), «ільїнці» (з середини XIX ст.) і ряд інших. У цих сектах виявилося, з одного боку, стихійне прагнення селян до патріархального громадського побуту (вони не визнавали приватної земельної власності і ін.), з іншою — смутне прагнення до вільного капіталістичного розвитку; але у всіх випадках в сектантстві відображався глухий протест проти казенно-церковної опіки, проти поборів.

З середини XIX ст. до Росії почали проникати і західноєвропейські (протестантські) секти: штундисти, меноніти, пізніше баптисти і ін. Вони нерідко зближувалися з чисто російськими сектами, а частіше їх витісняли.

2.3.6. Християнський модернізм.

Протягом багатьох століть християнська церква у всіх європейських країнах була оплотом феодально-кріпосницького ладу. Із зародженням капіталістичного устрою почалися спроби пристосувати до нього і християнське віровчення і церковну організацію: виникли протестантські церкви і секти. Коли ж капіталізм остаточно переміг і зламав середньовічні феодальні порядки, то і католицька церква знайшла в собі досить гнучкості, щоб пристосуватися до нового суспільного устрою. Зараз і католицизм і протестантизм захисники капіталістичних порядків в Європі і Америці, в Африці і Австралії. У Східній Європі ту ж роль грала православна церква, що підтримувала перш за все монархічний лад.

У XIX ст., коли зародився робочий соціалістичний рух в країнах Європи і Америки, у всіх християнських церквах намітилися нові зрушення. Щоб не втратити впливу на народні маси, церква, і особливо католицька, підсилила пропаганду серед робочих. Вже в 40-х роках XIX ст. зародився перебіг «християнського соціалізму» — в першу чергу у Франції, а потім в Англії, Німеччині і інших країнах. З 80-х років XIX ст. почали створюватися християнські профспілки (Бельгія — 1886, Франція — 1887 і т. д.). З початку XX ст. вони стали об'єднуватися в міжнародні організації (Християнський інтернаціонал профспілок, 1911). Особливо сильні ці союзи в католицьких країнах — Бельгії, Італії, Західної Німеччини, де склалися і могутні католицькі політичні партії. Останні в деяких країнах (Італія, ФРН) в післявоєнні роки стали і правлячими партіями, утримуючи під своїм впливом дуже велику частину віруючих селян і робочих. Також католицькі молодіжні, жіночі, спортивні і тому подібні організації.

Величезні успіхи природних і точних наук в XIX і XX ст. ясно показали несумісність їх із старим, біблейським світобаченням. І хоча серед християнських богословів і церковників і зараз є перебіг фундаменталізму (особливо в США, де воно оформилося близько 1910 р.), який твердо стоїть за буквальне розуміння Біблії і не допускає ніяких поступок науці, далекоглядніші теологи вже давно почали робити спроби примирити християнський догматизм з наукою — це робиться головним чином за допомогою тлумачення, іносказання біблейсько-євангельських текстів. Так виник «модернізм», що широко розповсюдився і в католицьких і в протестантських богословських колах.

Висновки:

Політичне і культурне розділення Римської імперії на захід і схід (III— IV ст. н. е.) привело і до поступового відособлення західної і східної церков. На Заході у зв'язку із занепадом, а потім скасуванням влади імператора і розпадом імперії виріс авторитет глави церкви — Папи римського. На Сході, де імперія збереглася, патріархи церков (константинопольський, антиохійський, олександрійський і єрусалимський) не могли одержати такої влади. Папа римський все більш наполегливо домагався на першість у всьому християнському світі. Однак існуючі організаційні і догматичні розбіжності між східною і західною церквами поступово накопичувалися і привели нарешті до формального розриву між цими церквами (1054 р.).

На початку XVI ст. в країнах Центральної і Північної Європи спалахує буржуазний по суті рух, направлений проти феодалізму і його церковного виразу — католицизму, проти самовладдя і безсоромного здирства папської курії. Реформація створила цілий ряд протестантських церков, що відокремилися від римського католицизму, були направлені прямо проти могутнього апарату феодальної і централізованої католицької церкви. Протестантизм переносив центр тяжіння релігійного життя з церкви на окрему особу. Протестантизм із самого початку розбився на цілий ряд течій, церков, толків і дотепер на його ґрунті продовжується відділення сект.

Контрольні питання:

1. У чому причина розколу 1054 року?

2. Дайте визначення понять: інквізиція, схоластика. містика.

3. Умови виникнення реформації.

4. Що таке християнський модернізм.

Розділ 2.4. Тема «Хрещення Русі»

Зміст

2.4.1. Хрещення княгині Ольги.

2.4.2. Об'єднання Русі князем Володимиром.

2.4.3. Хрещення киян.

2.4.4. Хрещення Новгорода.

2.4.5. Повстання волхвів.

Ключові поняття: волхви, язичники.

Цілі і завдання розділу :

• ознайомитись з легендами про хрещення Русі;

• ознайомитись з історичними фактами цього процесу.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.4.

1. Прочитайте.

2. Складіть питальний план до розділу.

3. Зконспектуйте фактичні причини хрещення Русі.

Навчальний матеріал.

2.4.1. Хрещення княгині Ольги.

Часто християнізацію східних слов'ян пов'язують з тим одноразовим актом, який був здійснений київським князем Володимиром близько 988 р. Християнізація Русі була тривалим і поступовим процесом, початок якого відноситься до раніших часів, чим княжіння Володимира, а кінець датується декількома сторіччями пізніше його княжіння. «Хрещення Русі» Володимиром було лише одним з епізодів цієї епопеї.

Наївному уявленню про одноактне хрещення Русі, протистоїть концепція, по якій християнство було відомо слов'янам з незапам'ятних часів. Тут позначається тенденція до зображення слов'ян в ореолі не тільки інтенсивного, але і давнішнього християнського благочестя — не гірше, мовляв, і не пізніше інших народів вони були освічені світлом християнської істини. На догоду даній тенденції свого часу в літопису 1116 р. була зроблена вставка про апостола Андрія, який зробив свого часу подорож на північ аж до Києва і Новгорода, проповідуючи християнство. Цар Іван Грозний з гордістю заявляв: «...ми одержали християнську віру при початку християнської церкви, коли Андрій, брат апостола Петра, прийшов в ці країни, щоб пройти до Риму...». Легенда про проповідь Андрієм християнства серед слов'ян і їх предків, як вважають вчені, абсолютно безпідставна. Досить сказати, що апостол вимушений «заходити» на тисячоверсті відстані до Києва і Новгорода по дорозі з Греції до Риму. Однако, цей процес почався за декілька сторіч до Володимира. Систематичні набіги слов'ян на Візантію, що відбувалися починаючи з VI ст., повинні були неминуче знайомити їх з пануючою в цій державі вірою і з традиціями мешканців. У тому ж напрямі і, звичайно, ще ефективніше повинні були діяти торгові зв'язки слов'ян з Візантією і з готськими племенами, які залишилися в Криму після великого переселення народів, а також зносин з хазарами, що були частково християнізовані.

Зі всіх київських князів до Святослава включно тільки Ольга була християнкою. Істотно при цьому, що вона прийняла християнство вже в літньому віці і що даній події передувала складна дипломатична гра між нею і візантійськими імператорами. Як би історики не прагнули зобразити княгиню Ольгу благочестивою і переконаною поборницею християнської віри, епопея її звернення виглядає все ж таки як відверта торгівля із-за цілком земних благ і інтересів.

Про характер переговорів з питання про хрещення свідчить скарга візантійського імператора, що приводиться в літописі, на те, що Ольга його «переклюкала», тобто перехитрила. У якийсь момент переговорів, як свідчить літописець, Ольга заявила імператору: «Якщо хочеш хрестити мене, то хрести мене сам, — інакше не хрещуся». Навряд чи цю вимогу було пов'язано з однією лише самолюбністю — діяли інтереси міжнародного престижу і державних розрахунків.

2.4.2. Об'єднання Русі князем Володимиром.

«Хрещення», проведене київським князем Володимиром близько 988р., з'явилося все ж таки серйозним якісним зрушенням в процесі християнізації Русі.

Після смерті князя Святослава один з його синів — Володимир отримав перемогу в міжусобній боротьбі з братами, убив останнього претендента на київський княжий престол — свого брата Ярополка і став одноосібним главою великої слов'янської держави з центром в Києві. Одним з перших актів його діяльності на новому посту було встановлення на горбі поблизу власного палацу святилища на честь групи слов'янсько-язичницьких божеств. Літопис так повідомляє про цю подію: «І став Володимир княжити в Києві один, і поставив кумири на горбі за двором: дерев'яного Перуна з срібною головою і золотими вусами, потім Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокоша. І приносили їм жертви, називаючи їх богами, і приводили до них своїх синів і дочок...».

Щоб зрозуміти сенс культового завзяття молодого князя, треба звернути увагу на те, що поряд з ідолом центрального київського бога Перуна були поставлені і периферійні боги: передбачалася установа синкретичного культу, покликаного завершити релігійним об'єднанням та політико-державна єдність Русі, якої Володимиру вдалося добитися. Для ілюстрації цього задуму можна привести ще одне повідомлення літописця: «Володимир посадив Добриню, свого дядька, в Новгороді. І прийшовши до Новгорода, Добриня поставив кумира над річкою Волховом, і приносили йому жертви новгородці як богу». До цього Перун явно не користувався шануванням, Володимир же вирішив, що він повинен зробити культ цього київського бога загальнодержавним, не виключаючи і культів місцевих богів, а підпорядковувавши їх центральному. Перед нами приклад планомірного переходу, що проводиться зверху, від стихійного енотеїзма до організованого державного супремотеїзму. Незабаром, проте, Володимир спокусився можливістю ефективнішої реалізації ідеї єдиного загальнодержавного культу. Врешті-решт, ця ідея була здійснена насадженням християнства.

Літопис повідомляє про те, що до Володимира були посли від народів, що сповідають різну віру, і переконували його кожен в перевазі саме своєї релігії. Володимир прийняв християнську віру в її візантійському різновиді від візантійського ж духовенства. Відомі мотиви, які спонукали обидві сторони діяти в даному напрямі. Візантія прагнула прив'язати до себе релігійними узами свого сильного і неспокійного північного сусіда, знайшовши в ньому якщо не васала, то в усякому разі союзника в боротьбі з іншими, не менш неспокійними сусідами. Києву ж було потрібно одержати релігійно-ідеологічну зброю для політичної централізації країни, крім того, він отримував економічні і політичні вигоди зблизившись з могутньою і культурною Візантією.

Для Володимира хрещення з'явилося лише вступом до рішення величезної задачі, яку він поставив перед собою, — християнізацію населення всього князівства. Поворот в релігійній свідомості людей, пов'язаний з переконанням в помилковості старої віри і в істинності нової, притому такий поворот, який був би заснований на знанні змісту християнського віровчення, міг бути для переважної більшості населення лише справою віддаленого майбутнього. Зміни в побуті, пов'язані з відмовою від старих культів, свят і обрядів, з розповсюдженням специфічно християнських форм культу і побуту відбувалися надзвичайно поволі, впродовж ряду сторіч. Але формально акт переходу в нову віру символізувався простим і єдиним обрядом, звершення якого давало право властям вважати даного підданого християнином.

2.4.3. Хрещення киян.

Літопис містить досить барвисту розповідь про цю подію. Повернувшись з Корсуні з новоявленою княгинею і з групою «священиків корсунських з мощами святого Климента і Фіва», а також з іконами і з «судинами церковними», Володимир відразу розпорядився скинути всі ідоли — «одних порубати, а інших спалити». Дісталося і Перуну: його прив'язали до хвоста коня і поволочили до річки, причому дванадцять чоловік були до нього приставлені «бити його жезлами». Співчуття населення було, мабуть, на стороні зрадженого бога: «...оплакували його невірні, оскільки не прийняли ще вони святого хрещення». Колишнього бога скинули до Дніпра, а Володимир наказав, щоб за його маршрутом вниз по річці безперервно стежили з тим, щоб відпихати його від берега, якщо він приставатиме до нього, і щоб він був залишений у спокої тільки після того, як мине пороги.

Тут же було віддане розпорядження всьому населенню Києва зібратися в певний день і годину до берега Дніпра для хрещення: «Якщо не прийде хто завтра на річку — будь то багатий або бідний, або жебрак, або раб — так буде мені ворог». Люди покорялися цьому наказу, причому літописець стверджує, що вони «з радістю пішли». На річці ж нічого більше не залишалося, як робити те, що наказано: «Увійшли до води і стояли там одні до шиї, інші по груди, молоді ж біля берега по груди, деякі тримали немовлят, а вже дорослі бродили, попи ж здійснювали молитви, стоячи на місці. І була радість на небі і на землі з приводу стількох врятованих душ; а диявол говорив стенаючи: «Проганяють мене звідси!».