Файл: RELIGIYeZNAVSTVOdistants-1.doc

1.3.5. Культ.

Головним засобом добитися хорошого відношення з боку божества стародавні вважали забезпечення йому хороших умов життя, бо воно, як і будь-яка жива істота, потребує житла, живлення, одягу і т.д. Регулярно доставляти йому це було щонайпершим завданням культу.

Святилища тих стародавніх релігій, про які йде мова в даному розділі, були не місцями молитовних зборів віруючих, а житлами божества. На первинних стадіях розвитку такими житлами були спеціальні ділянки просто неба, священні гаї, печери, окремі дерева і особливо їх дупла, камені, горби. Віруючі відвідували ці святилища для звершення відповідних обрядів, хоча нерідко доступ до них для рядових віруючих був обмежений або навіть заборонений. Центром святилища у багатьох випадках служило саме божество або у вигляді зображення, або у вигляді якого-небудь предмету, який втілював в собі або символізував це божество.

Таким було в якнайдавніші часи святилище Яхве. В ящику, що іменувався Ковчегом заповіту, був поміщений сам Яхве у вигляді каменя невідомої нам тепер форми. Яхве в образі каменя, ув'язнений в ящику з акацієвого дерева, мешкав, поки його піддані вели кочовий спосіб життя, в наметі-скінії, а потім для нього було збудоване постійне житло — храм Соломона.

Святилища поступово приймали форму храмів. У багатьох випадках храми виникали саме в результаті розростання і впорядкування святилищ, що знаходилися в даному місці: їх обгороджували, споруджували будівлю або декілька будівель. Звичайно в них знаходилась статуя божества або предмет, що утілював його, вівтар для жертвопринесень, приміщення для зберігання храмового майна.

Луксорський храм (Єгипет)

Храм присвячений богу Мітрі

Храм Зевса Олімпійського

В архітектурі і внутрішній обстановці храмів позначалося прагнення людей максимально догодити божеству. Вже на ранніх стадіях розвитку класового суспільства храмова архітектура ставала все більш пишною і величною, причому намітилася тенденція виділити житло богів: і зовнішнім виглядом, і розмірами, і внутрішнім убранням воно не повинне було бути схоже на звичайні будинки. І ассиро-вавилонські храми, і єгипетські, і греко-римські, і храм Соломона були найвищими досягненнями архітектури і будівельного мистецтва свого часу, а їх внутрішнє убрання сприяло розвитку пластичних мистецтв. Великий вплив в цьому відношенні зробило виготовлення скульптурних і площинних зображень богів і інших надприродних істот. Як відомо, статуї богів, створені великими грецькими майстрами, залишилися на століття еталоном людської краси і нетлінними зразками мистецтва. Правда, заборона зображати людину, що існувала в старозавітному іудаїзмі, не могла не загальмувати розвиток образотворчих мистецтв у стародавніх євреїв. У решті релігій старовини графіка, живопис і скульптура в значній мірі використовували релігійні сюжети.

Грецькі і римські храми звичайно належали одному божеству, в Єгипті ж в ході синкретизації і ідентифікації божеств до головного божества даного храму нерідко «вселялися» нові мешканці, тоді до основної будівлі пристроювалися особливі прибудови. Основним елементом культу в храмі було обслуговування того бога, який в ньому мешкає. Треба було перш за все годувати бога, а це означало регулярно здійснювати для нього жертвопринесення.

Система жертвопринесень в кожній з релігій відповідала тим майновим відносинам, які складалися в реальному житті і в реальних суспільних відносинах людей. «...Легко... відмітити, — пише Е. Тейлор, — що жертви божествам можуть бути класифіковані абсолютно таким же чином, як приношення на землі. Випадкові дари з приводу яких-небудь раптових подій, періодична дань, сплачувана підданими своєму володарю, регалія, що забезпечує власність або що охороняє придбані багатства, — все це має цілком ясні, визначені зразки в системах жертвопринесень всього світу». І тут релігія опиняється в тісній залежності від економічного базису суспільства.

Жертви могли бути криваві і безкровні, тваринні і рослинні: м'ясом, хлібом, зерном, вином, кров'ю, маслом, ароматичними куріннями і т.д. Велику роль грало годування божества кров'ю. Відомо, що греки в справі підтримки життєдіяльності надприродних істот надавали велике значення живленню кров'ю.

Підготовка до публічного жертвопринесення Зевсу.

Звернення до богів.

Релігія Яхве взагалі не вважала за можливе яке б то не було спілкування з богом без жертв. .«...Никто, — передает бог израильтянам через Моисея, — не должен являться пред лице господа с пустыми руками. Но каждый с даром в руке своей, смотря по благословению господа, бога твоего, какое он тебе дал» (Второз., XVI, 16—17).

В історії релігії ми зустрічаємо свідоцтва про практику людських, зокрема дитячих, жертвопринесень, що займали важливе місце в культі стародавніх релігій. Загальновідомий фінікійський культ бога сонця і вогню Молоха. Мідній статуї цього бога, що мала форму бика, у величезній кількості приносили людські жертви. Порфирій говорить про це: «Финикияне, когда были теснимы великими бедствиями, или войною, или язвою, или засухой, посвящали Сатурну (т. е. Молоху) самое любимое дитя»... Діодор Сіцілійський пише про такий епізод: «Коли карфагеняни зазнали поразки в битві з Агафоклом Сіракузьським, то частково приписали це тій обставині, що не послали десяту частину своєї здобичі Геркулесу в Кір... частково гніву Сатурну за те, що останнім часом в жертву Молоху замість синів і дочок благородних прізвищ приносили дітей, куплених у незнатних людей. У свідомості цього, при появі під стінами ворога, декілька знатних сімейств принесли в жертву богу відразу 200 хлопчиків із знатних. Понад все, ще 300 дорослих, винних в цій зраді Молоху, самі прирекли себе в жертву йому». Тертулліан повідомляє, що людські жертвопринесення практикувалися в Африці і в Галії ще на початку III ст.

Крім регулярних, жертвопринесень які приносилися в певні дні, тижні і роки, людські жертвопринесення влаштовувалися в особливих випадках: на знак подяки за перемогу на війні, у вигляді прохання про перемогу, для запобігання таким бідам, як засуха, епідемія і т.д. Нерідко приносилися в жертву Молоху цілі натовпи полонених. Відомо, що Ганнібал одного разу винищив таким чином за один прийом 3000 полонених імерійців. У жертву Молоху віддавалися не тільки чужоземці, але і одноплемінники; були випадки, коли на спалювання Молоху віддавали себе добровольці.

Молох

Людські жертвопринесення.

У вавілонян зафіксовані людські жертвопринесення, що підносилися Адрамелеху і Анаммелеху в Сіппарі.

Цезар розповідає про людські жертвопринесення у галлів: «...галли думають, що безсмертних богів можна вмилостивити не інакше, як принесенням в жертву людського життя. У них заведені навіть суспільні жертвопринесення такого роду. Деякі племена вживають для цієї мети величезні чучела, зроблені з лозин, члени яких вони наповнюють живими людьми; вони підпалюють їх знизу, і люди згорають в полум'ї. Але, на їх думку, ще угодне безсмертним богам принесення в жертву тих, що попалися на крадіжці, грабежі або іншому важкому злочині; а коли таких людей не вистачає, тоді вони вдаються до принесення в жертву навіть невинних». Тацит повідомляє про людські жертвопринесення у германців-семнонів. Свідоцтва про людські, особливо дитячі, жертвопринесеннях є і в Старому завіті.

Знаменитий епізод з принесенням в жертву Авраамом Ісаака, що не відбулося, тлумачиться в богословській літературі як доказ того, що старозавітна релігія не знала людських жертвопринесень: Яхве не захотів такої жертви від Авраама і вважав за краще жертвопринесення ягняти (Бут., XXII, 2—13). Цей аргумент немає значимості. Істотно в даному епізоді те, що Авраам прийняв вимогу про принесення в жертву його сина як зрозуміле і законне; отже, воно не було нічим незвичайним, і такі жертвопринесення існували як елемент культу. В даному випадку Яхве з якихось причин відмовився від жертви, що підносилася йому; у інших випадках він, як відомо, від неї не відмовлявся. Знаменна багато разів фігуруюча в Старому завіті традиція принесення в жертву Яхве первістків. «Освяти мені, — вимагає Яхве, — кожного первістка, що розверзає всякі ложесна між синами ізраїлевими, від людини до худоби: мої вони» (Вих., XIII, 2). Правда, в цитованих місцях Біблії, як і у ряді інших, вимога віддати богу первісток супроводжується вказівкою на те, що його можна або навіть потрібно викупити; обряд викупу первістка і дотепер існує у віруючих євреїв. Навряд чи слід сумніватися, що викуп з'явився пізнішою формою жертвопринесення, що замінила вбивство людини, призначеної в їжу богу, що практикувалося раніше.

Знаменитий епізод з принесенням в жертву Авраамом Ісаака

Серед аборигенів Ханаана існував і звичай закладання людської, переважно дитячої, жертви у фундамент будівлі, що зводиться. У деяких народів старовини цей захід магічного забезпечення міцності споруджуваної будівлі вживався тільки відносно храмів. У Старому завіті мовиться, що при будівництві міста Ієрихону якийсь Ахиіл Вефілянін на первістку своєму Авірамі «поклав підставу його, і на молодшому своєму сині Сегубі поставив ворота його...» (III Царства., XVI, 34). Археологічні розкопки в Мегиддо, Ієрихоні, Гезері дали і речовинні докази такого варварства — останки дітей, закладених у фундаментах житлових споруд.

Особливе місце в системі людських жертвопринесень, що практикувалися у стародавніх народів, займали вбивства людей в похоронних обрядах. Вище мовилося, що у єгиптян дуже рано реальні вбивства людей були замінені символічними: у гробницю укладалися статуетки-ушебти. Але у багатьох інших народів вбивства людей, що мусять супроводжувати небіжчика в майбутньому житті, практикувалися довго. Цезар пише про відповідні звичаї у галлів: «Все, що, на їх думку, було мило небіжчику за життя, вони кидають у вогонь ... і ще незадовго до нашого часу після дотримання всіх похоронних обрядів спалювалися разом з небіжчиком його раби і клієнти, якщо він їх дійсно любив». На похоронне багаття Патрокла, як оповідає Гомер, разом з вівцями, биками, кіньми і собаками були кинуті троянські полонені. Жорстокість цих звичаїв не слід приписувати тільки впливу релігійної ідеології; вона коренилася в уявленнях того часу. Проте релігія не тільки не пом'якшувала ці уявлення, а, навпаки, освячувала і канонізувала їх, додавала відповідним вимогам і нормам особливу імперативність і підносила їх до ступеня веління надприродних сил. Саме бажанням в максимальному ступені догодити цим силам могла обумовлюватися особливо несамовита, приголомшлива уяву жорстокість людських жертвопринесень.

Важливо було, щоб жертвопринесення не пройшло непоміченим для тих, кому воно призначене. Саме щоб уникнути цього жертводавці вдавалися до засобів, розрахованих на те, щоб обернути на себе увагу божества: викрикували молитовні формули, шуміли у вівтаря, влаштовували екстатичні танці, приймаючі іноді оргіастичні форми, катували себе до крові.

У всіх даних релігіях молитва складає істотний елемент культу. Вона виступає і як заклинання і як звернення. Першою метою молитви було «сповідання віри», повідомлення божеству, що саме воно є об'єктом поклоніння, його своїм богом і розраховує на його заступництво. «Яхве — наш елоха» — формула, що найбільш часто повторюється, в молитві і стародавнього, і сучасного єврея. «Я заявляю себе віруючим в Мазду», - постійно повторював стародавній іранець. Цю фразу він звичайно супроводжував зреченням від злих богів і пишними славами в адресу Ахурамазди.

Молитовна частина культу мала як негативну, так і позитивну сторони. Перша полягала перш за все в запереченні чужих богів і прокляттях на їх адресу. І якщо тепер в християнський обряд хрещення входить церемонія вимовляння хрещеним батьком за хрещеника формули «заперечення від диявола», то витік її веде до релігії Авести. В якійсь мірі негативна частина адресувалася і до благих богів. Закликаючи їх милість до себе, людина прагнула в той же час накликати їх гнів на своїх супротивників: вона прорікала прокляття на голови останніх, волала до богів про кару відносно тих нечестивих, які заподіюють неприємності і тим самим, виявляють своє нечестя і відносно самого бога. Прокляття служили крім всього і засобом ідеологічної боротьби проти ворожих суспільних сил. В Афінах, наприклад, ім'ям Зевса публічно проголошувалися прокляття на адресу тих, хто прагнув до встановлення тиранії або задумав зраду на користь зовнішнього ворога.

Відмінність між молитвою-змовою і молитвою-зверненням поступово стиралася. Головна роль при цьому належала стандартизації і канонізації змісту і форми молитов. У офіційному публічному культі рано втратила своє значення імпровізована молитва, просте звернення людини до божества з любого приводу. Її місце зайняв набір формул, що грають роль заклинань.

1.3.6. Жрецтво.

Публічне храмове богослужіння включало крім жертвопринесень і курінь різні ритуальні маніпуляції з колінопреклонінням жерців і мирян перед зображеннями божества, здійманням рук і іншими рухами тіла, що символізували відданість богу, і розвинену словесно-молитовну і музично-вокальну програму. Жерці-співаки під акомпанемент арф, флейт, кімвалів, лютні виконували гімни на честь божества. Їх сенс зводився до несамовитих вихвалянь бога і до виявлення раболіпних відчуттів в його адресу. Можна вважати, що в основних своїх елементах богослужіння сучасних релігій склалося ще в давнину.

Стародавні боги, як і люди, потребували не тільки хліба, але й видовищ. Тому в культ разом з діями, що забезпечували божеству фізичне благополуччя і комфорт, входили урочисті процесії, дії, що театралізуються, різні видовища. Як приклад можна вказати на багатолюдні містерії на честь Діоніса, покровителя виноградарства і виноробства (він же Вакх, Бахус, Іакх), в Греції, а потім і в Римі, що увійшли до історії під назвою діонісій, або вакханалій. Звичайно це відбувалося вночі при світлі факелів. Брали участь у вакханаліях переважно жінки (вакханки або менади), одягнені в шкури звірів, у вінках з плюща, з жезлами Діоніса (тирсами) в руках, збуджені вином і екстатичними танцями, галасливою грою різних музичних інструментів. Учасники вакханалії доводили себе до крайніх ступенів збудження і впадали в нестримне буйство.

Видовища, що Призначалися для богів, були потрібні людям, вони задовольняли в якійсь мірі крім релігійних їх потребі в святкових переживаннях, в сильних емоціях. Відправляючи культ божеству, віруючий задовольняв свою потребу стати до нього ближче, щоб відчувати його як істоту не тільки дружню, але і споріднену. Цього він намагався досягати і тими засобами, які за уявленнями того часу ушляхетнювали людину і наближали її до божества. Сюди входили перш за все ритуальні обмивання, символічне очищення вогнем.