Файл: RELIGIYeZNAVSTVOdistants-1.doc

В Старому Завіті відповідно до його змісту виділяють чотири групи книг: П’ятикнижжя Мойсеєве, історичні, пророцькі та учительні Головною проблемою П’ятикнижжя є угода давніх євреїв з Богом та правдиве виконання ними божественних настанов – Закону, який у вигляді 10 заповідей дав їм Господь-Бог через пророка Мойсея на горі Синай. Історичні книги сакралізовано висвітлюють реальні близькосхідні події майже всього першого тисячоліття до н.е. Пророки в своїх книгах піднімають питання відповідальності євреїв як богообранного народу перед Богом за виконання ними умов Завіту, твердять, що духовне оновлення прийде в світ лише через численні випробування. В поетичних творах Біблії маємо релігійно-філософське, художньо-естетичне, морально-етичне осмислення місця людини в її суспільному бутті та її відносин з Богом.

Але якщо лейтмотивом Старого Завіту є сакралізована історія єврейського народу, то Новий Завіт вже говорить про освячення своєю постійною присутністю Богом-Творцем і його сином Ісусом Христом історії кожного народу і кожної окремої людини. Кульмінаційною подією всієї біблійної історії є відтворена в Новому Завіті діяльність на Землі Ісуса Христа як Божественного Месії. Згідно християнського вчення, жертва Ісуса Христа є Божою жертвою, що спокутує першородний гріх, дає людству надію на краще майбутнє, на оновлення Завіту з Богом і зрештою – містичний шлях до спасіння. Образ Христа-Спасителя єднає Новий Завіт із старозавітною традицією очікування месії, який, згідно з книгами пророків, має прийти до іудеїв.

Якщо Євангелія (благовіствування) розповідають про земне життя Ісуса Христа, то в Посланнях маємо, з чітким формулюванням сутності християнського вчення, листування апостолів з християнськими громадами. Зокрема апостол Павло, відзначивши значення даного Богом Закону для підготовки людства до спасіння, наголосив, що після Христової жертви людина спасається вірою в Христа та любов’ю до Бога і ближнього. Апостол Павло визначив також практичні засади соціальної поведінки християн (коритися господарям своїм, визнавати державу як Божий витвір тощо). Книга Дій апостолів розповідає про містичне виникнення християнської Церкви та про початок місійної діяльності учнів Христа. Зразком християнської есхатологічної містики є Одкровення. Тут йдеться про неминучість останньої битви Бога з Дияволом, торжество Христа і перемогу його над Антихристом, встановлення тисячолітнього царства, оновлення неба і Землі.

 Ядром християнського віровчення є догмати – істини, які, згідно вчення Церкви, мають Божественне походження і виражають внутрішню сутність цієї світової релігії. Беззастережне сприйняття істинності догматів є необхідним для кожного християнина. Християнський символ віри чітко визначив віросповідні формули християнської релігії, кожний з дванадцяти його членів являє собою догмат віри:

1.Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця не ба і землі, всього видимого і невидимого. 2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, не сотворенного, Єдиносущого з Отцем, що через нього все сталося. 3. Він для нас людей, і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. 4. І розп’ятий був за нас при Понтії Пілаті, і страждав, і був похований. 5. І воскрес на третій день, за Писанням. 6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця. 7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця. 8. І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця (так у православних, а у католиків – і Сина) походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків. 9. В єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву. 10. Визнаю одно хрещення на відпущення гріхів. 11.Чекаю Воскресіння мертвих 12. І життя майбутнього віку. Амінь.

Основи християнської моралі викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах. Характерною особливістю цієї моралі є те, що всі її положення вважаються встановленими Богом, уявляються ідеальними й абсолютними, вічними і незмінними. Важлива риса християнської моралі – її тісний зв’язок з віровченням, догмами, культовою практикою християнства. Особливого розуміння і з’ясування в християнській релігії набувають такі моральні принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін. Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог, Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.

Християнське вчення про мораль грунтується насамперед на Десяти Заповідях Божих (т.зв. Декалозі), одержаних Мойсеєм на горі Синай від самого Бога. Ось вони: 1. Я Господь, Бог твій… Хай не буде тобі інших богів передо Мною. 2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм. 3. Не призивай Імення Господа, Бога твого надаремно. 4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота для Господа бога твого. 5.Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі! 6. Не вбивай! 7. Не чини перелюбу! 8.Не кради! 9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього! 10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого! (Вих. 20: 2-17).

Важливу роль у формуванні християнського морального вчення відіграла Нагірна проповідь Ісуса Христа з її дев’ятьма заповідями блаженства: 1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне. 2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. 3. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони. 4.Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться. 5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. 6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога. 7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться. 8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. 9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться – нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами (Мт 5: 3 – 12)

Ядром християнської моральної доктрини є зафіксована в Новому Завіті заповідь любові: “Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душою, і всією своєю думкою”; “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт 22: 37-40). Головне правило практичної моралі християнства звучить так: “То ж усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому – Закон і Пророки” (Мт 7:12). Християнство відкидає навіть злість за злі наміри іншого, у відповідь за скоєне зло. Виголошуючи необхідність ставитися до свого ближнього як до найвищої цінності, християнська мораль відтак радикально змінила існуючі до нього моральні засади тим, що закликало не відповідати на зло злом, любити навіть ворога свого.

2.2.4. Християнські общини і держава.

Християнство виникло як релігія рабів і пригноблюваних, утіливши в собі стихійний протест експлуатованих мас проти несправедливого соціального ладу. Широко розповсюдившись, ця релігія стала здаватися небезпечною і не могла не викликати настороженого, а до певної міри і ворожого відношення з боку пануючих класів.

Церковні історики налічують 10 великих гонінь, не рахуючи місцевих і незначних. Перші гоніння — при імператорах Нероні, Доміциані і Траяні. Ще гоніння були при імператорі Дециі (249— 251 рр.), а найкрупніше — при Діоклетіані і його співправителі Максиміані, в кінці III і на початку IV ст. Причини його були чисто політичні: уряд бачив, що християнська церква не тільки носій протесту проти існуючого політичного порядку, але і свого роду небезпечний конкурент. Проте ці гоніння приводили до відпадання елементів, що лише коливаються, сама ж церковна організація християн зміцнювалася, закалюючись в боротьбі. Окремі імператори і правителі провінцій іноді намагалися, і небезуспішно, спертися на християнські общини і їх духівництво. Спочатку це походило від випадку до випадку. Але на початку IV ст. виник міцний союз імперії з християнством, яке було впливовою соціальною силою. Імператор Костянтин дійшов думки, що замість того, щоб боротися з християнською церквою, краще використовувати її на користь держави. Прийнято вважати, що особливим законодавчим актом — Міланським едиктом 313 г.— було покладено край гонінням і християнство узаконене як державна релігія. Костянтин сам не звернувся в християнство. Все життя він залишався язичником, але протегував християнству, надавав йому перевагу перед іншими релігіями, бачивши в церковній християнській організації дуже важливу соціальну силу, на яку можна спертися.

Союз християнської церкви з державою, що почався з Міланського едикту надалі одержав своє закріплення в політиці східних і західних римських імператорів, які систематично підтримували церкву і користувалися з її сторони підтримкою.

Така зміна в положенні християнської церкви в свою чергу спричинила істотні внутрішні зміни. Змінився соціальний склад християнства. Вже задовго до перетворення християнської церкви в пануючу, ще в III і навіть в II ст., разом з рабами в християнські общини входили також і представники пануючих класів. У знатних колах до християнського культу була особливо доброзичливо настроєна жіноча їх частина. Серед знатних жінок Риму християнська церква користувалася дуже великим впливом.

Але напередодні свого перетворення в державну релігію християнство не було найпоширенішою з релігій. Навіть в крупних міських центрах християнські общини об'єднували порівняно невелику частину населення — одну п'яту або ще менше.

З перетворенням християнства в державну релігію чисельний склад християнських общин вельми виріс. Середні верстви населення і рабовласницький клас в основній своїй масі прилучилися до нової релігії. Після цього християнство вже остаточно перестало бути релігією рабів і пригноблюваних, воно перетворилося на релігію, за допомогою якої пануючі класи тримали в підпорядкуванні народ.

Проти класового переродження християнства були направлені демократичні течії, що приймали форму єресі, але всі вони були пригнічені церковною організацією, що окріпла.

Проте ще довгий час розповсюдження християнства обмежувалося, принаймні в західних провінціях, містами і слабо проникало в село. Серед сільського населення продовжували панувати старі, язичницькі вірування. Звідси, між іншим, латинське слово «paganus», що буквально означає «сільський житель» (від pagus — село, округ), стало уживатися в сенсі «язичник», «нехристиянин»; звідси і наше російське «погані», що спочатку означало всіх нехристиян.

Коли християнство стало пануючою релігією, зародився особливий рух чернецтва, відлюдництва. Християнські общини, що перетворилися на могутню церкву, перестали служити притулком від мирського зла. Приналежність до цієї церкви вже не рятувала від гріха. Тоді найбільш фанатично настроєні християни стали йти з гріховного світу в пустелю, в самоту, щоб присвятити себе богу. Там вони вели аскетичне життя. Перші відлюдники і перші чернечі гуртожитки з'явилися в Єгипті, у Фіваїдській пустелі. Засновниками чернецтва вважають святого Антонія і святого Пахомія. Пізніше стали з'являтися монастирі і в інших християнських країнах. У раннє середньовіччя монастирі стали перетворюватися в свого роду, притулки при різному ворожому нашесті. Вони багатішали від подарунків і пожертвувань і поступово зробилися великою економічною силою.

2.2.5 Розповсюдження християнства

Зробившись державною релігією Римської імперії, християнство в епоху її розпаду проникає разом з греко-римською культурою до германців і слов'ян. У IV ст. приймають хрещення готи і вандали, в кінці V ст. франки. У VI—IX ст. християнство поступово проникає до віддалених німецьких племен (аллеманам, баварам, фризам, англосаксам і ін.). У IX—X ст. воно розповсюджується серед слов'янських народів. До X ст. майже вся Європа стала християнською. На Сході християнству, що проникло в IV ст. аж до Кавказу (вірмени, грузини), довелося, проте, вести набагато важчу боротьбу із зороастризмом, а з VII ст. з ісламом, який майже перегородив шлях подальшому розповсюдженню християнства в країнах Сходу.

Але, проникаючи до язичницьких народів Європи (і інших країн), християнство зовсім не знищувало місцевих релігій. Воно, швидше, зливалося з ними, вбирало в себе і місцеві обрядові традиції і міфологічні образи. Так встановлювався релігійний синкретизм. Місцеві боги зливалися з християнськими святими, під іменами яких їх продовжували почитати (наприклад, у слов'ян стародавній Перун — під ім'ям Іллі Пророка, Велес — під ім'ям святого Власія і ін.). Традиційні народні обряди, пов'язані переважно з сільськогосподарським календарем, приурочувалися до днів церковного календаря (хрещення, масниця, трійця і ін.). Образи нижчої міфології — різні водяні, лісовики, домовики, ельфи, тролі і ін.— зберігалися під своїми власними іменами, але церква учила дивитися на них як на нечисту силу.

З епохи великих відкриттів, з XV—XVI ст., християнські місіонери починають розносити цю релігію за межі Старого Світа, діючи не тільки хрестом, але і вогнем і мечем. До початку XX ст. християнство стає найбільш поширеною релігією.

Висновки:

Християнська церковна організація склалася не відразу. У ранньохристиянських пам'ятниках ми її майже не бачимо. Там виступають апостоли і пророки, які є мандруючими проповідниками. Пізніші пам'ятники відображають появу в общинах перших постійних посадових осіб — дияконів і єпископів. Єпископи починають грати роль в господарських справах і в питаннях ідеології, вони підтримували один одного, що послужило важливим чинником в справі зміцнення християнських общин. Проте цього зміцнення було досягнуто ціною жорстокої внутрішньої боротьби яка приймала здебільшого форму суперечок за догмати. Але за цими догматами стояли різні ідейні течії, що належали різним національним і класовим групам і інтереси, що відображали їх. Вже в I ст. всередині християнських общин існували течії, які боролися між собою.

У II ст. в християнстві відбувалася запекла боротьба між окремими сектами і течіями яка привела до об'єднання общин, до зміцнення організаційних форм християнської церкви. В ході цієї ідеологічної боротьби ускладнювалися і християнська обрядовість і християнський культ.

Первинна християнська обрядовість обмежувалася вечерями, що періодично збиралися, — трапезами в пам'ять засновника учення. У міру включення до складу християнських общин прихильників інших культів відбувається наплив різних елементів стародавньої обрядовості.

Християнство виникло як релігія рабів і пригноблюваних, утіливши в собі стихійний протест експлуатованих мас проти несправедливого соціального ладу.

Контрольні питання:

1. Перелічте відомі Вам ранньохристиянські секти.

2. Дайте визначення поняттю дуалізм.

3. Чому виникали гоніння на християн?

4. Що таке язичництво?

5. Чому з′являється чернецтво?

6. Назвіть християнські заповіді.