Файл: RELIGIYeZNAVSTVOdistants-1.doc

Вже в I ст. всередині християнських общин існували течії, які боролися між собою. В Одкровенні Іоанна згадуються єретики миколаїти, про яких, правда, нічого визначеного не відомо.

У II ст. у християнстві відбувалася запекла боротьба між окремими сектами і течіями. Найцікавіші рух гностиків, зокрема маркіонитів, і рух монтанистів.

2.2.2.Гностицизм. Монтанізм. Маніхейство. Аріанська єресь. Несторіане. Монофізіти.

Слово «гносис» по-грецьки означає знання, пізнання; але мається на увазі не справжнє досвідчене пізнання реального світу, а містичне пізнання бога. Гностики — це філософи-містики, що затверджували, що людина може пізнати розумом таємницю божества і суть миру. Історики християнства звичайно розглядають гностицизм як відгалуження цієї релігії, як єресь, сектантське віровчення, незабаром пригнічене правовірними християнськими богословами. Навпаки, інші учені вважають, що не гностицизм виріс на ґрунті християнства, а, навпаки, християнство на ґрунті гностицизму, тобто гностицизм давніший за християнство . Частка істини є, мабуть, в тій і іншій точці зору: ранні учення (I—II ст.) гностиків дійсно вплинули на саме становлення християнської ідеології; Філон Олександрійський, якого називають «батьком християнства», був гностиком, а пізніші (з середини II ст.) стали розглядатися як відхилення від «дійсного» християнства.

Суть учення гностиків, що виросло на основі ідеалістичної філософії, пізнього еллінізму, полягала в дуалістичному зіставленні світлого, доброго духу і темного, повного страждань матерії. Добрий великий бог, дух плерома (буквально «повнота»), не міг бути творцем такого поганого світу. Світ створений якимсь підлеглим, злим і обмеженим богом. Деякі гностики ототожнювали його з єврейським Яхве. Між недоступним благим богом і низьким матеріальним світом немає ніякого прямого зіткнення. Але між ними є посередник, божественний Логос (слово, сенс, розум), який і може врятувати страждаюче людство і ввести його в царство світлого духу. Правда, це доступно не всім людям, а тільки вибраним, людям духу, «пневматикам» (від грецького дух, дихання).

Вчення гностиків про Логос перейшло в християнство, влившись в образ Христа-рятівника. Особливо це видно в четвертому євангелії («від Іоанна»), пронизаному духом гностики («На початку було слово, і слово було у бога, і слово було бог...»; Бут., 1: 1). Але на відміну від християн (іудео-християн) більшість гностиків рішуче відхилили всю єврейську релігію, вважаючи єврейського бога Яхве злою істотою, протиставляючи йому свого світлого великого бога і рятівника — Логос. Це неприйняття іудаїзму особливо різко виражено було в проповіді Маркіона (середина II ст.), який начисто відкидав весь Старий завіт. У вченні Маркіона і інших гностиків досягли вищої крапки антиєврейські настрої. Християнство, проте, не пішло по цьому шляху, а, навпроти постаралося примирити єврейську релігію з культом рятівника.

Втім, гностицизм і не міг зробитися пануючою течією в християнстві вже по одному тому, що це був світогляд філософськи освічених, витончених інтелігентів, багатих людей, учення, недоступне широким масам. Масам потрібен був живий образ рятівника, але все таки дещо з філософії, гностиків, увійшло до християнського віровчення.

Інша єретична течія, що виникла в II ст., була спробою відродити бойовий дух іудео-християнства I в. Це був рух монтанистів. Засновник секти Монтан, колишній жрець Кибели у Фрігії. Про нього, втім, дуже мало відомо. Він рішуче виступав проти всякої регламентації церковного життя, проти влади єпископів, що росте. Він був харизматиком і проповідував від імені самого бога («Я — Господь бог вседержитель, що перебуває в людині», - говорив він), дотримувався і вимагав крайнього аскетизму і безшлюбності (хоча його послідовники і не дотримували цієї вимоги), проголошував швидке друге пришестя Ісуса Христа і кінець світу. Це була безнадійна спроба зупинити невідворотний процес переродження первинного революційно-демократичного християнства в мирну релігію, вигідну рабовласникам. Монтанізм був поширений головним чином у Фрігії. До нього примикав і видний християнський апологет Тертулліан, хоча революційну сторону цього учення він затушовував.

До середини II ст. у християнських общинах вже міцно захопили владу заможні елементи, рабовласники і торговці. Їм вдалося подавити цю демократично-фанатичну течію.

У боротьбі проти монтанізма, за зміцнення єпископальної організації церкви і було створене вчення про апостольську спадкоємність єпископської влади, про те, що сам Христос через апостолів передав єпископам владу і уповноважив їх керувати церквою в справах віри.

Після подолання містичних і есхатологічних течій II ст. у III ст. з′являються нові секти. Секта манихеїв розповсюдилася на Сході, в Ірані і сусідніх країнах. Це було своєрідне з'єднання християнства із зороастризмом - різко дуалістичне віровчення. Названо на ім'я напівлегендарного Ваб (Манеса, Маніхея), страченого в 276р. Головне в ученні манихеїв — це ідея полярної протилежності світла і тьми, добра і зла. Видимий нами світ, у тому числі і люди, породжено змішуваням частинок світла з частинками тьми. Ісус, що утілився в примарному тілі, учив людей розділяти світло від тьми, добро від зла. Тому ж учив Ваб. Весь Старий завіт і велику частину Нового заповіту манихеї відкидали. Общини їх були розділені на класи: вищий клас — «вибраних», «чистісіньких» — брав участь у всіх релігійних обрядах, інші тільки в деяких. Після перетворення християнства в державну релігію манихейська секта була пригнічена, але ідеї її пізніше відродилися в середньовічних сектах павликіан, богомолів і ін., і там вони одержали яскраве класове забарвлення.

Найвиразніше класове коріння видно в єресі донатистів (на ім'я єпископа Доната), що розповсюдилася переважно в Північній Африці в IV в. Донатисти повставали проти всяких компромісів з державною владою, не визнавали єпископів і священиків, які чим-небудь заплямували себе, хоч би і в особистому житті. У міру загострення кризи рабовласницької Римської імперії рух донатистів до кінця IV ст. (коли вже християнська церква стала пануючою в імперії) прийняло форму відкритого повстання бідноти проти багатих, це відомий рух агоністиків (Христових воїнів), або циркумцеллионів, які із зброєю в руках громили маєтки багачів. Уряду насилу вдалося подавити рух, проте донатистські общини в деяких районах Північної Африки зберігалися до самого мусульманського завоювання (VII ст.).

Але якщо донатисти-агоністики з догматичних питань майже не розходилися з пануючим віровченням і глибокого розколу в церкві їх рух не породив, то інакше вийшло з єрессю Арія, найкрупнішим опозиційним рухом в церкві IV ст., вже після перетворення її в пануючу. Головним осередком аріанства був Єгипет, особливо Олександрія, де дуже міцні були традиції, еллінізму. Арій був священиком в Олександрії. Він намагався пом'якшити догматичне вчення про боголюдину. За твердженням Арія, Ісус Христос не був народжений богом, а створений їм, отже, він не «єдиносущний» богу-батькові, а «подібносущен» йому. Різниця між цими двома словами по-грецьки виражалася в одній букві «I», але ця різниця здавалася тоді надзвичайно важливою: адже йшлося про природу Ісуса Христа — рятівника, а це була основа основ християнського віровчення. Навколо проповіді Арія зажевріли запеклі суперечки. Арія підтримували широкі маси населення Єгипту, Особливо Олександрії, і справа доходила до вуличних сутичок. За цим, звичайно, крилися політичні мотиви: небажання жителів Єгипту терпіти централізаторську політику імперії. Але якраз для імператора всього важливіше було тоді зберегти єдність держави. Імператор Костянтин, хоча він сам і не був ще тоді християнином, вжив енергійні заходи для подолання розколу. Він скликав із цього приводу вселенський собор духівництва (1-й Вселенський собор 325 р. в Нікеї). Єресь Арія була засуджена, і сам Арій з того часу вважається в ортодоксальній церкві найжахливішим єретиком і грішником.

Проте аріанство ще довго існувало. Воно розповсюдилося і за межами імперії, його прийняли готи, вандали, лангобарди.

Аріанство було розгромлено, але незабаром з'явилося близьке до нього учення Несторія (єпископа Константинопольського). Несторій учив, що Ісус Христос був людиною (богом-сином), яка лише зовнішнім чином з'єдналася з другими іпостасями трійці, і тому діву Марію слід називати не богородицею, а «человекородицею» або «христородицею».

Єресь Несторія обговорювалася на 3-му Ефесському вселенському соборі (431 р.). Несторіанство було засуджено. Проте воно мало дуже сильний вплив на Сході, де відвіку панували дуалістичні релігії. На Сході як самостійна релігія утрималося на тривалий час, воно грало важливу роль в середньовічній Центральній Азії і зберігається донині у окремих дрібних народностей (айсори, мароніти в Лівані, «сірійські християни» в Південній Індії).

У боротьбі з аріанством і несторіанством в IV—V ст. з'явилася протилежна течія з того ж питання про природу Ісуса Христа. Представники цього напряму учили, що Ісус Христос не був по суті людиною, що в ньому божественна природа настільки подавила людську, що Ісус Христос був в найповнішому сенсі богом. У ньому були не дві, а одна природа — божественна. Це вчення про «одну природу» Ісуса Христа дало початок монофізитської (від грецького monos — один, рhysis — природа) секті, заснованій єпископом Євтихієм. Вона одержала широкий вплив в Східно-римській імперії в V ст. Не дивлячись на засудження її IV Вселенським — Халкідонським — собором (451 р.), вона зміцнилася в цілій низці країн. У цьому виявилася боротьба цих країн за церковну і політичну незалежність від Візантії. Вірменська церква, а також копти і абіссінці донині дотримуються монофізитства.

2.2.3.Віровчення і культ християнства.

Боротьба між сектами привела до об'єднання общин, до зміцнення організаційних форм християнської церкви. В ході цієї ідеологічної боротьби ускладнювалися і християнська обрядовість і християнський культ.

Ранньохристиянський культ був надзвичайно простий, обрядів майже не було. Простота і легкість взаємного спілкування між людьми, що не відокремлювалися обрядовістю, свого часу були умовами, що забезпечили християнству перемогу над іншими культами, воно скасувало стародавню релігійну обрядовість, що розділяла людей, і тим самим стало «першою можливою світовою релігією». Первинна християнська обрядовість обмежувалася вечерями, що періодично збиралися, — трапезами в пам'ять засновника учення. На цих трапезах куштувався хліб, читалися священні тексти; це були вечері любові — агапи. У міру включення до складу християнських общин прихильників інших культів відбувається наплив різних елементів стародавньої обрядовості.

Головне місце в християнській обрядовості належить, як відомо, таїнствам — культовим діям, мета яких полягає в зведенні на віруючих благодаті божої. Якнайдавніші і в той же час найважливіші християнські таїнства — хрещення і причащання. Також таїнства: миропомазання, сповідь, священство (рукопокладення), шлюб, маслосвяття.

Таїнство причащання, в якому віруючі куштують під виглядом хліба і вина «плоть і кров Христову», є не що інше, як модифікація стародавнього обряду богоядіння. Виникнувши ще, на ґрунті тотемізму, цей обряд богоядіння особливо розвинувся в землеробських релігіях. Бога-покровителя рослинності віруючі вбивали і поїдали в особі його людського або тваринного заступника. У культі Митри, Аттіса і інших східних богів існував обряд причащання хлібом і вином. Ці священні їжа і пиття вважалися, мабуть, втіленням бога. Мітраїстичне причастя майже без зміни і перейшло в християнство. Тут воно, проте, переплелося із староєврейським пасхальним ритуалом убивання агнця. Засновник християнства, що приніс себе в жертву, почав зображатися як агнець (до речі, в образі містичного небесного агнця він і виступає в Апокаліпсисі) . Так виник комплекс християнської пасхи. Трапеза причастя зробилася зі щорічної щотижневою, кожного тижня здійснювалися богослужіння з обрядовим поїданням тіла і крові бога, що приніс себе в жертву.

Услід за причастям з'явилося таїнство хрещення, теж запозичене з інших культів. Водяне хрещення, тобто обрядове очищення за допомогою води, сходить до якнайдавніших обрядів ініціації. Присвячення в таємні союзи, а в давньосхідних релігіях в містерії супроводжувалося завжди ритуальним очищенням. Обряди посвяти в таємні культи розглядалися як друге народження. Обрядове купання уживалося в еліністських містеріях, в таїнствах Діоніса, Ісіди. Ще видніше місце займало воно в ритуалі секти мандеїв (секта з різко дуалістичним віровченням, що почитала якогось «визвольника», а також Іоанна Хрестителя; прихильники цієї секти — 2—3 тисячі чоловік — є і зараз в Південному Іраку і Ірані). Мандєїстській ритуал водяного хрещення, разом з образом легендарного Іоанна Хрестителя, мабуть, і послужив для християнських общин безпосереднім джерелом запозичення. У християнстві хрещення водою, як би що змивала скверну, набуло особливо великого значення у зв'язку з вченням про загальну гріховність, від якої позбавила людей смерть рятівника. Цей «первородний гріх» і змиває з віруючого при хрещенні вода.

Пізніше з'явилися інші сім таїнств, які було спочатку встановлено католицькою церквою на Ліонському соборі в XIII ст., а пізніше запозиченою східною православною церквою. Протестантизм визнає лише хрещення і причащання, але розглядає їх не як таїнства, а як символічні дії.

Християнство вже в тому вигляді, як воно сформувалося в II—III ст., було надзвичайно складним, заплутаним і суперечливим віровченням.

У християнстві переплелися вчення про єдиного бога-вседержителя; іудейська ідея месії-рятівника, що перетворилася на духовного рятівника-визвольника і злилася з образами землеробських вмираючих і воскресаючих богів; вчення, гностики, про протилежність духу і матерії і про божественного посередника між ними — Логоса; маздеїстська есхатологія і віра в майбутнє царство блаженства для праведних; маздеїстське ж уявлення про дух зла — диявола; давньосхідне шанування богині-матері (вона ж богородиця). У християнське віровчення влилося і багато що інше: зокрема стародавній похоронний культ з супутньою йому вірою в замогильне життя душі; шаманська практика заклинання і вигнання злих духів; знахарські прийоми магічного зцілення хворих; античне шанування геніїв, висхідне до стародавнього нагуалізму і що перетворилося на християнську віру в ангелів-хранителів, і т. д., аж до пережитків стародавніх тотемних обрядів і уявлень (віра в непорочне зачаття, таїнство причащання).

Незважаючи на свою строкатість, християнство стало цілісною культурно-релігійною традицією. Ця цілісність зумовлюється визнанням Біблії як єдиного віроповчального джерела, прийняттям Нікео-Константинопольського Символу віри як спільної догматичної основи, а Заповідей Мойсея і Заповідей Блаженства – як єдиного морального канону.

Священною книгою християнства є Біблія (з грецьк. Biblia – книги). Формувалася вона протягом 1 тис. до н.е.- ІІ ст. н.е. шляхом відбору, редагування та написання текстів, які вважаються богонатхненними. Якщо її Старий Завіт визнають священним писанням іудеї і християни, то Новий – лише останні. В основі назви “завіт” лежить біблійна ідея про угоду, союз (завіт) Бога із своїми вірними. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому і давньо-грецька у Новому Завіті.

Як одна з найзначніших збірок сакральних творів, Біблія вирізняється величезною жанровою та тематичною різноманітністю. Тут знаходимо і виклади міфологічних систем, і історичні оповіді. Вона вміщує філософсько-етичні твори, релігійну публіцистику, містичні писання і ліричну поезію. Саме тому Біблія постає не лише як священна книга, а і як культурна та історична пам’ятка.

Кожна з частин Біблії ділиться на окремі книги. Різні течії християнства по-своєму формують біблійний канон, а тому в їх виданнях маємо різну кількість книг. Так, в католиків їх 72, в православних – 77, в протестантів – 66. Всі вони до Нового Завіту відносять 27 книг – 4 Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Іоанна). 21 Послання апостолів ( 14 з них – ап.Павла), Дії апостолів та Одкровення Івана Богослова. Окрім канонічних біблійних творів є ще й апокрифічні. Це ті, які виникли в лоні біблійної традиції, але не ввійшли до жодного з варіантів канону. Ними, зокрема, є Премудрості Соломонові, книги Товіт, Ісуса сина Сирахова, книги Маковеїв та ін. Найчисельнішою є група апокрифічних Євангелій. Їх – до 50. Тут є Євангеліє Фоми, Петра, Юди Іскаріота, Якова, Євангеліє досконалості, істини та ін.