ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3811
Скачиваний: 1
У США ідеї Кейнса розвивалися ще в 30-х рр. американськими послідовниками, економістами Гарвардського університету Е. Хансеном (1887 – 1975) та С. Харрісом (1897 – 1974).
Особливості вчення:
1. Як і Кейнс, досліджують макроекономічні величини, але дослідження Кейнса пов’язані з проблемами капіталістичного відтворення у статиці, неокейнсіанці аналізують динамічні процеси. В поясненні найважливіших економічних проблем головне місце надається інвестиціям. Причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в „коливаннях динаміки інвестицій ”. Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.
2. Концепцію мультиплікатора доповнили концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між національним доходом та інвестиціями.
3. Капіталовкладення поділили на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) та похідні інвестиції (пов’язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі „мультиплікатор-акселератор”.
4. Змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами залежно від економічної кон’юнктури (незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною складовою концепції „вбудованих ” стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм.
Е. Хансен в монографії „Економічні цикли і національний доход” (1951) створив інвестиційну теорію циклів – нерівномірність капіталовкладень у товарно-матеріальні запаси, основний капітал, будівництво житла породжує коливання циклічного характеру.
Аналізуючи досвід розвитку народного господарства США, виділяє 4 моделі циклічних коливань:
1) „малі цикли” – від 2 – 3 років виникають на базі нерівномірності відтворення обігового капіталу;
2) „великі цикли” – від 6 – 13 років виникають на базі нерівномірності відтворення основного капіталу;
3) „будівельні цикли” – від 17 – 18 років стосуються лише будівництва житла: зростання попиту на житло приводить до зростання його ціни будівництва, з часом попит на житло задовольняється, але фундаменту нових будівель закладено набагато більше, ніж потрібно і як наслідок скорочуються ціни. Виникає невідповідність між попитом на житло та часом задоволення цих потреб;
4) „вікові циклічні хвилі” – від 50 років і більше викликані фундаментальними переворотами у техніці, значними зрушеннями у виробництві.
Особливістю французького неокейнсіанства є визнання необов’язковості положення Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу. Автором концепції індикативного планування є Ф. Перру.
В післявоєнні роки на перший план соціально-економічного розвитку західних країн виходить проблема економічного зростання.
Неокейнсіанські теорії економічного зростання.
В кейнсіанських моделях економічного зростання в якості стратегічної величини виступають інвестиції.
Модель американця Є. Домара (н. 1914). Містить припущення, що на ринку праці завжди існує постійне перевищення пропозиції над попитом. Це забезпечує незмінність цін. Для збереження повної зайнятості ресурсів в довгостроковому періоді сукупний попит повинен зростати пропорційно виробничим можливостям.
Стан повної зайнятості можна отримати лише тоді, коли інвестиції і доход будуть постійно зростати на величину, що дорівнює добутку граничної схильності до заощадження на граничну продуктивність інвестицій.
Рой Харрод (1900 – 1978) – лідер післявоєнного кейнсіанства, один із творців неокейнсіанської теорії динаміки, поставив більш складне завдання розробки загальної теорії зростання економіки. Відкидаючи спрощене припущення Кейнса – у короткий проміжок часу можна не враховувати вплив НТП на економіку, напроти, виділяє дві форми такого впливу: перші інновації, знижуючи витрати праці, збільшують витрати капіталу в уречевленій формі; наступні зменшують витрати капіталу, але збільшують витрати живої праці.
Головна робота – „До теорії економічної динаміки” (1948).
Модель Харрода включає ендогенну теорію інвестицій, засновану на принципі акселерації і очікуваннях підприємств. З боку пропозиції припускається, що підприємці планують виробництво на основі адаптивних очікувань (врахування показників поточного та попереднього періодів). З боку попиту припускається незмінність граничної схильності до споживання і визначеність обсягу інвестицій принципом акселерації. Підприємці здійснюють інвестиції в обсязі, необхідному для того, щоб привести обсяг капіталу у відповідність з новим рівнем пропозиції.
Харрод запропонував систему з трьох порівнянь кожне з яких відбиває певний тип економічного зросту: фактичний зріст – реальний приріст загального випуску за певний період, гарантований зріст – прогнозована лінія розвитку (відповідає очікуванням підприємців) і природний темп росту – максимально можливий ріст при даному зростанні населення і технічних можливостей (потенційно можливий зріст, котрий визначається обсягом змінних ресурсів).
В моделі Харрода – Домара є спільні висновки: 1) доцільність підтримування постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої можна досягти повного використання виробничих потужностей і трудових ресурсів; 2) динамічна рівновага потребує певної відповідності виробництва та попиту; 3) досягнення динамічної рівноваги й сталого зростання визнається можливим лише в разі активного державного регулювання економіки.
Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса та ін. Ці моделі є модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізм циклічних коливань, зміни галузевої структури виробництва, впливу НТП тощо.
„Неокласичний синтез” – це течія в економічній думці, яка намагається „примирити” всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визначаючи плюралізм підходів до формування політики держави.
Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук – історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.
Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х рр. ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40-50-х рр. – Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х рр. П.Самуельсон у своїй книжці „Економікс”. Він вважав, що „сучасні економісти можуть використати концепцію „неокласичного синтезу”, яка ґрунтується на поєднанні сучасних принципів, що роз’яснюють і процес створення доходів, і положення класичної політекономії”. Нова концепція ґрунтувалася на поєднанні кейнсіанства з традиційними положеннями неокласики та включав, з одного боку, інструментарій кейнсіанської теорії з бюджетними, податковими, фінансово-кредитними методами регулювання економіки, а з другого – врахування і широке використання ринкових умов (конкуренція, динаміка цін).
Принципові вимоги:
– щодо економіки – можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв’язує суспільство;
– щодо ролі держави – межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.
В неокласичному синтезі ортодоксальне кейнсіанство багато в чому втрачало свій вигляд, оскільки зводилось до окремого випадку неокласичної теорії загальної рівноваги, яка в свою чергу розглядалась як загальна основа функціонування економічної системи, включаючи оптимальний розподіл ресурсів, ринкове саморегулювання, розподіл доходів. Формальне об'єднання кейнсіанства з неокласикою не дало очікуваних результатів. Однак ідея синтезу продовжує привертати увагу економістів до цього часу.
-
Еволюція кейнсіанства.
В 70-ті рр. ХХ ст. рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити економічним законам розвитку і, більше того, навіть сприяли загостренню окремих проблем, таких як інфляція, дефіцит державного бюджету, циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн довів, що державне регулювання неспроможне забезпечити повну зайнятість, безкризовий розвиток. Зростає критика кейнсіанство не лише з боку неокласиків, а й з боку самих прихильників Кейнса.
Одночасно продовжує зберігатись група ортодоксальних (старих) кейнсіанців, які вважають себе основними послідовниками Кейнса (А. Хансен, Дж. Хікс, С. Харріс, П. Самюельсон) та відбувається перегляд ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії посткейнсіанцями (70 – 80-і рр.)
Безпосереднім втіленням кейнсіанської ортодоксії є насамперед інвестиційна теорія циклу, яка становить основу антициклічного регулювання економіки і орієнтує на гнучке використання доходів і витрат бюджету залежно від змін кон’юнктури, податкової системи, виплат із соціального страхування тощо. У вивчення також включили вирішення проблем економічної динаміки.
П. Самюелсон (народився в 1915). В головній роботі „Економікс” намагається встановити взаємозв'язок між мікро і макроаналізом. Дискутуючи з хіксівською концепцією динаміки, він створив свою модель, відому як "павутиноподібна модель", в якій, крім ряду змінних величин, враховуються взаємозв'язок цін і фактор часу .
У рамках економічної динаміки Самюелсон розрізняє стаціонарну економіку (змінні величини не змінюють своїх значень протягом часу), каузальну економіку (її поведінка залежить від початкових умов і від минулого періоду часу) і історичну економіку (причини змін, що відбуваються є непевними). Якщо попередники Самюелсона виводять динаміку із порушення статики, то він проголошує статику випадком динаміки.
Історично сучасне кейнсіанство (посткейнсіанство) сформувалося через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, найяскравішими представниками якого були Дж. Робінсон (1903 – 1983) – загальновизнаний лідер цієї течії, представники – Н. Калдор, П. Сраффа, і американської групи економістів, які представляють монетаристське посткейнсіанство, – Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвудта інші. Представників цих течій об’єднали певні спільні підходи до економічної теорії, зокрема те, що вони брали собі за мету остаточно розвінчати неокласичну систему, довести до кінця розпочату Кейнсом „революцію”, створити новий синтез макро-мікроекономіки. Однак створити цілісну загально визначену теоретичну систему вони так і не змогли.
Представники монетаристського посткейнсіанства особливого значення надають грошовому фактору. З цією метою вважають за необхідне повернутись до теорії грошей, викладеної Кейнсом , врахувати помилки традиційної «кейнсіанської теорії» та «сучасного монетаризму», як наслідок кейнсіанська концепція буде придатна і для аналізу інфляційних ситуацій, і для розробки антиінфляційних заходів.
Поряд з цим у 80-ті роки економісти не відмовилися від ідеї синтезу, від того, щоб інтегрувати макроаналіз і неокласичну теорію, що на відміну від неокласичного синтезу отримало назву кейнсінізму. Кейнсінізм, як і раніше, орієнтує на використання таких кейнсіанських категорій, як ефективний попит, макроекономічний аналіз ринку, раціональні переваги грошей та ін. Разом з тим, прихильники кейнсінізму не протиставляють кейнсіанські постулати неокласичній концепції. Навпаки, принципи неокласики розглядаються як універсальні. Особлива увага приділяється використанню ринку, конкуренції в розподілі ресурсів відповідно до агрегативних переваг індивідумів.
Сучасні кейнсіанці вважають, що економічна теорія потребує оновлення і подальшого розвитку. Як і раніше, приділяється велика увага таким факторам, як інвестиції, інвестиційний попит. Намагаються знайти нові підходи, які розширюють можливості регулювання – обґрунтування концепції бюджету капіталовкладень, розробка методів його збалансування, розробка теорії фінансової нестабільності, яка розглядається як основа для визначення антикризових заходів, регулювання бюджетного дефіциту. Сучасні кейнсіанці шукають засоби ефективного впливу на ринковий механізм, регулювання конкуренції, з’ясовують вплив ринку на динаміку інвестицій, руху безробіття.
Ліве кейнсіанство – течія, представники якої виступали з антимонополістичних позицій. Найбільше поширення мало в Англії. Його основу становила впливова група економістів Кембриджського університету, який був цитаделлю кейнсіанства. Очолила ліве кейнсіанство Джоан Робінсон. Прихильниками його були Н. Калдор, П. Сраффа, Дж. Ітуелл, Л. Пазінетті та ін.
Дж. Робінсон однією з перших заявила про кризу ортодоксального кейнсіанства. Відкидаючи неокласичну теорію, ліві кейнсіанці піддали критиці і концепцію ортодоксії. Вони критикували ортодоксальну концепцію за те, що в ній не знайшли відображення і не отримали розв'язання соціальні проблеми (наприклад, нерівність у розподілі доходів), без яких неможливе позитивне вирішення питань функціонування економіки, її регулювання.
Дж. Робінсон (1903 – 1983) зробила спробу створити альтернативний варіант „Загальної теорії...” Кейнса, поєднавши його короткостроковий аналіз ефективного попиту з довгостроковим аналізом факторів нагромадження капіталу, технологічного прогресу і розподілу продукту. Її погляди носять антимонопольну спрямованість. Вважає, що розподіл національного доходу здійснюється в інтересах монополістів, які отримують прибуток, підсилюють нерівність в розподілі доходів між класами суспільства, що, в свою чергу, веде до скорочення попиту і затрудняє збут продукції. Пропонує: скоротити величину прибутку монополістів шляхом підвищення ставок оподаткування, підвищення заробітної плати робітників (свідома політика „освічених” монополістів – „жити самим і давати жити іншим”), соціальне забезпечення, активна діяльність профсоюзів.
Н Калдор (1908 – ) навпаки вважає, що перерозподіл національного доходу необхідно здійснювати в бік підприємців, підвищувати прибуток як головної умови для збільшення величини інвестицій та забезпечення економічного зростання.
П. Сраффа (1892 – ) здійснює пошук шляхів рівноваги на основі аналізу діяльності монополій і розробки ефективної державної політики розподілу національного доходу. Головна задача – пошук оптимального співвідношення прибутку і заробітної плати тобто пошук функції розподілу від ціни виробництва.