ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3711
Скачиваний: 1
В 30-80-і рр. ХХ ст. відбувається становлення четвертого технологічного укладу, ядром якого стали автобудування, тракторобудування, кольорова металургія, синтетичні матеріали, органічна хімія, переробка нафти. У перші повоєнні десятиріччя одним з провідних чинників економічного піднесення стала науково-технічна революція, пов’язана із розвитком хімії та нафтохімії (синтетичні волокна, пластмаси), реактивною авіацією, атомною енергетикою, виробництвом електронно-обчислювальної техніки (четвертий технологічний уклад). На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології – лазерна, плазмова. Зароджувалась інформаційна революція. У виробничі процеси впроваджувалися „жорсткі варіанти ” автоматизації, напівавтоматичні технології, інтенсивне розширення НДЕКР. З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.
Сформувалася світова інфраструктура – комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу стали 50-60-ті роки.
Табл. 3.2. Середньорічні темпи зростання ВВП і промислового виробництва провідних країн світу в 1950–1970 рр., %
|
Країна |
1950 р. |
1970 р. |
|
Західна Європа Великобританія Франція ФРН США Японія |
4,5 2,8 5 6,3 3,6 9,8 |
5,8 3 6,2 7,4 3,9 15,2 |
Важливим структуротворчим чинником економічного зростання було посилення процесів концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізація. У повоєнні роки зросла економічна могутність монопольних об’єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. У США процес злиття був пов'язаний насамперед з диверсифікацією виробництва. У країнах Західної Європи, Японії значна роль належала конкуренції, особливо з американськими монополіями. Вказані тенденції переросли можливості окремих країн та обумовили інтернаціоналізацію виробництва на приватногосподарському та державному рівнях. Зросла кількість міжнародних монополій. У 50 – 60-х роках масовим стало явище виникнення транснаціональних корпорацій – монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. До середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. таких корпорацій. Особливо швидко вони утворювались в обробній промисловості.
На сьогоднішній день у світі налічується 800 тис. іноземних філій, якими володіють 63 тис. фінансових компаній. При цьому 270 тис. філій розміщені у розвинутих країнах, 360 тис. – у країнах, що розвиваються і 170 тис – у країнах з перехідною економікою.
Посилилося державне регулювання господарських процесів. У повоєнні роки було проведено націоналізацію промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, запроваджено адміністративний, а з середини 50-х років економічний контроль над цінами та заробітною платою. В 60-х роках поширилося використання прямих та непрямих методів державного регулювання, програмування, державне підприємництво. У багатьох економічно розвинених країнах державі належало близько 15 – 25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. Так, у 1970 р. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40%.
Якщо 50-і роки іменуються в економічній літературі Заходу як „срібні”, 60-ті –„золоті”, то 70-ті пофарбовані в темні кольори. Труднощі почалися з ростом цін, спровокованим надлишковим ростом заробітної плати, посилились з кризою золото-доларового стандарту в 1971 – 1973 рр. (у 1971 р. долар США девальвувався, Бреттон-Вудська система розпалася), що привело до скасування фіксованого курсу долара стосовно золота і введення системи керованих змінних курсів (відхилення до 2,5%) і скорочення світової торгівлі. А коли в 1973 р. виробники нафти, за винятком США і СРСР, об’єднались в Організацію країн виробників і експортерів нафти (ОПЕК) і підняли ціну сирої нафти з 2,5 до 10, а згодом до 30 дол. за баррель (200 доларів за тонну), країни Заходу випробували дійсний „нафтовий шок”. Слідом зросли ціни на бензин, електроенергію, послуги транспорту. Темпи інфляції зросли до 8 – 14% річних. Скоротилось виробництво і зайнятість. Посилені нафтовим шоком циклічні кризи 1975 – 1977 і 1980 – 1982 рр. знецінили кейнсіанські рецепти економічної політики.
У терміновому порядку довелось перебудовувати економічні системи провідних країн на ресурсозберігаючі технології. Довелось відмовитись від великих автомобілів, і настала епоха малолітражок. Японські автомобілі почали тіснити американські. Потужний імпульс одержала атомна енергетика. Почалася розвідка нових місценароджень. Для подолання наслідків нафтового шоку потрібно було близько 10 років, після чого головні країни Заходу вийшли на траєкторію стійкого економічного зростання.
Світова енергетична криза зафіксувала трансформаційний перехід від індустріальної (ресурсозатратної, антиекологічної) до постіндустріальної (ресурсозберігаючої, екологобезпечної) епохи.
Табл. 3.3. Частка провідних країн світу у сукупному виробництві ВНП в 1950–1970 рр., %
|
Країна |
Частка у сукупному виробництві ВНП економічно розвинених країн, % |
|
|
1950 |
1970 |
|
|
США Великобританія Франція ФРН Японія Всього Інші економічно розвинені країни |
58,3 8,6 6,3 5,4 3,1 81,7 8,3 |
47 5,8 7,2 9,0 9,4 77,9 22,1 |
Підсумком економічного розвитку найсильніших країн світу стало виділення трьох панівних центрів (поліцентризм) – США, Японії, Західної Європи. Зростання виробництва останньої фактично визначалося ФРН, Францією, Великобританією (економічне піднесення з кінця 50-х і особливо в 60-х рр.) До кінця 60-х років США забезпечувала собі економічну, фінансову й технологічну перевагу над іншими двома центрами. Однак протягом 60-80-х років їхнє монопольне положення по багатьом позиціям було втрачено. Наприклад, у цей час Японія вийшла на друге місце у світі в загальному обсязі виробництва, зрівнявшись зі США за розмірами експорту. За двадцять п'ять років частка США в сукупному валовому продукті розвинених країн скоротилася з 53% (в 1960 р.) до 41% (у середині 80-х рр.), у той час як частка Західної Європи виросла відповідно з 35% до 36%, а Японії - з 5 до 15% і т.д. Більш повільно в порівнянні з Японією і Європою в США відбувається ріст продуктивності праці, вони уступають колишні висоти в області фундаментальних досліджень НДЕКР. Підсилюється тиск на США й в області експорту капіталів, особливо з боку Японії.
Звертає на себе увагу більш високий темп зовнішньої торгівлі порівняно з промисловим розвитком, що свідчить про поглиблення процесів міжнародного поділу праці й глобалізації. Міжнародні економічні відносини забезпечують єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони проходили етапи:
1) зона вільної торгівлі – підтримка вільного режиму для учасників союзу. Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 р. за Паризькою угодою Європейськго об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург;
2) митна спілка – встановлення єдиного зовнішньоторговельного тарифу і проведення спільної для союзу торгової політики по відношенню до країн третього світу. У 1957 р. ці країни утворили Європейське Економічне Співтовариство та Європейське Співтовариство з Атомної енергії;
3) спільний ринок – доповнює митну спілку узгодженою галузевою політикою спеціалізації, включаючи сферу науково-технічних досліджень. Створюються наднаціональні інститути – фінансові структури і фонди, покликані координувати економічну політику всередині союзу. В 1958 р. Консультативні збори парламентарів шести країн об’єднали три юридично самостійні організації в «Європейський парламент», в подальшому в Європейське співтовариство;
4) єдиний внутрішній ринок забезпечує не тільки вільний рух товарів, але й вільний рух послуг, капіталів, робочої сили. Розширюються функції наднаціональних органів – контроль та управління в проведенні економічної політики, уніфікація національних законодавств. В 1971 р. держави-учасниці ЄС передають співтовариству свої законодавчі повноваження. В 1973 р. Данія, Великобританія, Ірландія стають членами ЄС.
5) економічна та валютна спілка. Створюється єдиний економічний, валютно-фінансовий, правовий та інформаційний простір, незалежна система центральних банків на чолі з банком ЄС, котрий наділено виключним правом емісії уніфікованої грошової одиниці. В 1981 р. Греція, в 1986 Іспанія і Португалія стали членами ЄС. В 1992 р. складається «Маастріхтський договір»;
6) політична спілка – перехід до спільної зовнішньої політики і спільної політики безпеки, введення єдиного громадянства, прав громадян держав – членів спілки вибирати і бути обраними як в національні, так і в наднаціональні органи влади. В 1995 р. членами ЄС стали Фінляндія, Австрія, Швеція (всього 15 країн). На початку 90-х років досягненнями ЄС стали вільний рух товарів та поступове зняття митних бар’єрів. На „Спільний ринок” припадало близько 90% європейського промислового виробництва.
В 2002 р. в обіг вводиться нова валюта ЄС – євро. В травні 2004 р. до складу ЄС було прийнять десять країн – Болгарія, Угорщина, Румунія, Польща, Чехія, Словакія, Словенія, Литва, Латвія, Естонія.
В рамках ЄС створена унікальна система інститутів двох типів – міждержавних і наднаціональних, що сприяє підтримці балансу інтересів окремих держав-членів та інтересів ЄС в цілому. До таких інститутів відносять Європейський парламент, Європейська Рада, Рада міністрів, Європейська комісія, Європейський суд, Палата аудиторів, Фонд регіонального розвитку, Європейський інвестиційний банк.
В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі. У Африці утворились митні спілки.
Тодішні соціалістичні країни у 1949 – 1991 рр. інтегрувалися у Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. В 1956 р. країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробітництва в різних галузях господарської діяльності („Інтерметал”, „Інтерелектрик” тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувались інтеграційні процеси пануванням командно-адміністративних методів управління.
Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947 р. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). З одного боку, це був договір, що фіксував основні правила і принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні, з другого боку, ГАТТ став центром, в межах якого проводилися багатосторонні переговори з метою розв’язання проблем міжнародної торгівлі.
На сьогодні існує 20 інтеграційних об’єднань. Понад 200 незалежних держав пов’язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в галузях науки і техніки. Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ.
-
Нові економічні лідери – США, ФРН, Японія.
Економічний розвиток США. Переорієнтацію промисловості на випуск мирної продукції було завершено в середині 1947р. Політика уряду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайнятості населення, збільшення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла. В 40 – 50-х рр. значно зросли воєнні видатки (початок „холодної війни”, війна в Кореї). Але подальше зростання воєнних видатків привело до скорочення валютних та золотих резервів, збільшення внутрішнього боргу, скорочення соціальних витрат. У результаті економіка США втрачає динамізм, на деяких напрямках на поч. 60-х рр. стало помітним відставання. Кризи потрясали американську економіку в 1953 – 1954, 1957 – 1958, 1969 – 1970 рр. У ці періоди знижувалося виробництво ВНП на 1,6 – 3,9%, промислове виробництво – на 8 – 12%. Рівень безробіття зростав до 7%.
Найбільш високі середньорічні темпи промислового виробництва характерні були для 1949 – 1953 рр. (5,85%), І962 – 1967 рр. (6 – 8,4%). Це пояснювалося структурними змінами в господарстві, прискоренням технічного переоснащення промисловості, посиленням механізації, автоматизації виробничих процесів. Американська економіка відзначалася високорозвиненою промисловістю, в якій створювалося понад 50% національного доходу країни.
У галузевій структурі індустрії скоротилася частка добувної промисловості. Зберегла своє значення металургія, однак темпи її розвитку були нижчі, ніж середні. Майже 1/3 промислового виробництва давало машинобудування. Найбільш динамічно розвивалися галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом – електронна, електротехнічна, аерокосмічна. Зменшилося значення текстильної, харчової, автомобільної промисловості, верстатобудування.
Важливим чинником, що сприяв зростанню економічного потенціалу США у повоєнний період, було використання досягнень науково-технічного прогресу. Нараховувалося близько 120 науково-промислових комплексів. Найбільшими з них були Кембріджський, Каліфорнійський, Мічиганський. У 50-х роках адміністрація США створила механізм програмно-цільового фінансування і управління НДДКР. США займали перше місце в світі за масштабами державного фінансування розвитку науково-технічного прогресу – 50 – 60% від загальних витрат.
Технологічна революція, що розпочалася в 70-х роках, мала для США надзвичайно велике значення. Йшов безперервний процес технічного переобладнання промисловості, відбувалися істотні зрушення в її структурі. Зростали капіталовкладення в економіку. Оновлюючи основний капітал у важкій промисловості, США досягли позитивних результатів у сфері екології.