ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3713
Скачиваний: 1
Стрімка торговельна експансія Японії досить швидко набрала глобального характеру, японська продукція почала успішно долати конкуренцію інших країн. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи економічного зростання. Середньорічні темпи зростання ВНП в 60-х роках складали близько 11%, у промисловості вони становили 15,2% річних (з 1951 — 1970 рр.). В 1969 р. по обсягу ВВП Японія вийшла на друге місце після США. В 1970 р – четверте місце в світовому експорті,
Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання капітальних вкладень (за 1953 – 1969 рр. вони зросли з 25 до 38,7 %.). В 1968 р. Японія перевищила провідні країни по рівню нагромадження капіталу – 34,7% ВВП. За масштабами оновлення виробничих фондів Японії належало перше місце в світі.
Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі фінансово-промислові групи, виникли нові. На сьогодні їх налічується більше 50-ти (найбільшими є „Міцуї”, ”Міцубісі”, „Сумітомо”, „Фудзі”, ”Санва”, ”Дайиті кангин”), в їх руках зосереджено більше четвертої частини національного доходу, половина банківського кредиту. Вони забезпечують 50% всіх зовнішньоторговельних поставок.
Особливістю економіки Японії була її двоїста структура – паралельне існування великої та малої і середньої промисловості.
Серед чинників швидкого розвитку можна виділити американські інвестиції і внутрішня політика уряду. Японія отримала від США багатомільйонні замовлення, пов’язані з забезпеченням американських збройних сил у війнах на Корейському півострові (1950-1953 рр.) та В’єтнамі. Внутрішня політика уряду Японії була досить гнучкою та ефективною. Зокрема, уряд активно заохочував купівлю японськими фірмами іноземних ліцензій, „ноу-хау”, що дозволило Японії не втратити темпу в технологічному розвитку. У 1950 – 1970 рр. було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів. Японія, технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні матеріальні та фінансові ресурси (витрачено коштів у 7 разів менше, ніж у США).
Відбувався стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази, особливо в галузях, що визначають науково-технічний прогрес, і в першу чергу в області електроніки. Тільки з 1960 по 1970 року. витрати на науково-технічні дослідження зросли в 6 разів.
Важливим чинником успішного економічного розвитку Японії є найрідша ініціативність японських підприємців всіх рівнів і сформована система прийняття рішень; запровадження в країні специфічних методів управління та організації праці – колективні форми стимулювання та відповідальності, відданість фірмі і довічне наймання підтримували зв’язок робітника з фірмою
Надзвичайно велике значення у Японії має регулятивна роль держави в економічній сфері: сильна законодавча база, планова система господарювання, широке використання адміністративних методів впливу.
Кредитно-фінансові заходи держава здійснює через Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.
Якщо в 50 – 60-і рр. Японія орієнтувалась на високі темпи виробництва, швидко розвиваючи базові галузі промисловості, то в 70-і рр. сформувалась нова модель економічного розвитку – ресурсозберігаюча, орієнтована на значне скорочення обсягів виробництва тих базових галузей, які раніше забезпечували високі темпи економічного зростання. Японія взяла курс на всебічний розвиток найновіших, наукомістких галузей – виробництво ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням, очисних споруд, устаткування зв'язку, атомних електростанцій та зростання експорту високотехнологічної продукції (біотехнологія, електроніка нового покоління, композиційні суперматеріали). На наукові дослідження Японія витрачала 3% ВНП, скоротивши витрати на колишні традиційні галузі – суднобудування, металургію, нафтохімію.
З другої половини 70-х на початку 80-х років Японія перейшла до моделі помірних темпів економічного росту, приділяючи особливу увагу наукомісткому виробництву, розвитку промисловості орієнтованої на експорт, розвитку масового виробництва, високій якості товарів. В середині 80-х років ефективність експортної моделі економічного розвитку знизилась в зв’язку з протекціоністською політикою США та Західної Європи, а також під впливом прискореного розвитку нових індустріальних країн (НІК).
В 90-і роки японські спеціалісти розробили концепцію „горизонтального розподілу праці” по відношенню до НІК. Головна ідея – міждержавні відносини базуватимуться не на конкуренції, а на спеціалізації виробництва. Визначальним є факт зростання ВНП Японії за 60 – 90-і роки в 30 разів. Вона зберегла за собою в 70 – 90-х роках друге місце серед економічно розвинених країн світу за обсягом ВНП, а за рівнем ВНП на душу населення – сьоме.
-
Розвиток національного господарства Великобританії.
Для розвитку структури національного господарства Великобританії у 50 – 70-і рр. було характерно зменшення у ВНП частки промисловості (49% – 37%), сільського господарства (6% – 3%), збільшення частки сфери послуг (45% – 60%).
Визначальною ознакою господарського розвитку повоєнної Великобританії було прискорення монополізації. За промисловим переписом 1958 р., на 52% усіх підприємств (з кількістю зайнятих 500 чол. і більше) працювало 49,2% зайнятих у промисловості, їхня частка у випуску продукції становила 68,5%. При цьому функціонувала значна кількість невеликих фірм. У обробній промисловості в 60-х роках налічувалося майже 140 тис. підприємств з кількістю зайнятих 1 – 10 робітників. Фактичними господарями економіки країни була 31 фінансова міжнародна група.
Уряд лейбористів двічі в 1945 – 1951 рр. і 1964 – 1970 рр. провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості. Державними стали транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв'язок), Англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. На початку 80-х років, після двох етапів націоналізації промисловості, склався державний сектор, частка якого становила 10% валового національного доходу країни, майже 20% промислової продукції. Державні капіталовкладення становили 40% усіх інвестицій.
Відкриття в 70-х рр. великого місценародження нафти і газу в Північному морі кардинально змінило структуру енергетики – скорочується споживання вугілля і різко зростає споживання нафти та газу.
У 70-80-х роках у Великобританії, як в інших економічно розвинених державах, простежувалися закономірні кризові явища. В 1979 р. до влади приходять консерватори на чолі з М. Тетчер. Держава перейшла до реформувань відносин власності, її „розпорошенню” (реалізація теорії „демократії власників”), до перетворення системи соціальних послуг – запровадження ринку та конкуренції в „державу добробуту”, створення „змішаної” державно-приватної системи охорони здоров’я, страхування, пенсійного забезпечення, розповсюдження принципу свободи в шкільній освіті. Сутність соціальної реформи полягала у скороченні державних витрат на соціальну допомогу і збільшення витрат на освіту, професійне навчання, особливо молоді, створення нових робочих місць. Соціальна політика була орієнтована на укріплення середніх прошарків суспільства.
-
Господарський розвиток Франції.
Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє господарство. Розширилася сфера матеріального виробництва. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Традиційні галузі французької промисловості – текстильна, швейна, деревообробна, харчова, поступилися першістю галузям важкої промисловості. Наприкінці 60-х років тут було зайнято 2/3 промислових робітників.
Значно зросли інвестиції. У 50-х роках основна їх сума вкладалася в нове будівництво і модернізацію обладнання, в 60-х – на модернізацію та раціоналізацію. Невиробничі капіталовкладення забезпечували житлове будівництво (46 – 40 %), освіту (25 – 22 %), охорону здоров'я (6,5%), послуги, адміністративні витрати.
Значно посилилося державне втручання в господарське життя. В 1944 – 1947 рр. було проведено націоналізацію вугільної, авіаційної галузей, електростанцій, повітряного флоту, автомобільних заводів "Рено", французького і чотирьох найбільших депозитних банків. Державному сектору належала 1/3 національного майна країни. Він охопив 20 – 25 % загального обсягу промислового виробництва, 50% ресурсів банківсько-кредитної системи, 33% зайнятого населення.
Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях індикативного планування та програмування національної економіки. В 1947 – 1953 рр. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціатора), направлений на модернізацію націоналізованого сектора економіки. Перевага надавалася шести галузям (вугільній, електроенергетичні, сталеливарній, цементній, сільськогосподарському машинобудуванню, транспорту). У 1954 – 1957 рр. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958 –1961 рр.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962 – 1965 рр.) і п'ятого (1966 – 1970 рр.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей промисловості ("індустріальний імператив"). Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагромадження капіталу.
Однією з ознак французької економіки було зміцнення позицій іноземного капіталу. В середині 60-х років загальні вкладення з метою контролю за діяльністю підприємств досягли 4,6, портфельні вкладення – 1,3 млрд. дол. Майже 1/3 іноземних капіталів була американськими.
Економіка Франції у 70 – 80-х роках розвивалася динамічно. Промислове виробництво зросло на 70 %. Вирішальне значення мали автомобільна, хімічна, переробна, електрична галузі, частково сільськогосподарське машинобудування. Їхнє зростання було пов'язано з воєнними замовленнями, переорієнтацією на виробництво споживчих товарів, на потреби міжнародного ринку. Були створені атомна, авіаракетна, радіоелектронна галузі, започатковано виробництво точної механіки, оптики. Виникла нова сучасна структура промислового виробництва.
Вступ Франції до ЄС стимулював процес концентрації промисловості. У 1970 р. 500 монополістичних об'єднань виробляли 80% національної продукції. Формувалися гігантські не тільки промислові, а й фінансові групи.
З середини 70-х – на початку 80-х років темпи зростання знизилися. Проявились недоліки французької моделі господарювання – висока ступінь зарегульованості економіки, наявність великого і фінансово неефективного державного сектору, інфляція і криза державних фінансів. Скорочується виробництва у "старих" галузях (кам'яновугільній, металургійній, текстильній), але зростає обсяг виробництва у галузях пов’язаних з НТП (електроніка, кібернетика). Спад виробництва супроводжувався зростанням соціальних конфліктів. На економіку Франції негативно впливали воєнні витрати, які досягли в 1983 р. 7,6 млрд. дол. За цим показником Франція поступалася тільки США. Франція систематично випробовувала ядерну зброю, створила власний термоядерний потенціал. Величезні масштаби виробництва воєнної техніки гальмували нормальний процес індустріального відтворення.
-
Еволюція неокласичних ідей. Неокласична концепції ринку.
Послаблення позицій неокласицизму в результаті утвердження в економічному житті кейнсіанської концепції економічного розвитку та практичної реалізації марксистських ідей стосовно створення й розвитку соціалістичного, централізовано-керованого господарства не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. З’являються теорії, які мали на меті довести, що дія об’єктивних законів економічного розвитку, сформульованих класичною школою, триває. Насамперед заслуговують уваги теорії ринку, монополії і конкуренції. На відміну від класичної школи (монополія – антипод конкуренції), неокласики намагаються довести, що монополізація економіки не знищує конкуренцію, а лише видозмінює її.
Теорії Дж. Робінсон та Е. Чемберліна орієнтовано на дослідження особливостей вільного ціноутворення на монополістичній стадії розвитку капіталізму. Так, Чемберлін доводить, що на ціну за цих умов діють конкурентні сили, їх природу пов’язує з диференціацією продукту: пропозиція продуктів (різнорідних та одного виду) за монополії (через високий рівень її продуктивних можливостей) настільки зростає, що вони починають конкурувати між собою за покупців, і виграє той, хто буде спроможний забезпечити більш відповідну споживачам ціну і товар. Чемберлін також розглядає види недобросовісної, нецінової конкуренції.
За теорією Робінсон, монопольному ціноутворенню, яке призводить до зростання цін, протистоять інтереси фірм конкурентів: зростання цін на товари однієї фірми спонукає іншу також підвищувати ціни, що, у кінцевому рахунку, призведе до зниження загального попиту на товари. Постає необхідність або підвищувати рівень доходів населення (заробітну плату), або домогтися змови між фірмами-конкурентами стосовно ціни. У будь-якому разі діятимуть сили врівноважування (випадок часткової рівноваги фірми).
Обидві ці моделі доводять, що сили цінового самоврівноважування діють в економіці незалежно від рівня її монополізації.
Модель Й. Шумпетера на обмежується ціновим чинником. Він пропонує поняття конкурентності розглядати в іншій площині – як вияв суб’єктивних якостей виробника, підприємця-новатора. Саме підприємець є тією рівноважною та рушійною силою, яка водночас є і монополістом, і супротивником монополізації. Максимальна ефективність конкуренції виявляється в інноваціях, новаторстві, яке дає змогу просунутись вперед; а це завжди веде до створення монополії. Проте така монополія сприяє поширенню інновацій, прогресивному розвитку всіх виробництв, тобто знову ж таки врівноважуванню економіки.
Неокласичні теорії економічного зростання формувалися на базі двох джерел – теорії факторів виробництва та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів – праці і капіталу, яка, у свою чергу, була новим трактуванням теорії трьох факторів виробництва. Поняття виробничої функції стало теоретичною основою для розвитку економіко-математичного моделювання. Прихильники консервативно-неокласичного напрямку (виробнича функція Кобба-Дугласа, Р. Солоу, Б. Уолта, Е. Денісона та інших) досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнення найбільшого виробничого ефекту за оптимальних витрат факторів і за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично.
Еволюція цих теорій пов’язується з урахування зрушень, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, включенням до моделей нових параметрів, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу
Теорія економічних циклів Я. Тінбергена, котра тісно пов’язана з науково-технічним прогресом фактично об’єднала всі теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвідношення факторів і відповідає фазам циклу – посилюється за оновлення факторів виробництва, і послаблюється, коли ці фактори „старіють”, а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. У фазі запровадження досягнень НТП та оновлення факторів стають необхідними державне регулювання та підтримка.