б) скорочення державного фінансування НДДКР;

в) збільшення у виробництві частки добувної промисловості;

г) стрімкий розвиток електронної та хімічної промисловості.

5. Реформи Л. Ерхарда не передбачали:

а) підтримку конкурентного середовища;

б) проведення грошової реформи;

в) пільги для приватного підприємництва;

г) зменшення імпортного мита.

6. На чому ґрунтується неокласична теорія економічного зростання:

а) на статистичних теоріях економічного зростання;

б) на динамічних теоріях економічного зростання;

в) на ефективності використання виробничих факторів;

г) на граничних величинах;

д) немає правильної відповіді

7. Модель економічного зростання Р. Солоу враховує вплив таких факторів:

а) капіталу і праці;

б) капіталу, праці та землі;

в) НТП;

г) капіталу, праці та НТП;

д) НТП і підприємницьких здібностей.

8. Методологічні принципи і теоретична платформа неолібералізму формувались у рамках:

а) класичної економічної теорії;

б) маржиналізму;

в) інституціоналізму;

г) неокласичної економічної теорії;

д) кейнсіанства.

9. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, що ґрунтується на використанні принципів:

а) вільного ціноутворення;

б) стимулювання інвестиційної активності;

в) підвищення податкових ставок;

г) провідної ролі приватної власності;

д) розширення обсягів державних витрат.

10. Термін "соціальне ринкове господарство" уперше використовував:

а) Дж. Кейнс;

б) А. Мюллер-Армак;

в) М. Фрідмен;

г) П. Самуельсон;

д) К. Менгер.

ТЕМА 4. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

• Основні тенденції розвитку світового господарства кінця ХХ – початку ХХІ ст.

• Господарський розвиток провідних країн світу.

• Господарство країн, що розвиваються.

• Країни з ринками, що народжуються.

• Консервативно-монетаристський напрям економічної думки.

• Інституціоналізм.

Структура світового господарства к. ХХ – поч. ХХІ ст. включала три підсистеми: господарства економічно розвинених країн, країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою.

Табл. 4.1. Частка трьох груп країн у світовому ВВП за паритетом купівельної спроможності, % (1990-2000 рр.)

Група країн, країна	1990	1995	2000
Розвинені країни	59,3	53,8	52,7
Країни, що розвиваються,	32,6	41,4	40,3
В тому числі Китай	6,6	9,7	10,5
Країни з перехідною економікою	8,1	4,8	7,0

З таблиці видно, що основна тенденція зрушень у співвідношенні розвинених країн й країн, що розвиваються, полягає в деякому зменшенні частки у світовому ВВП перших й збільшенні частки других. Що ж стосується країн з перехідною економікою, то їхня частка зазнала найбільшого падіння в середині 90-х років, але потім стала поступово зростати.

---

В вітчизняній і західній економіко-географічній літературі останнім часом склався інший підхід до тричленного поділу світового господарства. Цей підхід, заснований на виділенні трьох таких його складових частин, як центр, напівпериферія та периферія.

У центрі спостерігається ефект вивільнення ресурсів, використовуваних у неефективних для даної економіки галузях і виробництвах, на цій основі відбуваються промислові й науково-технічні революції в центрі. На периферії подібні процеси не відбуваються з багатьох причин, включаючи й те, що виручені від експорту гроші направляються не у виробництво й не на модернізацію суспільства, а витрачають на імпорт предметів розкоші або на інвестиції в країнах Центру, переказ капіталу в офшорні зони й т.д. Подібна поведінка характерно для багатьох сучасних країн, що розвиваються.

Відносини між Центром і Периферією багато в чому обумовлений умовами торгівлі (це показник, у чисельнику якого «індекс експортних цін», а в знаменнику - «індекс імпортних цін»). Країнам що розвиваються потрібно усе більше сировини, сільськогосподарських продуктів, продукції масового промислового виробництва, щоб купити на світовому ринку який-небудь високотехнологічний товар.

У майбутньому умови торгівлі також не зможуть змінитися на користь країн, що розвиваються, тому що в країнах Центру промислове виробництво стимулює розвиток в області знань. Як виражаються економісти, відбувається «дематеріалізація» економіки Центру. Наприклад, у структурі валового внутрішнього продукту США на частку промислової продукції в 1997 р. доводилося 20,5 %. У майбутньому знання як товар у вигляді патентів, «ноу-хау», наукомістких послуг буде порівнюватися із все більшою кількістю промислової продукції.

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техні­ки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

---

Відсталість значної частини країн стала гальмом загальнопланетарного розвитку й тягарем для розвинених країн. Можна виділити три таких обмежувальних аспекти розвитку країн Центру:

• Економічний. Неможливо розвивати виробничий потенціал високорозвиненого світу, не розвиваючи ринків збуту, джерел сировини й напівпродуктів в іншій частині світового господарства.

• Екологічний. Якщо кинути країни, що розвиваються, напризволяще, то вони, використовуючи деякі традиційні технології, зруйнують рівновагу між глобальним співтовариством і географічною оболонкою.

• Демографічний. Якщо не допомагати країнам, що розвиваються, швидше підвищити рівень життя й загальну культуру, то демографічний перехід розтягнеться за межі 2020 р., що спричинить величезний наплив мігрантів у високорозвинені країни, підірве їхнє благополуччя, породить у них нові соціально-політичні проблеми.

Промислово розвинені країни світу (центр)

1. Центр світового господарства (ядро) включає 25-30 країн умовної Півночі (двохчленна структурова модель світового господарства – Південь та Північ), у яких відбувається становлення й розвиток постіндустріального суспільства. В економіці фінансова сфера успішно контролює виробництво. Це країни, які повністю трансформувались приблизно за 500 років і нагромадили величезний капітал. Тільки на провідну сімку в 1999 р. доводилося 44,6% сумарного ВВП світу, при 11,6 % проживаючого в ній населення світу. У відомій «світовій тріаді» (США - ЄС - Японії) проживає 13,1% населення планети, а виробляється 48,4 % світового ВВП. Саме ці країни стоять на чолі сучасного етапу НТР, саме тут перебувають світові центри прийняття рішень, найбільш високий рівень інформатизації й комп'ютеризації.

До країн, що розвиваються, згідно класифікації ООН відноситься 4/5 усіх країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії), Африки, Латинської Америки. В них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд.чол. Незважаючи на значну різноманітність країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей, можна виділити ряд спільних ознак, що дає змогу розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

• багатоукладний характер економіки з різними формами власності, включаючи архаїчні (племінні, общинні);

• високі темпи росту населення;

• спеціалізація у міжнародному поділі праці переважно на виробництві сировини;

• значна залежність від іноземного капіталу;

• вплив традиційних інститутів в економіці.

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економі­ках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний уклад.

---

У 1950 р. найбільш «просунуті» в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 рази, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 рази. З середини XX століття різниця у рів­нях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 рази, а нижньої групи – у 12,2 рази . Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав «третього» світу: перша група, що відділилася як результат так званого «нафтового буму», низка країн Перської затоки, а також «нові індустріальні країни» Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс – це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М'янма тощо, всього – 48–50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Напівпериферія символізує індустріальну стадію розвитку та включає:

- індустріально розвинені країни умовного Заходу з ліберальною
ринковою моделлю розвитку, що домоглися успіхів на шляху модернізації суспільства й економіки. Яскравим прикладом є Іспанія, що почала модернізацію суспільства приблизно з 1970-х років і мала в 1999 р. ВВП розраховуючи на душу населення на рівні 56,4 % до відповідного показника США.

- нові індустріальні країни й території світу, особливо першого покоління, котрі взяли старт у розвитку з 1970-х років (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур і Тайвань). Це країни й території першого прориву всієї групи економічно відсталих країн до добробуту. Модель, що імітує розвиток країн Заходу, переживає тут трансформацію в модель інноваційного типу. Нові індустріальні країни Південно-Східної Азії входили у світовий ринок у період зеніту «епохи» масового виробництва й споживання. Властиві цьому періоду широкі масштаби збуту при нескладній технології виготовлення досить простих виробів і здійснення операцій по зборці як не можна краще підходили для країн, що володіють дешевою робочою силою.

До другого покоління нових індустріальних країн на­лежать Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, а також деякі країни Латинської Америки – Венесуела, Колумбія, Перу, Уругвай, Чилі.

---

- нові індустріальні країни - Аргентина, Бразилія, Мексика - за деякими показниками наближалися в певний час до країн високого та середнього рівня економічного розвитку

Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити 30% і бі­льше; готові вироби в експорті — не менше ніж 50%; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1000 дол. США

- нафтодобувні та нафтоекспортуючі країни, що входять в ОПЕК (Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія) - виробництво ВНП на душу населення наближається до виробництва високорозвинених країн. Організація ОПЭК - це міжнародний картель, учасники якого додержують дисципліни у квотах видобутку й експорту нафти, що є основою їхнього багатства.

Деякі автори відносять до напівпериферії й частину постсоціалістичних країн з перехідною економікою. Особливу групу становлять постсоціалістичні країни, для яких, зокрема для Росії й України, одні (оптимісти) пророкують економічне чудо, а інші (песимісти) остаточне скочування в «південне співтовариство», котре раніше називалось третім світом

Периферія (держави «третього світу») – це більшість країн, що розвиваються, переважно із сировинним типом експорту й низьких технологій виробництва. Це країни умовного Півдня, серед яких і група найменш розвинених (36 країн), вилучених від світових центрів і торговельних шляхів, із клановою соціальною структурою, традиційним господарством. До складу Периферії звичайно включають близько 100 країн, що розвиваються, Азії, Африки й Латинської Америки з перевагою аграрної економіки або початкової стадії розвитку індустріальної. Основу цієї групи становлять найменш розвинені країни світу. Нафтовидобувні країни, де населення значне (наприклад, Ірак, Іран, Нігерія), але рівень життя більшості населення низький.

Необхідно відзначити, що в останні кілька років багато хто із країн, що розвиваються, перейшли до стратегії лібералізації економіки й зовнішньоекономічних зв'язків. Тут розвивається масова промисловість. У той же час дослідники виділяють серед країн, що розвиваються, «задворки» світової системи, або «зони обмеженого хаосу», де відсутні загальноприйняті норми державного регулювання, де правлять насильство, убогість й аморальність.

В кінці ХХ ст. – на поч. ХХІ ст. у своєму соціальному розвитку переважна більшість держав «третього світу» за рівнем життя населення відстає від передових країн світу у 20-50 разів.

Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група країн, яка отримала назву «країн з перехідною економікою».

Країни з перехідною економікою — це угруповання держав, які перебувають у процесі реформування політичної та соціально-економічної структури, трансформації існуючих тут раніше адміністративно-командних економічних систем у ринкову економіку. Необхідність переходу цілого ряду країн до ринкової економіки було обумовлено, насамперед, негативними соціально-економічними явищами. Вони крилися в самій адміністративно-командній системі: тотальному одержавленні власності на засоби та умови виробництва, абсолютизації централізованого планування, обмеженні товарно-грошових відносин і витратному ціноутворенні, наявності елементів зрівнялівки в оплаті праці, глибоких диспропорціях суспільного виробництва і хронічному дефіциті, пануванні бюрократизованих відносин і залежності економіки від ідеології та політики.

---

Смотрите также файлы

• Tema_2_3.doc

• Robocha_programa.doc

• ОКХ-магістри_2011.doc

• PZ_28_kontaktni_analizatori_Dokument_Microsoft.doc

• ДИПЛОМ.doc