ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3812
Скачиваний: 1
До країн з перехідною економікою відносять сукупність постсоціалістичних держав Центральної та Східної Європи і колишні радянські республіки. За ознакою проголошення та проведення ринкових перетворень до групи перехідних країн можна віднести й такі азіатські держави, як В'єтнам і Китай. Але метою процесу реформування тут було визначено не відмову від соціалістичної системи, а її вдосконалення за допомогою ринку та створення змішаної економіки при збереженні влади за компартією. Однак і тут відбувається реальний процес трансформації колишньої неринкової системи у ринкову, хоча й зі своєю специфікою. Це дає підстави економістам-аналітикам виділяти цей регіон як окрему частину світового господарства і робити узагальнення, властиві лише даним країнам У процесі перебудови своїх економічних систем різні держави використовують різноманітні моделі системних реформ як у внутрішній, так й у зовнішній сферах. Враховуючи неоднакові стартові умови, різний час започаткування перетворень (80-ті роки в країнах Центральної та Східної Європи, початок 90-х років — у пострадянських республіках), а також суттєві відмінності у реалізації зазначених реформ, зрозумілою є різниця у швидкості просування шляхом ринкового реформування різних постсоціалістичних країнах. Найбільшого успіху у цьому напрямі досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія, Словаччина. Певною мірою результативними також можна вважати заходи урядів більшості балканських і решти балтійських країн.
В останній час ці країни відносять до групи країн з «ринками, що народжуються» (emergingmarket).
До «ринків, що народжуються», відноситься більшість постсоціалістичних і посттоталітарних країн (держав «другого світу»), включаючи Україну, а також цілий ряд країн, що розвиваються (держав «третього світу»). Одним із критеріїв віднесення до цієї категорії Світовий банк вважає річний ВНП на душу населення у розмірі менш 9,6 тис. дол.
Висновки: На сучасному етапі еволюції світового господарства відзначається різка нерівномірність в економічному, науково технічному, соціальному й політичному розвитку країн. Активізація участі в міжнародному поділі праці постсоціалістичних країн і Китаю привела до зростання числа форм соціально-економічних укладів і суб'єктів відносин у системі світового господарства. Модернізація країн «третього світу» може зайняти досить тривалий час, у ряді випадків – цілу історичну епоху.
Економічний потенціал країн світу дає можливість виділити десять основних центрів економічної сили.
Табл. 4.2. Перші десять країн світу за розмірами ВВП, 2000 р.
|
Ранг країни |
Країна |
ВВП за паритетом купівельної спроможності, млрд. дол. |
|
1 |
США |
7920 |
|
2 |
Китай |
3985 |
|
3 |
Японія |
2930 |
|
4 |
Германія |
1710 |
|
5 |
Індія |
1660 |
|
6 |
Франція |
1310 |
|
7 |
Великобританія |
1220 |
|
8 |
Італія |
1165 |
|
9 |
Бразилія |
1020 |
|
10 |
Мексика |
785 |
Провідне положення в сучасному світовому господарстві - приблизно «на рівних» (по 21-22 % від світового ВВП) - займають Північна Америка(у складі США й Канади) і Західна Європа, які були й залишаються його, несучими структурами. На третє місце в 1994 р. вийшов Китай (11%), завдяки дуже високим темпам приросту ВВП, котрий обігнав Японію (8%). В 2007 році Китай став третьою по величині економікою у світі, обігнавши Німеччину за обсягами ВВП. А вже у вересні 2008-го КНР стала найбільшим іноземним інвестором у держоблігації США. Далі, уже з порівняно невеликим відривом один від одного, йдуть нові індустріальні країни Азії, Індія, Бразилія, країни СНД, Мексика й нафтоекспортуючі країни Перської затоки. В групі країн з ринковою економікою темпи росту ВВП в країнах, що розвиваються, насамперед, країн Латинської Америки, енергоекспортерів, майже вдвічі перевищують відповідний показник розвинених країн, внаслідок чого доля останніх в світовій економіці скоротилася з 63 до 52,7 %.
США, Канада і Європа поступаються позиціями у світовій економіці. Їхня частка у світовому ВВП скорочується і на сьогодні становить близько 50%. Зате на цьому тлі збільшуються частки ВВП Китаю й інших еmerging markets.
Звертає на себе увага різке зниження частки СНД у світовому господарстві. В 70-80-і роки Радянський Союз по обсягам ВВП поступався лише США, причому в окремі роки обсяг його ВВП досягав 30-40 % від американського. Ще в 1990 р. СРСР робив 5,6 % світового ВВП, але потім почалося швидке зниження частки його спадкоємців - країн СНД. Частка Росії у світовій економіці в 2000 р. становила 1,5 %, стосовно США російський ВВП нині становить приблизно7%.
Майже в кожному регіоні є свій "полюс» (перевага економічного потенціалу, як мінімум, в 2 рази). Розрахунки на 1999 р. показують, що в Латинській Америці регіональним полюсом є Бразилія із ВВП в 743 млрд. дол., що випереджає вслід, що йде за нею Мексику (429 млрд. дол.) майже у два рази. В Африці полюсом є ПАР (ВВП - 133 млрд. дол.); за нею йде Нігерія 38 млрд.. дол.). На Ближньому й Середньому Сході таким полюсом можна вважати Туреччину (186 млрд. дол.); за нею Іран (111 млрд. дол.). У Східній Азії – це Японія (близько 4 трлн. дол.), за нею КНР (близько 1 трлн. дол.). У Західній Європі полюсів взагалі немає, оскільки Німеччина із ВНП в 2,1 трлн. дол. недостатньо випереджає економічний потенціал Франції, що йде слідом за нею, ВНП якої 1,4 трлн. дол. У Східній Європі полюсом в 1990-х роках була Росія (333 млрд. дол.), за нею Польща (153 млрд. дол.). У результаті кризи 1998 року в 1999 році Росія втратила якість полюса сили в Східній Європі через різке падіння свого ВВП до 240 млрд. дол., у той час як Польща його наростила до 161 млрд. дол. Економічний потенціал Росії дозволяє формувати "полюс" у рамках СНД. Російський економічний потенціал (ВНП) в 1999 р. склав 332,5 млрд. дол., по якому вона займала 16 місце у світі, а по ВВП на душу населення - 98 місце (аналогічно в Україні: ВВП – 37,5 млрд. дол. та 55 місце в світі).
На глобальному рівні існує в цей час тільки один полюс – США (ВНП більше 8,3 трлн. дол., що у два рази випереджає ВНП Японії, що йде слідом за нею.
"Центр сили" – це суб'єкт, що має можливість підкорити діяльність інших суб'єктів або факторів міжнародних відносин відповідно до власних національних інтересів, обсяг його зовнішньополітичного потенціалу (Зпп) перевершує зовнішньополітичний потенціал суб'єкта-конкурента як мінімум в 4 рази. Різниця між геоекономічним полюсом і центром сили полягає в тім, що перший суб'єкт - полюс - не обов'язково діє в системі міжнародних відносин. Наприклад, Китай до початку XIX століття по економічній масі перевершував будь-яку країну Європи, але практично не вів активної зовнішньої політики, тобто не нав'язував свій контроль у системі міжнародних відносин. Інакше кажучи, полюс перетворюється в центр сили лише за умови проведення активної й агресивної зовнішньої політики, націленої на підпорядкування інших факторів своїм зовнішнім і внутрішнім інтересам.
На загальносвітовому рівні є один глобальний "центр сили" США (у США Зпп на 1999 дорівнював приблизно 300 млрд. дол., тобто перевершував Японію, що йде за ними, майже в 5 разів. Сполучені Штати повною мірою використають можливості глобальних "полюси" й "центра сили", змушуючи Японію, Китай й Європейський Союз діяти в інтересах американської економіки
-
Господарський розвиток провідних країн світу.
Світова енергетична криза зафіксувала трансформаційний перехід від індустріальної (ресурсозатратної, антиекологічної) до постіндустріальної (ресурсозберігаючої, екологобезпечної) епохи. До початку 90-х рр. постіндустріальне суспільство створили, насамперед технологічні лідери світу – США і Японія. Характерні риси нової епохи – виділення інформації (знання) як стратегічного ресурсу економічного розвитку, глобалізація економіки, активізація інвестиційно-інноваційних процесів, підвищення ролі „третинної сфери”. Змінюються критерії економічного зростання й розвитку. Якщо раніше економічний розвиток передбачав значний приріст матеріального виробництва, то тепер він можливий і при незначному його збільшенні (або навіть і при деякому зниженні), бо насамперед залежить від нагромадження інтелектуального капіталу та підвищення якості життя.
Постіндустріальний розвиток не означає деіндустріалізацію економіки. Це індустріальний розвиток, але принципово іншого плану – з опорою на мікроелектронні компоненти як ключовий фактор третьої НТР і п’ятого технологічного укладу, ядро якого становлять такі галузі та сфери пріоритетного розвитку, як електронна промисловість, обчислювально й оптико-волоконна техніка, програмне забезпечення, телекомунікації, роботобудування, видобування й переробка газу, інформаційні послуги.
Становлення нового укладу в промисловості супроводжувалося широкомасштабним її переоснащенням. Вона отримала верстати з числовим програмним управлінням, автоматизовані лінії, гнучкі виробничі системи. До 2015 року прогнозується майже повна її комп’ютеризація.
П’ятий технологічний уклад становить суть відповідного циклу індустріального розвитку (за Й. Шумпетером). Цей цикл розпочався у 1980-1990 р. і триватиме приблизно до 2030-40 рр. Нині він ще перебуває на початковій стадії, що пов’язано з інтенсивним розвитком інформатики й телекомунікацій.
Перевагою попереднього укладу було масове серійне виробництво. П’ятий технологічний уклад характеризується індивідуалізацією виробництва та споживання, підвищення гнучкості виробництва, деурбанізація на основі телекомунікаційних технологій.
На динаміку розвитку певний вплив здійснюють економічні цикли, які періодично сприяють підвищенню та падінню темпів економічного зростання. Фаза падіння часто закінчується кризою. На початку 80-х років (1981 - 1982 рр.) чергова криза скоротила випуск промислової продукції на 4%. Фінансова криза 1997 - 1998 рр. вразила переважно країни Південно-Східної Азії й мало торкнулася розвинутих країн Європи й Північної Америки.
Звертає на себе увагу більш високий темп зовнішньої торгівлі порівняно з промисловим розвитком, що свідчить про поглиблення процесів міжнародного поділу праці й глобалізації.
Інтеграція як провідна тенденція світового розвитку супроводжується гострою конкурентною боротьбою між трьома головними центрами світового господарства (США, Західна Європа і Японія). У свою чергу підсилюється процес інтеграції усередині трьох центрів.
США у конкурентній боротьбі за ринки й сфери впливу кожний із трьох основних центрів опирається на переваги свого положення в масштабі світового господарства. Так, США мають у своєму розпорядженні наймогутніший виробничий і науково-технічний потенціал, ємний внутрішній ринок, багатий природними ресурсами, займають досить зручний геополітичний простір, мають величезні закордонні капіталовкладення. Варто особливо врахувати міце американських ТНК, на базі яких діє "друга економіка" за межами країни, а також їхня перевага у військовій області.
Західноєвропейський центр використовує широко розвинені усередині регіональні зв'язки, тісне переплетіння взаємодоповнюючих структур, що забезпечує провідне положення в сфері інтернаціоналізації виробництва й капіталу. Крім того, країни Західної Європи інтенсивно використовують давні зв'язки зі своїми колишніми колоніями в Африці, Середземномор'ї, Тихоокеанському й Карибському басейнах.
Японія, не маючи у своєму розпорядженні багатьох факторів своїх конкурентів, наголошує на ефективному застосуванні передової іноземної технології, а останнім часом більшою мірою вітчизняної технології; на раціональному використанні імпортованих ресурсів. Особлива увага приділяється проблемі пристосовуння, адаптації економіки країни до сучасних вимог, її мобільності; концентрації науково-технічних переваг у сфері наукомістких виробництв, росту продуктивності праці, зниженню витрат, дизайну.
В 90-х роках економіка розвинутих країн розвивалася повільніше, ніж в попередніх десятиліттях. Особливістю цього періоду є певна хода економіки США (за винятком 1991 р.) та гальмування темпів економічного росту Японії.
Уповільнення темпів японської економіки пов'язане з падінням росту внутрішніх інвестицій; це в свою чергу, залежить від повільного зростання споживчих витрат населення країни. В Японії збільшується безробіття, що знижує купівельну спроможність населення (в 1998 р. безробітні склали 4,2 % до економічно активного населення, тоді як в 1985 - 1995 рр. їх частка в середньому становила 2,5%). Після фінансової кризи 1997 -1998 рр., яка вразила і Японію, по країні покотилася хвиля банкрутств.
На тлі спаду в економіці Японії та США країни Західної Європи, за прогнозами, мають кращі перспективи, хоч їх темп росту також уповільнюється. Механізм глобалізації діє таким чином, що зниження економічної активності в одному із світових центрів економіки негативно відбивається й на решті. Так, зниження темпів росту ВВП у США на 1 % викликає гальмування темпів ВВП у Західній Європі 0,2—0,4 %.
Незважаючи на уповільнення темпів економічного зростання на зламі двох століть, позиції розвинутих країн залишаються досить міцними у світовій економіці, їх розрив по основних економічних показниках з рештою країн дуже великий. Динамічність економіки розвинутих країн обумовлена певними факторами портфельних інвестицій, що у свою чергу пов'язано з ростом споживчого й виробничого попиту в цих країнах. Важливе значення має міжнародний рух інвестицій, основна маса яких належить саме розвинутим країнам (в 2000 р. на цю групу країн припадала 78 % припливу усіх зарубіжних інвестицій), причому частка розвинутих країн збільшується (в 1988 - 1993 рр. вона становила 73 %).
Наприкінці XX століття спостерігався швидкий розвиток фінансових, в першу чергу, фондових ринків. За два останні десятиліття минулого століття капіталізація світових ринків акцій збільшилася в 13 разів, тоді як сукупний ВВП зріс тільки в 2,5 рази. У 2000 р. в акції було вкладено в усьому світі 31605 млрд. дол., в тому числі на ринках розвинутих країн - 29394 млрд. дол. Фінансова криза 2008 р. відчутно відбилася на економіці розвинених країн, що не сповільнило позначитися на їхніх позиціях в світовій економіці.
Особливості динаміки розвитку економіки розвинутих країн к. XX – поч. ХХІ ст. призвели до зниження частки США у світовому виробництві й підвищення частки Японії, а також країн Західної Європи. Проте принципової зміни позицій не сталося. США залишаються провідною державою світу майже за всіма основними абсолютними економічними показниками. Якщо ж розглядати Європейський Союз як єдиний економічний центр, в чому є сенс, то він випереджає Сполучені Штати за обсягом зовнішньої торгівлі. Якщо виключити навіть взаємну торгівлю країн ЄС, то й тоді його частка у світовому експорті перевищить експорт США, відповідно 18,8% та 16,4%. Інтеграція західноєвропейських країн в межах ЄЄ додала імпульсу її економічному розвитку. Скасування митного оподаткування у взаємній торгівлі, вільний рух капіталу й робочої сили, суттєве посилення виробничого кооперування, нарешті, політичне згуртування сприяли розширенню внутрішнього ринку Західної Європи. Відкритість економіки ЄС вища ніж в США та Японії.