ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3715
Скачиваний: 1
Економічна теорія Дж. Гелбрейта досить реалістично відбиває сучасний стан і проблеми економіки і передбачає дійові міри для її часткового оздоровлення.
Сучасний неоінституціоналізм. Р.Коуз.
Американський економіст англійського походження Р. Коуз (н. 1910) одержав Нобелівську премію (1991) за праці з проблем трансакційних витрат – „Природа фірми” (1937), „Суперечка про граничні витрати” (1946), „Проблеми соціальних витрат” (1960).
Р.Коуз займається пошуком інституційних основ ринкової економіки, критикує економістів, які ігнорують вплив права та інших соціальних інституцій на поведінку фірми і функціонування ринків. В роботі „Природа фірми” поставив питання, чому немає «суцільного ринку», чому економічна діяльність всередині фірми не підпорядковується ринковим законам, а здійснюється на основі прямих наказів та команд. Зробив висновок, що «суцільний ринок» вимагає надзвичайно високих трансакційних витрат („витрати використання ринкового механізму” – витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів, угод). В той час, механізм прямого директивного управління дає можливість економити «трансакційні витрати». Таким чином, Р. Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних (неокласична теорія знала два види обмежень – фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів. Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій.
Р. Коуз здійснив спробу пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму, тобто оптимум визначається рівністю витрат ринкової координації та витрат централізованого контролю. До цієї межі вигідна централізація, після неї – ринок.
Скорочення трансакційних витрат, а отже підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечується існуванням правових норм і їх дотримання.
Поняття „власність” прихильники теорії замінили терміном „право власності”. Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не є обмежена, не стають об’єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.
Під системою прав власності розуміється вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Права власності мають бути чітко визначені („специфікація”), і саме вони стають предметом купівлі-продажу. Їх в кінцевому підсумку придбають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. „Розмивання” прав власності – має місце тоді, коли вони не точно встановлені і погано захищені або підпадають під різного роду обмеження. Для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності.
Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і їх додержують суб’єкти господарювання – ринок здатний до саморегулювання.
Теорема Коуза присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.
Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами: приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою — соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах — соціальні витрати нижчі від приватних.
Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це "провали ринку". Він пропонував за допомогою державного втручання накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.
Проти позиції А. Пігу щодо державного втручання була спрямована теорема Коуза: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю (саме із цих умов і виходила стандартна неокласична теорія), то алокація ресурсів (структура виробництва –— Авт.) буде залишатися незмінною й ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності".
Уявімо собі, що по сусідству розміщені землеробська ферма і тваринницьке ранчо, причому тварини можуть заходити на поля фермера, завдаючи збитків посівам. Якщо господар ранчо не несе за це відповідальності, його приватні витрати будуть менші від соціальних. Здавалося б, є всі підстави для втручання держави. Проте Коуз доводить зворотне: якщо закон дозволяє фермеру і господарю ранчо добровільно дійти згоди з приводу спашу, тоді втручання держави буде не потрібне: все вирішується само собою. Висновок: наявність зовнішніх ефектів не може бути основою для втручання держави, так як сторони самі можуть дійти згоди за умови: 1) існує чітке визначення прав власності; 2) вартість угоди, що укладається повинна бути незначною. Якщо розміри зовнішніх ефектів значні, то в цьому разі доцільна участь держави.
Теорія суспільного вибору сформувалась у 60-х рр., її автор – американський економіст Дж. М. Б’юкен (н. 1919). Він опублікував багато праць на цю тему – „Формула згоди” (1962), „Теорія суспільного вибору” (1972), „Свободи, ринок і держава” (1986) та ін. Критикуючи кейнсіанців поставив бід сумнів ефективність державного втручання в економіку.
В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція „економічної людини”, та аналіз політики як процесу обміну.
Основна передумова суспільного вибору полягає в тому, що люди діють в політичній сфері, дбаючи про свої власні інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою. Ця теорія розвінчує міф про державу, в якої немає ніяких інших цілей, крім турботи про суспільні інтереси. Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.
Друга передумова – концепція „економічної людини”. Поведінка кожної людини (від виборця до президента) в економіці раціональна – вони керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати (передусім вигоди і витрати, пов’язані із прийняттям рішень)
Нарешті, політику Б’юкен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці – ні. Завжди існує політична нерівність, зумовлена економічними причинами. Це – нерівність прав і можливостей отримання інформації, її свідоме перекручування, схвалення чиновниками, парламентарями рішень у власних інтересах, діяльність організованих груп тиску (лобі), які часто працюють усупереч справжнім суспільним потребам.
З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних умовах, як і ринковий обмін.
Еволюція теорій трансформації капіталізму під впливом НТР.
Теорія „народного капіталізму” виникла у 50-х рр. у США (А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та ін.) і складається з трьох частин: 1) теорії демократизації капіталу”, або „дифузії власності”; 2) теорії „управлінської революції”, 3) теорії „революції доходів”.
Теорія „дифузії власності” – сучасному капіталізму властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення багато хто з економістів розглядає як „дифузію” (розпорошення) власності. Дрібний акціонер перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника „народного капіталу”.
Аналізуючи цю теорію, слід чітко уяснити, що її прихильники путають два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що й справді має місце, і процес ліквідації капіталістичної приватної власності, що неможливо у капіталістичному суспільстві.
Теорія „управлінської революції” – з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає й зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців – менеджерів. Вони є „довіреними особами народу” і керують не мотивами прибутку, а суспільними інтересами (А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер).
За такого підходу ігнорується питання про характер власності, а воно й визначає природу підприємства.
Теорія „революції доходів” – в розвинутих капіталістичних країнах стався революційний переворот у розподілі національного доходу – поступове зближення доходів різних верств населення. (Е. Кузнецьк, Дж. Гелбрейт, К. Боулдінг, Є Хансен та інші)
Концепція „колективного капіталізму” Г. Мінза та А. Берлі. – акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. Ця концепція має багато спільного з теорією „народного капіталізму”: теорія „революції управління”. Мінз стверджує, що „власність і контроль відокремились і перебувають у різних руках”. В концепції беруться до уваги лише кількісні показники (розміри корпорацій) і ігнорується їх соціально-економічний зміст. Велика корпорація, де працюють тисячі робітників і службовців перестала навіть приблизно відповідати як „старій юридичній моделі власності”, так і економічній моделі „атомістичної фірми за умов конкурентного ринку”. Така корпорація ніби вже не є автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, що забезпечує розв’язання суспільних проблем.
Концепція „соціального партнерства” (Р. Арон, Е. Гаутлер, Дж. Гелбрейт) – в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і класові конфлікти.. Така зміна зумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням кількості великих корпорацій, надання робітникам певного комплексу соціальних гарантій.
Як доказ наявності „соціального партнерства” є поширення „участі робітників у капіталістичній власності”, „участі трудящих в управлінні капіталістичним підприємством”.
Теорії „індустріального суспільства”
Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40-60-х рр. вона знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції „індустріального суспільства” є американський економіст П. Дракер.
Становлення індустріальної системи він відносить до ХХ ст. ЇЇ основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. Виділяє два різновиди „індустріального суспільства”: капіталістичне – вільне та соціалістичне – рабське.
У 60-х рр. теорію „індустріального суспільства” розробляли американський соціолог і економіст В. Ростоу, французькі соціологи Ж. Еллюль і Р. Арон. Розглядають різні типи індустріальної трансформації капіталізму, використовуючи принцип технологічного детермінізму.
В. Ростоу опублікував книжку „Стадії економічного зростання. Неокомуністичний маніфест” (1960). Виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух зрілості; 5) ера високого масового споживання. Найхарактернішою рисою п’ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а „споживання і добробут у найширшому розумінні”.
Р. Арон свою концепцію індустріального суспільства виклав у працях „18 лекцій про індустріальне суспільство” (1962), „Три нариси про індустріальну епоху” (1966). Вважає, що в індустріальному суспільстві переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Арон зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств (існування „колективної власності” (в результаті націоналізації) після Другої світової війни, прибуток – категорія притаманна будь-якому індустріальному суспільстві, зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є заробітна плата).
Ж. Еллюль розробив концепцію „технологічного суспільства”. Техніка – вирішальний фактор економічного розвитку. Вона панує над суспільством і людиною, розвивається за власними законами, автономна щодо економіки і політики.
Універсалізує техніку – не обмежується машинами і технологіями, а охоплює всі сфери людської діяльності: 1) економічна техніка (пов’язана з виробництвом); 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військо); 3) людська техніка (охоплює людину, генетику, пропаганду).
У процесі розвитку техніки відбувається перехід: 1) від індивідуального підприємництва до „економіки корпорацій”; 2) від „ліберальної” економіки до державного регулювання; 3) від ринкової до планової економіки. Отже, техніка передбачає централізацію, планування.
Концепція „постіндустріального суспільства” була сформована в 70-х рр. професором соціології Гарвардського університету Д. Беллом у книзі «Прихід постіндустріального суспільства». Основна проблема індустріального суспільства – підпорядкування економічних функцій політичному порядку; центральний факт – незалежність економічного порядку від політики поступово зникає, контроль суспільства вже не стільки економічний, скільки політичний. Друга зміна – втрата приватною власністю соціальної ролі визначення функцій людей. Функція стає незалежною.
Майбутнє постіндустріальне суспільство характеризують такі ознаки:
-
прихід індустрії на місце промисловості;
-
панування переважно професійної і технічної праці, працівників якої Белл називав ієрархічно побудованим класом;
-
фундаментальні теоретичні знання;
-
контроль над новою технологією і доступ до неї;
-
застосування інтелектуальної технології прийняття рішень.