ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3783
Скачиваний: 1
Запровадження продрозкладки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообігу зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей. Стан господарства України у 1920 р. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Негативно вилинула на економіку заборона кооперації та кустарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до мінімуму. На початку 1921 р. в Україні не працювала жодна домна, не було вироблено жодної тонни прокату.
Необхідність скасування політика "воєнного комунізму" на початку 1921 р. стала очевидною.
Нова економічна політика в Україні (1921-1927рр.)
Навесні 1921р. (Х з’їзд РКП (б)) політика „воєнного комунізму” була замінена непом. Продрозкладку як спосіб державних заготівель продовольства замінено натуральним податком у розмірі 30-40% від врожаю (для найбідніших селян – 10-20%). Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатись на власний розсуд. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн. пудів на зернові культури проти 160 млн. пудів розкладки у 1920 р.
Припускалася приватна торгівля – спочатку у вигляді простого товарообміну без використання грошей, потім і грошова. Товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли з зародкового стану. У межах натурального товарообміну селяни не могли реалізувати своїх економічних інтересів, тому що запропонований державний обмін був нееквівалентний. Установлений державою так званий „твердий еквівалент”, тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижував вартість останніх. Селяни, а згодом і державно-кооперативні збуто-постачальні структури почали здійснювати товарообмін за допомогою грошей. Поступово держава була змушена відійти від стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважали фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей. Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924р – у грошовій. Це практично означало поширення ринкових відносин, хоч і не повною мірою.
Відбудова сільського господарства була здійснена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних господарств. Громадське господарство було незначним
В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У жовтні 1921 р. з єдиної системи споживчої кооперації відокремилася сільськогосподарська кооперація, в якій було створено машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства. . На середину 20-х рр. усіма видами виробничої кооперації (комуни, артілі, ТСОЗи) було охоплено 30% селянських господарств, причому переважала артільна форма. Після ліквідації непу діяльність кооперації була різко обмежена.
Порівняно з дореволюційним періодом товарна продукція зернового господарства України знизилась у 1923-1929 рр. майже наполовину, що пояснювалось насамперед подрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером. Але незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сировиною, відновила експорт хліба за кордон.
Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту, всього державного сектору у ринкові відносини мало переведення їх на комерційні засади та господарський розрахунок (у 1923р. 30,8% державних підприємств СРСР уже перебували на госпрозрахунку).
4 грудня 1921 р. було прийнято Декрет про денаціоналізацію дрібних ремісничих майстерень, а також середніх підприємств, їх повернули колишнім власникам. Дозволялося створення дрібних приватних підприємств до 20 осіб працюючих. Запроваджувалася оренда засобів виробництва – приміщень та цілих підприємств в торгівлі й промисловості, землі й техніки в сільському господарстві. Понад третину всієї кількості промислових підприємств (переважно дрібних і середніх) було здано в оренду, з них більшу половину одержали приватні особи. Частину підприємств, в основному харчової промисловості, взяли в оренду кооперативи. Було зроблено спроби залучити іноземний капітал. Виникли концесії – оренда державних підприємств зарубіжними підприємцями. Утворювалися й змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Однак слід підкреслити, що значного розвитку ці концесії не одержали (на них припадало лише 1% промислової продукції). Водночас досить високою була їх питома вага в гірничій промисловості. Приватні підприємці, особливо іноземні концесіонери, як правило, не виявляли бажання вкладати кошти у відбудову і розвиток промислових підприємств на території більшовицької Росії, в тому числі України.
Зміни відбуваються і в системі управління промисловістю. Від жорстко централізованої системи „главкізму” (через відповідні комітети ВРНГ) до територіальної, через запровадження трестів та синдикатів, які стають головною ланкою в системі управління промисловістю. Трести являли собою територіально-галузеві об’єднання, тобто об’єднувалася лише частина підприємств галузі, розташованих на певній території. Трести в свою чергу об’єднувалися в синдикати, головним завданням яких було забезпечення трестів та підприємств сировиною, матеріалами, а також реалізації їх продукції, й охоплювали цілі галузі.
У роки непу було частково відбудовано шахти Донбасу. У 1925-1926рр. видобуто майже 20 млн. т вугілля, що становило 78 % довоєнного рівня. Почалася відбудова металургійних заводів. У квітні 1925 р. запрацював Дніпровський металургійний завод, а у вересні Петровський завод. Йшло будівництво Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Видавали продукцію заводи сільськогосподарського машинобудування.
Кращих результатів, ніж у важкій промисловості, було досягнуто у легкій і харчовій, які уже в 1926 р. перевищили довоєнний рівень випуску продукції. Успішно розвивалися м'ясна і хлібопекарська галузі.
Але в ряді галузей не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Загалом же промисловий комплекс України протягом 20-х рр. відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної для народного господарства.
Відродження виробництва на основі товарно-грошових відносин стимулювало активний розвиток оптової торгівлі – ярмарків, товарних бірж. В 20-х рр. діяло 15 товарних бірж, найбільшими з яких були Харківська та Київська.
У промисловості та інших галузях економіки було відновлено грошову оплату праці, запроваджено тарифну систему, за якою зарплата сплачувалася залежно від кваліфікації робітників та від кількості виробленої продукції. Скасовувалася загальна трудова повинність, трудові мобілізації.
Важливе значення для відбудови народного господарства, оздоровлення фінансів і ліквідації бюджетного дефіциту та гіперінфляції мала грошова реформа Сокольникова, яка розпочалася в 1922 р. В першій половині 1922 р., було проведено деномінацію існуючої грошової одиниці (радзнаку) у співвідношення 1:10 тис., а в 1923 р. – ще одну, з обміном старих рад знаків на нові у співвідношенні 1:100. Одночасно з випуском нових рад знаків, у листопаді 1922р. була випущена до обігу нова радянська валюта – червінець, який за золотим вмістом прирівнювався до золотої царської десятки (7,74 г. чистого золота). Нові гроші на 25% забезпечувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75% – товарами, що легко реалізувалися. Червінці було заборонено використовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися насамперед для кредитування промисловості та комерційних операцій в оптовій торгівлі. В 1923р. червінці майже витіснили радзнаки з обігу. Стійкість червінця підтверджувалась його обмінним курсом: 1 дол. США – 1,94 крб.
Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних позик за вільним курсом. У 1925 р. червінець стає конвертованою валютою, він офіційно котувався на різних валютних біржах світу.
Завершальною стадією реформ стає викуп радзнаків за фіксованим курсом: 50 тис. крб. рад знаками на 1 крб. новими грошима. Були випущені казначейські білети вартістю 1, 3, 5 крб, а також дрібна розмінна монета.
Одночасно з грошовою проходить податкова реформа. З кінця 1923 р. основним джерелом доходів бюджету стають податки з підприємств, а не з населення. Запроваджується ціла низка непрямих податків на тютюн, спиртні напої, сірники, мед.
З відродженням стабільних грошей відновлюються й кредитні установи. У 1921 р. відновлює свою роботу Держбанк, в 1922-1925 рр. виникають спеціалізовані банки: акціонерні – для кредитування різних галузей господарства; кооперативні – для надання кредитів споживчій кооперації; товариства взаємного кредиту – для кредитування приватної промисловості, а також ощадні каси. Пайовиками банків були синдикати, кооперативи, приватні особи.
Висновок. У 20-ті рр. на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова непівська модель господарювання – змішана економіка, яка регулювалася державою. Переведення державних і кооперативних підприємств на госпрозрахунок, допущення приватного капіталу, функціонування їх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету – все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення у дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійного керівництва наприкінці 20-х рр. від непу і введення нової форми „воєнного комунізму” у вигляді КАС.
Індустріалізація: позитивні і негативні наслідки
Скасування непу було обумовлено головним чином курсом комуністичної партії на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства. Головна задача полягала полягала в перетворенні країни, що завозила машини й устаткування, у країну, що їх виробляє, "побудові матеріально-технічної бази соціалізму". Офіційно цей курс було проголошено в 1925 р. XІV з’їздом ВКП (б). Головну проблему, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію, це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) важка промисловість почала розвиватись за рахунок перекачування коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.
Недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв’язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) негативно вплинули на розвиток самої промисловості, що було підтверджено результатами перших п’ятирічок.
Головною метою першої п’ятирічки (1928-1933рр). було здійснення технічної реконструкції народного господарства на базі індустріалізації; забезпечення техніко-економічної незалежності СРСР від капіталістичного світу; зміцнення обороноздатності країни. Середньорічний темп приросту промислової продукції за оптимальним планом становив 20-22%. Капіталовкладення в економіку були визначені центром у сумі 13 млрд. крб.
З моменту прийняття плану розпочалося необґрунтоване корегування його показників у бік їх підвищення. Завищені планові показники не виконувались через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів. Перший п’ятирічний план не було виконано, але темпи економічного розвитку були вражаючими (за різними оцінками від 8% до 15%).
Для завершення реконструкції всього народного господарства приймається другий п'ятирічний план на 1933-1937 pp., до якого також було включено ряд нереальних, економічно необґрунтованих завдань, які не були виконані. В 1939 р. приймається третій п’ятирічний план, метою якого було наздогнати і випередити капіталістичні країни в економічному розвитку, зокрема за обсягами продукції на душу населення.
У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострилась проблема постачання населення міст продовольством. З другого кварталу 1928 р. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 р. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціпи на хліб, а з жовтня на всі інші продовольчі товари.
Отже, головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.
Щодо промислового розвитку України перший п’ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, більшість з них було побудовано. До таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції. Найбільшою електростанцією в Європі став Дніпрогес, побудований в 1932 р. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, 12 доменних і 24 мартенівські печі. Розпочалося будівництво феросплавних заводів.
Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 р. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне із перших місць в світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто в галузі машинобудування. Введено в дію Краматорський завод важкого машинобудування, Запорізький комбайновий, ХТЗ.
Слід зауважити, що залишається незмінним розміщення промислових об’єктів. Промисловими центрами залишилися Донбас, Придніпров’я, та великі міста – Харків, Київ, Одеса.
В кінці другої п’ятирічки обсяг промислової продукції України дорівнював обсягу продукції всієї промисловості дореволюційної Росії. За роки перших п’ятирічок було створено нові галузі промисловості: комбайнобудівна, тракторобудівна, верстатобудівна, турбінобудівна, хімічна. За період з 1928-1936 рр середньорічний приріст промисловості становив 22%. Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Провідною стає галузь машинобудування. Частка великої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 р. 92,5%.