ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3709
Скачиваний: 1
Але високі темпи розвитку важкої індустрії не супроводжувались відповідним розвитком легкої та харчової промисловості, соціально-культурної сфери. Якщо промисловий потенціал України у 7 разів перевищував рівень1913 р. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.
Колективізація: позитивні і негативні наслідки
Аграрний сектор став фактичним донором індустріалізації промисловості, з якого за безцінь забирали хліб та сировину. Шляхом організованого набору і принадами міського життя заманювали селян на новобудови. Суцільна колективізація з самого початку розглядалася як засіб для прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства, ворога радянської влади.
Першим кроком до суцільної колективізації був перший п’ятирічний план, за яким колективізації на добровільних засадах підлягало 30% селянських господарств. Але криза хлібозаготівель 1927/28 рр, необхідність застосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали поштовхом для прискорення колективізації, необхідність якої обґрунтував Сталін у статті „Рік великого перелому” (1929р.), де стверджувалось, що широкі верстви населення цілком готові до вступу на шлях колективізації та підкреслювалась необхідність рішучого наступу на куркульство. Планувалося до 1932 р. завершити колективізацію.
Темпи реальної колективізації значно перевищували планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Місцеве керівництво планувало завершити колективізацію в 1930 р. (на к.1930р колективізовано 62,8% господарств). Усуспільнення власності викликало шалений опір з боку селянства – виступи, знищення худоби, підпалювання будівель. За 1929-34 рр було знищено 150 млн. голів худоби, що прирівнюється по вартості побудованих за цей період фабрик і заводів.
Одночасно з колективізацією відбувається розкуркулення, в результаті чого село позбулося найбільш міцних та підприємливих господарів. Всього за роки суцільної колективізації в Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств.
Винищення худоби, дезорганізація роботи в колгоспах, репресії відносно куркулів, різке зростання обсягів продовольства, що вивозилося з села призвело до найстрашнішого голодомору 1932-1933 рр. Дослідники називають різні цифри жертв голодомору – від 3 до 4,5 млн. осіб.
Завершення колективізації на Україні припадає на 1937 р., коли колгоспи України об’єднали 96,1% селянських господарств та 99,7% посівних площ. До початку війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів та майже 1000 радгоспів.
Водночас не можна заперечувати і той факт, що за роки довоєнних п’ятирічок відбувається істотна модернізація сільськогосподарського виробництва. У 1940 р. діяло 1225 МТС, які мали 90 тис. тракторів, 31 тис. комбайнів, 50 тис. автомашин, 61,2 тис. тракторних плугів, 44,7 тис. тракторних сівалок тощо. МТС виконували ¾ операцій з обробітку ґрунту, збирали зерно з 40% посівних площ. Примусова праця в сільському господарстві була неефективною. Обсяг сільськогосподарського виробництва зростав повільно.
Новий суспільний лад не забезпечував вищої продуктивності праці порівняно з провідними країнами світу. Унаслідок заміни змішаної економіки командно-репресивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колективізації, створення СРСР вдалося наблизитися до Заходу лише за рівнем розвитку воєнно-промислового комплексу.
Господарський розвиток західноукраїнські земель в 20-30-х роках XX ст.
Західноукраїнські землі входили до складу Польщі, Румунії і Чехословаччини. Площа окупованих західноукраїнських земель становила близько 150 тис. км. з населенням в 11 млн. чоловік.
Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно виливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Правлячі кола іноземних країн розглядали українські землі як свої внутрішні колонії, свій аграрно-сировинний придаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток. Так, Західна Україна виробляла лише 7-10% промислової продукції Польщі, хоча становила ¼ її території.
Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор, який давав 2/3 загального обсягу валової продукції промисловості і сільського господарства. Проте становище в сільському господарстві було тяжким. Врожайність зернових культур і продуктивність праці була досить низькими. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, що використовувались у IX ст. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посівів, один плуг – на 120 га орної землі, тракторів і комбайнів майже не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Половина західноукраїнських земель зосереджувалася в руках польських поміщиків. Значна частина українського селянства була малоземельною або ж зовсім безземельною. Селяни змушені були цілими родинами йти в кабалу до поміщиків або заможних селян.
Становище в сільському господарстві ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. Так, на українських землях створювалися спеціальні фонди землі для колоніальних поселень. Серед колоністів було немало і таких, які ніколи не займалися землеробством і не збиралися самостійно господарювати. Однак, одержуючи державну допомогу, вони використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Штучне насадження господарств колоністів ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення та безземелля західноукраїнського селянства.
Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо з ремонту та будівництва шляхів. Високими були ціни на промислові товари і дуже низькі на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку селянських господарств. Безперервно зростала їхня заборгованість. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками не мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали рідний край і емігрували за кордон.
У ході повоєнної відбудови західноукраїнських земель не відбулося прогресивних змін у промисловості, на транспорті та в торгівлі. Фактично була відновлена довоєнна, відстала структура промисловості. Як і раніше, в ній переважали галузі з видобутку, заготівлі і первинного перероблення природних копалин і сільськогосподарської продукції. Більше половини промислової продукції припадало на лісову та гірничо-видобувну галузі. Істотно не збільшила виробництво продукції лісохімічна промисловість, що мала три закарпатські (Свалявський, Велико-Бичківський, Перечинський) і один східногалицький (Вигодський) заводи, з переривами працювала Коломийська паперова фабрика (20-30 робітників), лише на Волині Моквинська паперова фабрика працювала продуктивно. Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. В зародковому стані перебували такі обробні галузі, як легка, машинобудівна, металообробна, хімічна. Деякі зрушення відбулися тільки в калійній промисловості (відкрито було три рудника). Розвиток калійної промисловості обмежувався невеликою ємністю внутрішнього ринку і дедалі більшими труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України і Польщі істотно не збільшило використання мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій, із різних галузей харчової промисловості більш-менш розвиненою була лише цукрова. Промисловість складалася переважно з дрібних, кустарного типу підприємств.
У 20-30-х рр. уряди країн-окупантів проводили політику зміцнення економічних позицій власної національної буржуазії в ключових галузях промисловості західноукраїнських земель. З цією метою уряди, зокрема Польщі, запроваджували систему державних позик і капіталовкладень. Це дало змогу капіталу країн-окупантів майже повністю усунути українських підприємців від участі в промисловому виробництві та великій торгівлі.
Єдиним винятком для реалізації підприємницьких здібностей українського населення в міжвоєнний період стала сфера кооперації. Відновлення і розвиток українських кооперативів почався згори, через створення крайового і місцевих комітетів кооперації та відбудови довоєнних центрів кооперативних об’єднань. За короткий термін у селах і містах були створені численні низові кооперативи. У період між двома світовими війнами у загальній структурі кооперації переважали сільські, господарсько-споживчі (у 30-х роках) та закупівельно-збутові кооперативи. Ці кооперативи мали універсальний характер. Вони закуповували для села знаряддя праці, насіння, продукти споживання, товари хатнього вжитку (сірники, гас, сіль, цукор тощо). Водночас такі спілки здійснювали заготівлю продуктів сільськогосподарського виробництва. Сільські кооперативи об'єднували приватні селянські господарства.
Об'єднавшись для спільної закупівлі продуктів споживання, господарчих товарів, знарядь праці, машин, селяни-кооператори домоглися зниження їх ціни і, найголовніше, підвищення якості. Кооперативи усунули посередників, спекулянтів, лихварів і тим самим зменшили видатки населення на споживання.
Відновили свою діяльність повітові та окружні союзи – „Народна торгівля”, Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк тощо. Загальне керівництво і контроль за діяльністю кооперативів здійснював „Ревізійний союз українських кооперативів” (РСУК). Значна частина продукції кооперативних підприємств вивозилася за кордон.
У 30-х роках Ревізійний союз об'єднував 3455 кооперативів, з них 69 % сільських закупівельно-збутових. За їхньою участю було збудовано 1200 власних будинків, призначених для економічних і культурно-освітніх потреб села. Будуючи свою діяльність на громадських засадах, вони витісняли приватну торгівлю з села, знижували ціни на товари, активно займалися збутом надлишкової сільськогосподарської продукції.
Поступово почали з'являтися окремі види кооперативного виробництва. Будувати великі виробничі підприємства в умовах відсутності коштів було неможливо. Тому було обрано довготривалий, поступовий, проте добре продуманий курс. Перші невеликі виробничі підприємства з'явилися як відділи при господарсько-споживчих кооперативах. Значна їх кількість згодом стали окремими товариствами. З часом стали з'являтися підприємства фабричного типу, які мали крайове значення. До таких великих виробництв належала фабрика мила під назвою спочатку "Мута", згодом "Центросоюз".
Найбільших успіхів досягла в Західній Україні молочарська кооперація „Маслосоюз”, яка теж належить до виробничої кооперації. Кооперативне молочарство постійно розвивалося, мало планомірний і системний характер, було виведено на європейський рівень.
Великою проблемою в розвитку кооперації, приватного підприємництва були кошти. Лідери українського кооперативного руXV чи не єдиним виходом вважали створення і розвиток власних кредитних установ. У зв'язку з інфляцією кредитна кооперація відновила свою діяльність пізніше від інших їх видів. Вона була двоступеневою організацією, її нижніми ланками були "Українбанки" та кредитні каси "райфайзенки". Керівним органом кредитних кооперативів Західної України був "Центробаик". Розвивалися також кооперативні банки "Дністер", "Супруга", "Промбанк".
-
Економіка України напередодні і в роки другої світової війни.
Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 р. Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 р. до Української РСР була приєднана Буковина і Бессарабія. В 1939 – 1940 рр. на західноукраїнських землях було націоналізовано 2,5 тис. підприємств. „Найпопулярнішим” заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. Уперше в історії регіону фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.
На селі було створено „селянські комітети”, які розпочали розподіл поміщицьких земель, реманенту, худоби, посівного матеріалу. Створювались колгоспи. До середини 1941 р. було колективізовано до 13% селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства. Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади.
Загальний стан економіки УРСР в 1939-1941 рр. характеризувався зростаючою мілітаризацією. Збільшувалася частка виробництва в галузях важкої індустрії. Вона в 1940 р. становила 62% в загальному обсязі промислового виробництва. Україна залишилася головною вугільною та металургійною базою СРСР.
З виробництва зернових та технічних культур Україна давала третину союзного виробництва зерна, 60% цукрових буряків.
У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 р. німці контролювали територію СРСР, на якій проживало 42 % населення.
Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі. Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, на які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.
У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів західної та правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. План хлібоздачі був виконаний на 28,5 %, поставок м'яса – на 80,5 %.
По відношенню до України було застосовано тактику "спаленої землі”. Знищували зерно, XVдобу, сільськогосподарський реманент. Промислові підприємства, які не встигли евакуювати також знищувалися. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано Дніпрогес, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо.