ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.12.2019
Просмотров: 3697
Скачиваний: 1
в) Є. Слуцькому;
г) М. Драгоманову.
ТЕМА 2 ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В ПЕРІОД ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (перша половина ХХ ст.)
-
Причини та економічні наслідки першої світової війни.
-
Повоєнний розвиток народного господарства. Стабілізація економіки.
-
Світова економічна криза 1929 – 1933 рр.: причини, наслідки, шляхи подолання.
-
Основні напрямки розвитку економічної теорії та їх еволюція в ХХ ст.
-
Теоретична система Дж. М. Кейнса. Теорія ефективного попиту.
-
Кейнсіанські рекомендації щодо макрорегулювання.
-
Неокенсіансіанство.
-
Еволюція кейнсіанства.
Основною причиною війни було прагнення монополій різноманітних країн, у першу чергу Німеччини, здійснити економічний і територіальний перерозподіл світових сфер впливу. Для цього Німеччина ініціювала будівництво залізниць Берлін-Стамбул-Німеччина, успішне завершення якої дозволило б їй прорватись до стратегічно важливого регіону Перської затоки і звідти загрожувати британським інтересам в Індії і французьким в Африці.
Англо-французька коаліція за допомогою війни хотіла припинити економічний ріст у Німеччині, остаточно позбавити її колоній, сировини і ринків збуту, і тим самим повернути собі втрачені позиції в світі.
Додатковою причиною стало бажання згуртувати націю і відвернути нижні прошарки суспільства від боротьби за свої економічні інтереси (Росія, Японія).
Економічні результати війни. У першу світову війну (1914 – 1918 рр.) було втягнуто 30 країн світу. На блок Антанти – Англія, Франція, Росія, Японія, США ( з літа 1918) – працювало 40 тис. підприємств; на німецький блок –Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія – лише 10 тис. Видатки Німеччини були найбільшими і складали 40% від сукупних. Половини військових витрат вистачило б для дворазового збільшення середньої заробітної плати робочим воюючих країн і завершення аграрних перетворень в Німеччині та Росії. За роки війни втрати становили 10 млн. вбитих, 20 млн. покалічених людей, 10 млн. померло від голоду й епідемій. Національне багатство країн Європи скоротилось близько на 1/3, у той час як у Японії виросло на 25%, в США – 40%. Частка США у світовому промисловому виробництві перевищила 50%. Так, виплавилось 60% світового чавуну та сталі, 65 % світової нафти, 85% світового випуску автомобілів.
Німеччина втратила 12% своєї території і всі заморські колонії загальною площею 3 млн. кв. км. з населенням 13 млн. чол. Німецькі колонії поділили між собою Великобританія, Франція, Японія та Бельгія. За умовами Версальського мирного договору (1919), Німеччина зобов’язувалась виплатити країнам-переможницям 132 млрд. золотих марок, позбавлялась військового флоту, важкого озброєння. Версальська система відрізала від Німеччини 1/8 її території, на якій проживало 1/12 населення, позбавила 3/4 родовищ залізних руд, 1/3 вугілля та сталі. В цілому було втрачено 50 % національного багатства. Так була покарана Німеччина за спробу домогтися світового політичного і економічного панування. Країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність. На певний час Німеччина перестала бути економічним конкурентом Великобританії та Франції, Обсяг виробництва до початку 20-х р. скоротився на 43% у порівнянні з 1913 р., заробітна плата була на 40% нижче, ніж в Англії, на 20% – ніж у Франції, робочий день становив 12 –14 годин. У 1921-1923 країна пережила жахливу інфляцію.
Величезних втрат зазнала й економіка Англії. Вона втратила 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд. дол. – 70% зовнішнього боргу. Таким чином, Англія з кредитора перетворилась на боржника американських банків, і вслід за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову перевагу. Великобританія втратила третину національного багатства. Фабричне устаткування помітно відставало від США, зокрема у таких галузях, як гірничодобувна, сталеплавильна, текстильна, суднобудівна. Однак Великобританія збільшила свої колоніальні володіння за рахунок Німеччини та Туреччини. Економічні втрати Великобританія намагалася повернути за рахунок німецької воєнної контрибуції.
Франція постраждала в війні ще більше, ніж Англія. Загинуло 1,3 млн. чоловік – це понад 10% працездатного населення, десять найбільш промислово розвинутих департаментів, на яких велись бойові дії, були спустошені, з ладу було виведено 6 тис. км залізничних доріг, зруйновано 23 тис. фабрик, загинула половина торговельного флоту. Загальні збитки оцінювались в 134 млрд. золотих франків. Фінанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилась в країну боржника. Державний борг в 1920 р. становив 300 млрд. фр. За Версальським договором Німеччина повернула Франції Ельзас і Лотарингію, передала вугільні шахти Саарської області. Управляти нею 15 років мала Ліга Націй.
Японія в роки першої світової війни значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила у німців Каролінські, Маршаллові та Маріанські острови на Тихому океані і частину Шандунської провінції в Китаї. Скориставшись воєнними труднощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 р. кабальний договір. Китайська сторона змушена була визнати за Японією "21 вимогу". Вона одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерційною діяльністю, кредитуванням будівництва залізниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду порти. Ці та ряд інших "вимог" дали змогу агресивному сусіду збільшити втричі експорт промислових товарів в Китай та в країни тихоокеанського регіону. Така сприятлива економічна кон'юнктура дала можливість Японії подвоїти у роки війни промислове виробництво на основі нових технологій. У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі.
-
Повоєнний розвиток народного господарства. Стабілізація економіки.
Міжвоєнне двадцятиріччя 1919-1939 рр. можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії з погляду як економічного, так і соціально-політичного. Умовно його можна поділити на кілька етапів:
1) 1919-1921 рр. – етап повоєнного кризового стану;
2) 1922–1928 рр. – етап відносно стабільного економічного розвитку;
3) 1929-1933 рр. – етап світової економічної кризи;
4) 1934-1939 рр. – етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та поліпшення економічної кон’юнктури.
Перший етап відрізняється вкрай нестабільними показниками економічного стану країн, ще й поглибленого дією повоєнної кризи (1921 р.), яка була нетривала, але інтенсивна. Криза охопила всі країни і серед причин слід назвати нерівномірний галузевий розвиток у військовий період, коли наголос робився на розвиток важкої індустрії в шкоду галузям, що виготовляють споживчі товари. Виникло безліч посередницьких фірм, котрі паразитували, отримуючи інфляційний прибуток з дефіцитів.
Під час кризи обсяги виробництва скоротились на 25-30%. Промислова криза посилилася сільськогосподарською, що супроводжувалась падінням закупівельних цін на 40%, руйнуванням фермерських господарств. Найбільш сильною криза була в Англії, що частково пояснюється втратою військової торгової монополії і фінансової гегемонії.
Після кризи в головних західних країнах розпочалося економічне піднесення, яке тривало 7 – 8 років. При цьому найвищі показники економічного зростання були притаманні США, в історію економіки країни цей період отримав назву „проспериті ” (процвітання). І хоча США також переживали повоєнну кризу, викликану передусім необхідністю конверсії та переведенням економіки на мирні рейки, але вже в 1923 р. індекс промислового виробництва на 42% перевищував довоєнний. США виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Великобританія, Італія, Німеччина, Японія разом. Особливих успіхів досягли такі галузі як автомобілебудування, машинобудування, авіаційна, хімічна промисловість, виробництво штучного шовку і радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація і стандартизація. Успішно впроваджувались у виробництво потокова та конвеєрна системи.
Зросла роль США у світовому експорті капіталу. Інвестиційні вкладення здійснювались в країни Латинської Америки. Американські бізнесмени відсунули англійських капіталовкладників в Канаді.
Сільське господарство США відставало від бурхливого розвитку промисловості. Проте в аграрному секторі також відбувалися структурні зрушення. З одного боку, йшов швидкий процес витіснення дрібних виробників з землеробства, а з іншого – продовжувалася індустріалізація американських ферм. В цілому сільське господарство США в 20-х рр. не мало собі рівних щодо кількості випущеної продукції, технічного устаткування та продуктивності праці. У ці роки позначився різкий перехід сільського господарства від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва. Державний земельний фонд вичерпався. Остаточно припинилося роздавання гомстедів, що тривало понад 50 років. У конкурентній боротьбі виживали лише ті ферми, які застосовували на своїх полях найдосконалішу техніку, штучні та хімічні добрива, найновіші досягнення агрономічної науки.
Великобританія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації економіки лише в 1924. В Великобританії було досягнуто довоєнного рівня виробництва лише в 1929–1930 рр. У таких галузях, як металургійна, вугледобувна, суднобудівна, текстильна навіть відчувався спад. Лише завдяки інвестиціям держави помітне пожвавлення відбувалося в авіаційній, автомобільній, електротехнічній промисловості. Однак нові галузі становили лише 10% усього обсягу індустрії Великобританії.
Технічне відставання ряду галузей спричинило втрату конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Конвеєрна система, що прискорювала масове, дешеве виробництво товарів, у Великобританії не набула належного розвитку.
Британська імперія у роки першої світової війни не тільки не розпалась, а й розширилася за рахунок німецьких колоній. У домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія) завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій виникли сучасні галузі економіки. До 1929 р. банкірам вдалося нормалізувати національну валюту – фунт стерлінгів, довівши його до довоєнного рівня. Було відновлено золотий стандарт.
Проте одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Великобританії була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну ввозили понад 60% потрібних харчових продуктів, 100% бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господарства країни. Частка Великобританії у світовій торгівлі в 1929 р. становила всього 11% (порівняно з 1913 р. – 14%).
Господарство Німеччини після першої світової війни опинилося у скрутному становищі. Версальський договір довів його до банкрутства.
Німеччина втратила зовнішні ринки, звузилися внутрішні ринки через розвал економіки. Імпорт і експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Занепало сільське господарство. Скорочувалося промислове виробництво. Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти зумовили зниження, з одного боку, рівня зарплати робітників і службовців, а з іншого – неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам. У 1923 р. була проведена грошова реформа й інфляція практично припинилася.
Стурбовані критичним станом німецького господарства, країни переможниці вирішили оздоровити економіку Німеччини. 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції був прийнятий репараційний план Дауеса (віце-президент США в 1925–1929 рр.). План передбачав падання позик і кредитів, переважно американських, на відбудову господарства та оздоровлення фінансів Німеччини. Вважалося, що піднесення економіки допоможе Німеччині справно сплачувати репарації Великобританії та Франції, які, у свою чергу, за цей рахунок покриють воєнні борги перед США. Джерелами виплат репарацій визначалися мита і податки на предмети масового попиту, відрахування з прибутків німецьких залізниць і додаткові податки з промисловості. Причому наголошувалося, що основна маса промислової продукції з Німеччини повинна спрямовуватися торговими каналами в СРСР, щоб, як було раніше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом Дауеса СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки в Німеччину. План Дауеса діяв до 1929 р. Вклавши в економіку Німеччини 27 млрд. золотих марок, він сприяв стабілізації господарського життя країни. З червня 1929 р. план Дауеса замінили планом Юнга, за яким обсяг репарацій зменшувався до 114 млрд. марок, термін виплат розтягувався на 37 років, а єдиними джерелами платежів визначалися державний бюджет і прибутки залізниць.
Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції на 13% порівняно з 1913 р. Найбільше інвестицій надходило з США (70%), які вкладали їх, як правило, в оновлення основного капіталу важкої промисловості. Це дало змогу Німеччині випередити Великобританію, збільшивши експорт машин та індустріального устаткування на світовий ринок. Зросла роль Німеччини не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були зведені нанівець внаслідок світової економічної депресії 1929 – 1933 рр.
Версальський договір зміцнив позиції французької економіки. Тільки Лотарингія давала залізної руди стільки, скільки вся Франція. Окупована Францією німецька Саарська область забезпечила країну кам'яним вугіллям. До факторів, які стимулювали швидке піднесення французької економіки у повоєнний період, належить широкомасштабне промислове й комунальне будівництво. Одержавши від Німеччини понад 8 млрд. золотих марок репарацій, Франція вклала їх у відбудову зруйнованих війною північно-східних департаментів. Відбувся непростий процес відновлення старих фабрик і заводів. З'явилися найсучасніші індустріальні галузі. Швидкими темпами розвивалися хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна галузі промисловості.
В цілому, наприкінці 20-х років обсяг індустріального виробництва перевищив довоєнний на 8%.
Проте у легкій промисловості спостерігався застій, крім виробництва предметів розкоші, якими у всі часи славилися висококласні французькі спеціалісти.
Мільярдні репарації дали можливість спорудити чимало гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях. З'явилися нові промислові центри на півдні країни, в містах Бордо, Марселі, Ліоні, Тулузі, на околицях Парижа.
З колоній, які за територією у 20 разів перевищували метрополію, надходила у великій кількості сировина. Близько 40% промислової продукції Франція експортувала в колонії.
Сільське господарство відставало від динамічного розвитку промисловості. В аграрному секторі переважали дрібні ферми. Вони не мали відповідного технічного забезпечення. У сільськогосподарському виробництві переважала ручна праця. Все це зумовило слабку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. В цілому сільськогосподарський сектор, відстаючи в агротехнічному відношенні, був на рівні довоєнного (1913 р.).
Японія після закінчення першої світової війни змушена була поступитися перед країнами Антанти своїм монопольним правом на торгівлю та економічні відносини з Китаєм. Відновлено горезвісну доктрину "відкритих дверей". США та їхні європейські союзники могли підтримувати всебічні торгові та фінансові відносини з Китаєм, країнами Південно-Східної Азії. В результаті експорт товарів Японії зменшився на 40%, імпорт – на 33%. Все це призвело до різкого спаду промислового виробництва, яке в 1921 р. скоротилося на 20%. Проте завдяки переведенню значної кількості воєнних заводів на мирні рейки Японії вже в 1924 р. вдалося подолати кризу. Лише виплавка чавуну та сталі до 1929 р. збільшилась вдвоє. Цьому економічному успіху сприяли багаті родовища кам'яного вугілля й залізної руди Кореї та Маньчжурії, окупованих Японією.