Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

У той же час у сучасному виробництві сільськогосподарської продукції України переважають господарства населення (зазначимо ще раз, що їх частка у користуванні землею істотно менша, ніж сільгосппідприємств). У 2005 р. вони забезпечили 59,3 % виробництва загального обсягу валової продукції сільського господарства, у тому числі 66,7 % продукції тваринництва. Динаміка індексів продукції сільського господарства показує, що найглибше зниження (39 %) обсягів виробництва сільгосппродукції в Україні припало на 1999 р., після чого намітилося зростання цього показника. Винятком став несприятливий за погодними умовами 2003 р. (рівень валової продукції порівняно з 1990 р. становив 63 %), тоді як у 2004 і 2005 рр. вал становив 81 % відносно рівня 1990 р., або 66,3 млрд грн у порівнянних цінах 2000 р.

Скорочення виробництва мало неоднакові тенденції за різними видами продукції сільського господарства. У 2005 р. порівняно з рівнем 1990 р. найбільш тотальним було скорочення виробництва продукції тваринництва: м’яса – на 63,4 %, молока – на 44 %. Серед видів продукції рослинництва найпомітнішим було скорочення виробництва цукрових буряків – на 65 %, плодів і ягід – на 41,8 %, зерна – на 25 %. У той же час зросли обсяги виробництва картоплі – на 16 %, овочів – на 9,4 %, що відбулося за рахунок частки господарств населення, тоді як збільшення виробництва соняшнику (на 83 %) відбулося за рахунок сільськогосподарських підприємств [40, 71].

Зростання ролі особистих господарств населення (ОСГ), особливо у галузі тваринництва, значною мірою обумовлено скороченням обсягів виробництва сільськогосподарськими підприємствами. Свідченням тому є порівняння обсягів виробництва цієї продукції в ОСГ у 1990 і 2005 рр.: в обидва роки обсяг продукції був приблизно однаковим (17 млрд грн). Виробництво сільгосппродукції в підсобному секторі відіграє важливу роль у забезпеченні населення продуктами харчування у такий спосіб, у той же час через це рівень товарності продукції в таких підприємствах є відносно низьким. У перспективі з урахуванням ефективності виробництва сільськогосподарської продукції та необхідності інноваційного розвитку перевага надаватиметься сучасним технологічно оснащеним підприємствам різних форм власності.

Станом на 1.01.06. в Україні функціонувало 57 877 сільськогосподарських підприємств, з них 42 447 фермерських господарств, 7 900 господарських товариств, 4 123 приватні підприємства, 1 521 виробничий кооператив, 386 державних підприємств та 1 500 підприємств інших форм господарювання [71]. Розвиток багатоукладності на селі мав на меті перш за все створення умов для формування найбільш пристосованих до ринкових умов господарських структур, у яких би головним важелем підвищення ефективності господарювання виступав економічний інтерес усіх учасників. Дослідження фінансової результативності функціонування підприємств різних організаційно-правових форм, проведені ученими, показали, що прямої залежності між прибутковістю й обраною формою господарювання немає. Проте, за даними вибіркового обстеження, в якому досліджувалися підприємства України всіх регіонів і районів, у 2005 р. найвищий рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції було досягнуто в господарських товариствах, а найвищий рівень збитковості – у державних підприємствах [67]. Середній рівень рентабельності сільськогосподарських підприємств за результатами діяльності у 2005 р. становив 6 %, що на 6,2 процентного пункту нижче рівня попереднього року. Зниження загального рівня рентабельності сільського господарства відбулося переважно за рахунок зниження її рівня при виробництві зернових культур з 20,1 до 2,0 %, питома вага яких становить близько 35 % усієї продукції сільського господарства. Така значна залежність економіки галузі від одного виду продукції свідчить про необхідність диверсифікації виробництва.

Проблема підвищення прибутковості сільськогосподарського виробництва є багатогранною і вимагає розгляду багатьох аспектів. З одного боку, стратегічним напрямом вважається розвиток земельного ринку, який, забезпечивши активізацію механізму іпотеки, дав би змогу підвищити рівень кредитоспроможності сільгосппідприємств і сприяв надходженню коштів, необхідних для оновлення матеріально-технічної бази (зношеної за різними оцінками на 60 – 90 %), відновлення і розвитку соціальної інфраструктури і стабілізації демографічної ситуації на селі, запровадження прогресивних енергозберігальних і екологобезпечних технологій виробництва тощо.

З другого боку, введення землі в економічний оборот дасть змогу враховувати її вартість при обчисленні середньої норми прибутку на авансований капітал. Аналіз динаміки цього показника протягом різних періодів (1996 – 2005 рр. – 0,1 %, 2001 – 2005 рр. – 0,6 %, 2003 – 2005 рр. – 1,0 % та у 2005 р. – 1,5 %) показує, що у галузі сільського господарства спостерігається тенденція зростання віддачі на вкладені ресурси, проте віддача залишається найнижчою порівняно з іншими галузями економіки. Дається взнаки низька інвестиційна привабливість аграрного виробництва з позицій підвищеного рівня ризику ведення бізнесу, тривалого періоду обороту капіталу, загального занепаду сільських територій, до яких додається політична нестабільність, невизначеність умов торгівлі на аграрних ринках (внутрішньому і зовнішньому) тощо. Складність ситуації вимагає підвищення відповідальності державних органів влади за відпрацювання стратегії розвитку галузі і розробки дієвих механізмів її реалізації. Такі заходи мають відповідати вимогам комплексності, пріоритетності розвитку вітчизняного сільського господарства, узгодженості з інтересами держави щодо її інтеграції у світове товариство, збереження і посилення екологічної безпеки для забезпечення сталого розвитку суспільства.

1.2. Аграрна політика як складова економічної політики
держави. Сут­ність і принципи аграрної політики

Нормальний розвиток суспільства можливий тільки на основі тісної і гармонійної взаємодії основних сфер життєдіяльності – політичної, економічної, соціальної та духовної. Економіці належить виняткова роль у забезпеченні життя суспільства як сфери виробництва і відтворення матеріальних благ. Це змушувало державну владу в тій чи іншій мірі втручатися в економічні процеси, здійснювати їх корегування, тобто розробляти і здійснювати економічну політику.

Економічна політика – це поведінка держави відносно національної економіки; певна система дій, спрямованих на заохочення або зміну економічних процесів.

Складність економічної політики полягає в тому, що на шляху досягнення певної цілі (виходу з кризової ситуації, стабілізації економіки, підвищення темпів економічного розвитку тощо) вона зачіпає численні господарські сфери: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкову систему, промисловість, сільське господарство, зовнішню торгівлю тощо. У рамках кожної із цих сфер економічна політика конкретизується і реалізується як фінансово-кредитна, податкова, бюджетна, структурна, зовнішньоекономічна, промислова, аграрна і т.д. На відміну від економічної політики конкретних фірм і груп товаровиробників, що мають приватні чи корпоративні інтереси, економічна політика держави повинна визначатися суспільними (загальнонаціональними) інтересами, бути орієнтована на неуклінне підвищення добробуту суспільства. Економічна політика держави покликана вирішувати конкретні завдання:

• стимулювати макроекономічне зростання і стабільність;

• створювати і підтримувати на відповідному рівні необхідну для нормального розвитку ринку інфраструктуру;

• корегувати рівновагу ринку в тих ситуаціях, коли механізм його саморегуляції дає «збої».

Аграрна політика – складова частина економічної та загальної політики держави. Формується аграрна політика в тісному взаємозв’язку з іншими складовими політики – зовнішньоторговельною, промисловою, екологічною, соціальною тощо.

Існує два принципові підходи до розуміння аграрної політики:

1. У вузькому розумінні під аграрною політикою розуміють систему цілей і заходів, спрямованих на розвиток аграрного сектора економіки. У даному випадку «аграрну політику можна визначити як діяльність держави, спрямовану на створення господарсько-фінансових і політичних ринкових умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на економічні процеси, що протікають у ньому, через форми та методи, найбільш дієві в області аграрної економіки» [8].

2. У широкому розумінні до аграрної політики включають:

   • політику розвитку аграрного сектора;

   • продовольчу політику, що стосується споживання продуктів харчування основними групами і шарами населення;

   • агропромислову політику, пов’язану з проблемами обслуговування сільського господарства, включаючи торгівлю, переробку, сферу виробництва засобів виробництва для сільського господарства;

   • зовнішньоторгову політику.

Таким чином, аграрна політика може бути визначена як сукупність принципів і дій, які здійснює держава у вирішенні комплексу проблем, пов’язаних з функціонуванням агропромислового комплексу (власне сільськогосподарського виробництва, структур агробізнесу, ринку сільгосппродукції, споживання, розвитку сільських територій тощо).

Широкого трактування традиційно дотримуються в ЄС. Про це свідчать сформульовані в ст. 39 Римського договору цілі Спільної аграрної політики країн європейської співдружності:

1. збільшувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання факторів виробництва, особливо праці;

2. таким чином забезпечувати достатньо високий рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів осіб, зайнятих в сільському господарстві;

3. підтримувати стабільність ринків;

4. забезпечувати можливості для пропозиції сільськогосподарської продукції;

ґ) сприяти тому, щоб сільськогосподарська продукція продавалася споживачам за прийнятними цінами.

Із 80-х років минулого століття аграрна політика ЄС найтіснішим чином пов’язувалася з розвитком сільських територій. Сьогодні вона все більше орієнтується на природоохоронні і ландшафтні заходи, більш повноцінне соціальне забезпечення сільського населення.

Відповідно до офіційної методики Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), аграрна політика поділяється на сільськогосподарську (на користь виробників) і продовольчу (на користь споживачів)¹.

Предметом аграрної політики є ті сторони соціально-економічних відносин в АПК, які не можуть бути відрегульовані механізмами ринкової економіки і потребують участі держави.

Методи аграрної політики – це прийоми (інструменти) державного регулювання економіки АПК. Державне регулювання агропромислового виробництва являє собою систему законодавчого, адміністративного та економічного впливу держави на виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, сировини та продовольство.

За способом функціонування розрізняють методи прямого та непрямого впливу на аграрну економіку. Методи прямого впливу передбачають таке регулювання, за якого суб’єкти економіки змушені приймати рішення, основані не на самостійному економічному виборі, а на вказівках держави. Наприклад, це можуть бути зміни в податковому законодавстві, адміністративні обмеження в галузі контролю якості продовольства тощо. Методи прямого впливу часто бувають найбільш ефективними у досягненні економічного результату, проте в них є серйозні недоліки, пов’язані зі створенням перешкод у ринковому процесі.

Методи непрямого впливу виявляються в тому, що держава, не впливаючи прямо на рішення, що приймають суб’єкти економічної діяльності, створює передумови для цього, щоб при самостійному виборі суб’єкти віддавали перевагу тим варіантам економічних рішень, які відповідають цілям економічної та аграрної політики. Ці методи не порушують ринкової ситуації, стан динамічної рівноваги.

В Україні основні засади аграрної політики було остаточно визначено з прийняттям 18 жовтня 2005 р. Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Згідно із цим законом метою заходів аграрної політики до 2015 року є забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки, системності і комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Основними складовими аграрної політики визначено комплекс правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв’язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій [11].

Реалізація завдань, що стоять перед аграрною політикою, здійснюється через дотримання певних принципів, головними серед яких є такі:

1. Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної економіки. Створюючи ринкову економіку, не слід сліпо копіювати будь-яку закордонну модель агроринку;

2. Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Через нього виявляється ефективність різних форм господарювання, раціонально розподіляються ресурси, формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції;

3. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. «Сьогодні більшість економістів світу погоджується, що ефективний розподіл ресурсів через центральний план є занадто складним завданням навіть для найбільш здібної команди спеціалістів. Для того, щоб вирішити, як найефективніше розподілити наявні економічні ресурси країни, плановикам потрібна інформація. Зокрема їм треба знати, які саме ресурси є в наявності, скільки коштує підприємствам виробництво товарів за умови використання цих ресурсів та яким чином домашні господарства оцінюють вироблені товари. Оскільки кожне домашнє господарство має свої вподобання, а кожне підприємство має свою собівартість продукції, то плановикам потрібен величезний обсяг інформації, значно більший від того, який можна реально та швидко зібрати за найсприятливіших умов. Прихильники централізованої планової системи часто стверджують, що необхідна інформація є і завжди була. Проте вони, як правило, посилаються на інформацію, що містить лише середні величини. Навіть точність такої інформації (що є маловірогідним) не забезпечила б її корисності на практиці, якщо нею користуватися як базою для ухвалення рішень стосовно розподілу ресурсів, тому що середні величини не відображають розбіжностей у собівартості продукції та вподобань в економіці країни. Це зазначав професор Гьоттінгенського університету, член Німецької консультативної групи при уряді України Штефан фон Крамон-Таубадель [10].

4. Принцип поєднання ринкового механізму з державним регулюванням. Без утручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності і господарювання будуть незначними;

5. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.

1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери

Адам Сміт стверджував, що «невидима рука ринку» приводить до оптимального результату, незважаючи на те, що окремі люди мають не суспільні, а власні інтереси. Ринок дійсно довів свою ефективність у вирішенні проблеми задоволення матеріальних потреб суспільства. Разом з тим жодна із сучасних економічних систем не функціонує в чисто ринковому вигляді. Світовий досвід довів, що самого ринкового механізму недостатньо, щоб забезпечити стабільний розвиток народного господарства. Він потребує доповнення та корегу-вання – державного регулювання.

Ринковий механізм регулювання процесів суспільного виробництва в аграрному секторі небезпечний так званими провалами ринку, що посилюються внаслідок сезонності виробництва в сільському господарстві. Одним зі слабких місць ринкової економіки також є забезпечення територіальних пропорцій розміщення виробництва, капіталовкладень, доходу і зайнятості. Постійний процес концентрації виробництва, капіталу і робочої сили на невеликих територіях (розвиток господарських агломерацій) за рахунок інших районів базується в значній мірі на ринкових механізмах. У відносно слабо розвинутих регіонах гірші умови заробітку та інвестицій. Конкурентоспроможні робітники та службовці, підприємці та активна молодь прямує до міських агломерацій. Платоспроможний попит у цих регіонах скорочується, а разом з ним зменшується стимул капіталовкладень, незважаючи на відносно низьку заробітну плату та ціну землі. Особливо актуальна ця проблема для сучасної України з її депресивними сільськими регіонами. Перебуваючи в об’єктивно нерівних з містом умовах, село потребує відповідної державної підтримки, у тому числі стосовно аграрної політики.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення й ефективне функціонування неможливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найрельєфніше виявилася під час світової кризи 1929 – 1933 рр. Для того, щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавати матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості.

Державне регулювання зробилося органічною частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо.