Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку:
завдання та основні інструменти

На початку зміни адміністративно-командних методів регулювання аграрної сфери реформатори поділяли гіпотезу, сутність якої полягала в тому, що сільське господарство повинне стати локомотивом структурних реформ всієї економіки. Підставою для таких припущень був хронічний дефіцит найбільш цінних продовольчих товарів в Україні за часів СРСР та уявлення про «справедливий» ринковий механізм ціноутворення, що повністю замінить централізоване визначення цін, в автоматичному режимі налагодить еквівалентність міжгалузевих відносин та сприятиме вирішенню секторальних умов господарювання. Посилена увага до питань ціноутворення цілком виправдана в системі ринкового механізму, оскільки ціна виконує облікову, розподільчу, стабілізувальну, стимулювальну та інші, не менш важливі економічні функції. Звідси цінові си-гнали є най­більш очікуваним і вирішальним чинником під час прийняття рішень щодо виробничих програм підприємствами.

При плановій економіці органами державного управління пріоритет нада­вався натуральним показникам виробництва, а ціни як на макро-, так і мікроекономічному рівні відігравали допоміжну роль. На товари сільського госпо­дарства існувало чотири ціни: заготівельні – для державних підприємств, заку­півельні – для колгоспів, ціни споживчої кооперації та колгоспних ринків. При цьому заготівельні і закупівельні ціни встановлювалися державою на однаково­му рівні, але для товаровиробників були різними, оскільки залежали від зональних умов виробництва, перевиконання планів продажу окремих видів продукції (або перевищення рівня фактично досягнутого за попередні роки), її якості і сезонності поставок у так звані державні засіки. Передбачалися надбавки до державних цін для недостатньо ефективних і збиткових господарств. Наприкін­ці 80-х рр. така цінова надбавка становила 4 млрд крб. на рік, що забезпечувало підвищення рентабельності виробництва від нуля до 22 %. Щодо цін спожив­чої кооперації і колгоспних ринків, то вони визначалися за угодою сторін купівлі-продажу, тобто частково діяв квазіринковий механізм ціноутворення.

До 1992 р. держава включала в закупівельні ці­ни бюджетні дотації. На зернові культури вони становили від 20 до 30 %, насіння соняшнику до 35 – 40 %, на цукровий буряк – 23 – 33 %. На основну продукцію тваринного походження (яловичину, свинину, молоко) питома вага дотацій коливалася від 60 до 75 % сукупного рівня ціни. З 1978 по 1990 рр. цінові дотації зросли від 25 до 100 млрд. крб., що становило в се­редньому майже 20 % бюджетних видатків Радянського Союзу (за іншими оцінками – на рівні 11 % ВВП).

Зважаючи на всеохоплююче державне регулювання економіки, проб­лема диспаритету цін або «цінових ножиць» розв’язувалася такими ж адмі­ністративними методами, шляхом періодичного підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Це консервувало затратний підхід до формування цін, знижувало мотивацію керівників підприємств до поліп­шення показників ефективності використання ресурсів, пошуку порівнян­них переваг виробництва і підвищення конкурентоспроможності їх продук­ції. У програмному документі КПРС зазначалося, що державна політи­ка у сфері заготівельних (закупівельних) цін на сільськогосподарські товари і відпускних цін на засоби виробництва для села повинна враховувати по­треби розширеного виробництва і в промисловості, і в сільському гос­подарстві. Водночас у програмі застерігалося, що рівень цін поивнен стимулювати підви­щення продуктивності праці та зниження собівартості продукції.

Найбільш сприятливими для розвитку сільського господарства вважа­ються 1988 – 1990 рр., період, коли галузь функціонувала в умовах самофі­нансування. Паритетність була досягнута встановленням прейскурантних цін (тарифів) на товари промислового походження і подвійних цін на про­дукцію сільського господарства, що закуповувалася державою. Перша – тверда закупівельна ціна, яка становила третину повної закупівель­ної ціни, друга – ціна з бюджетною надбавкою, що становило дві трети­ни повної закупівельної ціни. На стадії перероблення сільськогосподар­ської сировини враховувалася лише перша частина закупівельної ціни, на основі якої обраховувались оптові і роздрібні ціни на продовольчі товари. Таким чином, споживачам пропонувалося продовольство за штучно зани­женими цінами, а сільськогосподарські підприємства одержували бюд­жетну надбавку, диференційовану за регіонами.

За період 1991 – 2004 рр. система адміністративного ціноутворення зазнала істотних змін. Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 3 груд­ня 1990 р. № 507 мав забезпечити: а) об’єктивне співвідношення в цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію; б) рівні економічні умови і стимули для розвитку всіх форм власності; в) збалансування ри­нку засобів виробництва, товарів і послуг; г) протидію монопольним тен­денціям; ґ) розширення сфери застосування вільних цін; д) підвищення якості продукції; є) соціальні гарантії для низькооплачуваних і малозабез­печених громадян; є) орієнтацію цін внутрішнього ринку на світовий рі­вень з урахуванням обмінного курсу, трансакційних витрат та інших чин­ників, у тому числі політичного характеру. Для цього започатковано вільні ціни і тарифи. Закон установив, що механізм державних регульова­них цін упроваджується через установлення державних фіксованих цін, граничних рівнів цін або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. У разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під контролю, допускалося тимчасове повернення до державних регульова­них цін і тарифів. При здійсненні експортних та імпортних операцій повинні застосовуватися контрактні ціни, що корелюються з відповідним рів­нем цін та кон'юнктурою світового ринку. Для впорядкування діяль­ності у цій сфері було видано Указ Президента України від 18 листопада 1994 р. «Про індикативні ціни на товари при здійсненні суб’єктами зов­нішньоекономічної діяльності України експортно-імпортних операцій».

Утім за аналізований період лібералізація цін і тарифів мала руйнівні наслідки для сільського господарства. Вона здійснювалася на тлі різкого скорочення дотацій виробникам і споживачам продукції, посилення моно­полізації ринків матеріально-технічних засобів, заготівель, перероблення, збуту і сервісу в умовах непрогнозованої інфляції, зниження реальної купівельної спроможності населення і адміністративного втручання в процес ціноутворення місцевих органів виконавчої влади. Як наслідок, рівень цін не міг компенсувати нарощуванні витрати аграрних товаровиробників. Не­здійсненими виявилися також спроби індексації закупівельних цін на основні види сільськогосподарської продукції державного замовлення в умовах гіперінфляції 1992 – 1995 рр., в результаті чого проблема «цінових ножиць» на сільськогосподарські і промислові товари стала основною причиною суцільної збитковості підприємств галузі.

Загрозливе для галузі розведення «цінових ножиць» почалося в 1992 р. і досягло пікового значення в 1997 р., коли співвідношення індексів цін на реалізовану сільськогосподарську продукцію і спожиті для її виробництва промислові товари (послуги) сягнуло майже шестикратного розміру (табл. 1).

1. Динаміка індексів цін реалізації сільськогосподарської продукції
та на промислові товари і тарифи на послуги, спожиті аграрним виробництвом, 1991 – 2003 рр., разів

* Тисяч;

** За 1995 – 2000 рр. співвідношення цін до базового рівня коливалося в межах 0,17-0,19, а до попереднього року – 0,76-1,14.

За розрахунками науковців Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», за 1990 – 2000 рр. через нееквівалентність обміну між сільським господарством та іншими галузями економіки аграрні товаровиробники втратили 57,1 млрд грн. Це, у свою чергу, негативно позначилося на відновленні матеріально-технічної бази, заборгованості перед бюджетами усіх рівнів та із заробітної плати. У натуральних показниках нееквівалентність міжгалузевого товаро­обміну виглядає таким чином: у 1990 р. на придбання одного трактора класу ЮМЗ-6 АКЛ (без ПДВ) необхідно було продати 24 т пшениці III класу чи 18 т молока або 2,6 т м’яса великої рогатої худоби, то у 2000 р. відповідно 78 т (у 3,3 раза більше), 71 т (у 3,9 раза більше), 18,3 т (у 7 разів більше). Таке ж співвідношення спостерігається і для іншої енергоємної техніки. При цьому якість вітчизняної тех­ніки, її експлуатаційні характеристики не тільки не поліпшилися, а навіть погіршилися. Незмінними залишилися споживчі якості одиниці діючої ре­човини мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів та інших засобів виробництва. Це поставило в скрутне фінансове становище не лише аграр­ні, а й промислові підприємства, оскільки різко зменшився попит на їх продукцію.

Зазначена проблема загострилася не лише через прояв загальноекономічних тенденцій, а й у зв’язку з переходом від планової до ринкової економіки. Наприклад, на його по­чатку ціни на продукцію тваринництва значно перевищували світові, а на рослинницьку і засоби виробництва для села, навпаки, були нижчими на 20 − 30 % і 40 – 80 % відповідно. Звідси перевищення темпів приросту цін на про­мислові товари порівняно з аграрною продукцією розглядається окремими вченими як адаптація процесу ціноутворення до умов ринкової економіки.

Негативні наслідки цінових диспропорцій у міжгалузевих відносинах характерні також для інших постсоціалістичних країн. У Росії за 1990 – 2000 рр. ціни на сільськогосподарську продукцію зросли в три рази, на про­мислові товари і послуги, які споживаються в аграрному виробництві, – у 30 раз, а в цілому витрати на виробництво продукції галузі підвищилися в 40 раз. У результаті купівельна здатність одиниці сільгосппродукції щодо промислових това­рів (робіт, послуг) залежно від виду зменшилася від 13 до 17 раз. Виділяють чотири найбільш типові підходи до розв'язання цієї проблеми.

1. Прихильники ринкового фундаменталізму вважають, що сама постановка завдання стосовно досягнення еквівалентності міжгалузевих відносин між основними сферами АПК засобами державного регулювання не­доцільна з урахуванням економічної сутності цього явища, оскільки державна під­тримка цін у будь-який спосіб не усуває, а заганяє в «глухий кут» дану пробле­му. Звідси їх рекомендації зводяться до таких загальнотеоретичних постулатів: наро­щувати більшими темпами продуктивність праці, підвищувати ефективність використання ресурсів, а для вивільнених працівників створювати на селі су­часні несільськогосподарські робочі місця. За цих умов у сільському господарстві в довгостроковій перспективі має форму­ватися конкурентно-ринкове середовище, відбуватися процес концен­трації і спеціалізації виробництва, упроваджуватимуться інтенсивні технології, а якість продукції відповідатиме потребам споживачів світового ринку.

Саме цей сценарій було реалізовано в Україні за аналі­зований період. У сфері ціноутворення було лише задекларовано впровадження механізмів стабілізації кон’юнктури аграрного ринку та захисту цін від деструктивних коливань попиту і пропозиції. Результати дії ринкової стихії, лібералізації цін і торгівлі загальновідомі. Як зазначає І. Кириленко, міністр аграрної політи­ки у 2000 – 2001 рр. і віце-прем’єр-міністр України з питань агропродовольчої сфери у 2003 – 2004 рр., цінова політика на селі до 2003 р. була найслабшою лан­кою державного менеджменту.

2. В Україні серед економістів і політиків немало тих, які дово­дять безальтернативність активного втручання держави в цінову політику на продукцію сільського господарства. Проте існує широке розмаїття думок: від повернення до планово-адміністративних методів регулювання цін до підтримання споживчих цін і доходів виробників шляхом вилучення природної земельної ренти та її пе­рерозподілу на потреби сталого сільського розвитку. Незважаючи на деяку розбіжність думок про вплив держави на ціноутворення, майже всі схо­дяться на тому, що до тих пір, поки не буде знайдено адаптованого до сучас­них соціально-економічних реалій «механізму управління ціною», галузь сільського господарства не матиме перспектив розвитку, оскільки буде збитковою і неконкурентоспроможною на аграрному ринку.

3. Чимало прихильників має метод вирівнювання умов господа­рювання і підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників (за принципом «рівновеликий прибуток – на рівновеликий авансований капі­тал») шляхом визначення нижнього рівня ціни або ціни підтримки, що дорів­нює нормативній собівартості і мінімальному прибутку. Вважається, що специфіка сільського господарства наперед погіршує його стартові можли­вості у міжсекторальній конкуренції, а закон середньої норми прибутку мо­дифікується в тенденцію менш привабливого інвестування галузі. Отже, на сільське господарство нібито не поширюється процес міжгалузевого вирів­нювання норми прибутку навіть за тривалий період часу. Остаточний роз­рахунок за сільськогосподарську продукцію має здійснюватися за еквіва­лентною ціною або ціною відтворення, визначеною за такою формулою:

,

де Z_В – ціна відтворення; S_Р – повна собівартість; р – середня норма при­бутку; W_ф – середньорічна вартість основних фондів (включаючи вартість землі); О_Ф – оборотні засоби (з урахуванням авансування на оплату праці); k – коефіцієнт оборотності обігових засобів. При цьому середня норма прибутку має забезпечувати еквівалентний товарообмін з іншими вироб­ничими і обслуговуючими галузями економіки. Якщо ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію нижчі нормативної ціни відтворення, то різниця повинна дотуватися товаровиробникам з державного бюджету за рахунок коштів спеціального фонду підтримки і стабілізації їх доходів.

Рекомендації прихильників цього методу базуються на концепції «паритету доходу» або «паритету віддачі ресурсів» на рівні не меншому, ніж в інших секторах економіки. Це знайшло відображення в Законі України від 18 січня 2001 р. № 2238 «Про стимулювання розвитку сільського господарства на пе­ріод 2001 – 2004 років». Для сільськогосподарських товаровиробників та інших суб'єктів агропродовольчої сфери ціни мали б формуватися на базі попиту і пропозиції з урахуванням державної підтримки (дотацій та субсидій) на основі галузевих нормативних витрат і норми прибутку, що складається в середньому в економіці держави. З різних об’єктивних і суб’єктивних причин цей підхід не було матеріалізовано в прак­тичній діяльності уряду. Адже для недопущення перекачування ре­сурсів з державного бюджету несільськогосподарським підприємницьким структурам через програми підтримки галузі держава мала б одночасно обчислювати нормативні витрати і норми прибутку в переробній, харчо­вій, хімічній промисловості, в енергетиці, сільськогосподарському маши­нобудуванні, транспорті, будівництві, агросервісі та інших галузях еконо­міки і видах діяльності, що поставляють товари і надають послуги селу. Очевидно, така «нормотворчість» органів державного регулювання не сприятиме ефективному використанню ресурсів та розвитку конкуренто-ринкового середовища і фактично означатиме повернення до планово-централізованого управління відтворювальними параметрами розвитку всього народного господарства.