Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

У європейській практиці державного регулювання, крім «державної допомоги», фермерам надається також «державна підтримка», яка має вхо­дити до «зеленої скриньки». Проте нерідко конкретні програми такої під­тримки є спірними щодо впливу на обсяги виробництва, ціноутворення та рівень конкурентності аграрного ринку.

Серед країн ЄС, які є реципієнтами коштів, Франція найбільш заці­кавлена у незмінності САП, оскільки до розширення вона виробляла продукції сільського господарства понад 22 % загального її обсягу при частці населення в Євросоюзі близько 15 %. Ця країна лідирує у виробництві зер­нових і олійних культур, цукрових буряків, м'яса телятини і птиці, яєць столових, а також за обсягами кінцевої продукції сільського господарства. Франція посідає перше місце в ЄС і друге у світі за обсягом експорту сіль­ськогосподарської продукції та продовольства. При цьому основними її партнерами є країни ЄС, на які припадає 72 % експорту.

Однією зі специфічних форм підтримання виробників сільськогоспо­дарської продукції у Франції є так звані парафіскальні податки, які стягу­ються з метою регулювання ринку сільськогосподарської продукції та по­ліпшення її якості. Як правило, розмір цих зборів не перевищує 1% митної вартості товару і є не лише заходом обмеження імпорту продукції, а й джерелом коштів на фінансування десятків професійних і міжпрофесійних (міжгалузевих) самоврядних організацій, які об'єднують майже всіх сіль­ськогосподарських товаровиробників Франції.

Незважаючи на постійні реформи, САП ЄС зазнає критики за тривале завищення цін на продовольство або антиринкове їх регулювання, коли блокується урівноважувальна функція ринку, що породжує негативні наслід­ки для інших секторів економіки і є «соціальним марнотратством», через ланцюгове застосування інших регулювань, які, у свою чергу, потребують додаткових преференцій. Маються на увазі витрати, пов'язані із збері­ганням понаднормативних запасів продовольства, кормів, насіннєвого ма­теріалу, наданням експортних субсидій, підвищенням цін на засоби ви­робництва для сільського господарства, утриманням адміністративного апарату тощо. За такої політики альтернативою ринковим цінам є адмініс­тративні ціни, що перебувають під впливом і контролем лобістських груп, різних корпоративних інтересів, а це неминуче створює передумови для корупції та інших зловживань. Особливо це небезпечно для країн, у яких природно-ресурсний потенціал розвитку галузі перевищує внутрішній по­пит на сільськогосподарську продукцію.

Крім цих та інших застережень, німецькі економісти підрахували, що вартість трансферту одного євро в рамках САП на користь фермерів ста­новить півтора євро, оскільки спостерігається так зване «trade-off». Тобто, коли на основі початкового розподілу доходів здійснюється їх «справедливий» перерозподіл, то він неодмінно призводить до зниження ефективності суспільного капіталу.

Слід також зазначити, що цінові субсидії не є вдалим інструментом адрес­ного перерозподілу фінансової допомоги, зокрема, дрібним фермерським господарствам, доходи яких значно нижчі від середньогалузевих, оскільки 80 % загальної суми трансфертів доходів, що спрямовуються за цією про­грамою, одержують лише 20 % фермерів країн-членів ЄС. Серед них пере­важно великі компанії, які мають ефективне виробництво і, як правило, не потребують державної фінансової підтримки .

З урахуванням зазначених та інших проблем, про які йшлося вище, САП ЄС перебуває на якісно новому етапі своєї еволюції. Започатковані 40 років тому для нарощування обсягів сільськогосподарського ви­робництва, стабілізації ринків та продовольчої безпеки країн-членів, вони трансформуються в напрямі обмеження виробництва з урахуванням нових завдань, які постали з приєднанням країн Центральної та Східної Європи, тиску з боку СОТ на предмет скорочення експортних субсидій та інших чинників глобального змісту. Так, Єврокомісія встановила своєрідний пе­рехідний період (близько 10 років), протягом якого фермери нових країн-членів будуть одержувати 25 % обсягів прямих дотацій, які надаються сільськогосподарським товаровиробникам інших держав Євросоюзу. По­чинаючи з 2007 р., вони підвищаться на 40 %, а потім зростатимуть щороку на 10 % і лише у 2013 р. будуть доведені до 100 %. До того ж, сума виплат залежатиме не від обсягів виробництва аграрної продукції, а від площ сільськогосподарських угідь, які будуть визначатися Єврокомісією.

7.2. Історія і сучасність аграрної політики США

США залишаються локомотивом світового економічного зростання. За часткою світового ВВП у 2001 – 2005 рр. США займали перше місце (30,8 %), за рівнем доходу на душу населення США (37 648 дол.) поступалися тільки Японії (39 853 дол.). За обсягами виробництва сільськогосподарської продукції США займають провідні місця. Так, у 2004 р. частка країни у виробництві зерна становила 16,8 % (друге місце після Китаю – 18 %).

Принципи й методи державного регулювання сільсько­го господарства були сформульовані в США на початку 30-х років XX ст. і фактично не переглядалися. Модифікувалися лише деякі визначення і корегувались конкретні положення, але основа системи регулювання залишалася незмінною.

Перше й головне завдання цієї системи − підтримка фермер­ських доходів на рівні доходів осіб, зайнятих у несільськогосподарській сфері економіки, шляхом стабілізації цін на сільсько­господарську продукцію і скорочення нереалізованих товар­них запасів.

Друге не менш важливе завдання – підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва шляхом розвитку сільськогосподарської науки й освіти, створення сільської виробничої інфраструктури, охорони земельних і водних ресурсів тощо.

Третє завдання полягає в необхідності скорочення бюджет­них витрат на товарні програми, тобто в послабленні податкового тягаря для платників податків.

Четверте дуже важливе завдання − забезпечення високої конку­рентоспроможності американського продовольства й просування його на світовий ринок.

Наведені завдання визначають напрями державної політики США в області сільського господарства і виробництва продовольства:

• регулювання виробництва і збуту продукції в країні;

• створення сільської виробничої інфраструктури;

• розвиток сільськогосподарських НДОКР і впровадження результа­тів їх діяльності в практику;

• охорона земельних і водних ресурсів;

• надання продовольчої допомоги (програма «продовольчих купонів»);

• субсидування програм експорту сільськогосподарських товарів.

Основні напрями державного регулювання сіль­ського господарства приблизно раз на п’ять років закріплюються спе­ціальним законодавчим актом.

Для поточної організаційної роботи з державного регулювання сільського господарства в США у різний час були створені різні організації: Товарно-кредитна корпорація (ТКК); Служба консервації земель і стабілізації сільського господарства; Адміністрація фермерського кредиту, що управляє Сис­темою фермерського кредиту (СФК); Адміністрація у справах фермерів; Служба харчування та продовольства; Адміністрація сільської електрифікації (АСЕ); Агентство охорони навколишнього середовища; Корпорація страхування врожаю та ін. Деякі з них входи­ли до складу Міністерства сільського господарства США як чисто ад­міністративні підрозділи, інші вважалися незалежними під загальним контролем, частина організацій мала кооператив­ну природу, але була одержавлена шляхом призначення адміні­страції міністром. Слід зазначити делегування деяких державно-регулювальних функцій кооператив­но-державним організаціям типу Системи фермерського кредиту або навіть організаціям товаровиробників (ринкові статути по молоку, овочах, фруктах).

Безпосереднє адміністративне управління товарними програмами здійснює Служба консервації земель і стабі­лізації сільського господарства Міністерства сільського господарства США. Головний і визначальний вплив на сільськогосподарське виробництво чинить ринковий механізм і системи управління, що виникають на його основі у фірмах агробізнесу та на фермах. Разом з тим передбачено широкий спектр державних заходів стимулювання сільськогосподарського виробництвах у відповідності із загальноекономічними і соціальними цілями розвитку.

В умовах насиченого продовольчого ринку США державні заходи стимулювання сільського господарства спрямовані на збільшення його стабільності і високої ефективності, поліпшення якості продукції, пом’якшення негативних екологічних і соціальних наслідків.

З другої половини 70-х років у зв’язку з посиленням дестабілізації і конкуренції на світовому ринку продовольства, поглибленням взаємозв’язку сільського господарства з іншими сферами продовольчого комплексу аграрна політика США перетворюється на продовольчу. При цьому після чергового збільшення державних асигнувань на сільське господарство виникає довгострокова тенденція до їх зниження і все більша орієнтація на взаємодію «ринкових сил».

У державному регулюванні і стимулюванні сільського господарства все ще зберігається суттєва роль так званих фермерських програм. Вони призначені головним чином для підтримки рівня фермерських цін і доходів у період їх суттєвого зниження. Заходи з підтримки цін і доходів базуються на регулюванні посівних площ (на основі добровільних угод між урядом і фермерами), а також накопиченні державних запасів шляхом скуповування частини фермерської продукції. За умови недостатності цих заходів і падіння ринкових цін на фермерську продукцію нижче встановленого «цільового» рівня фермери отримують державні субсидії, що покривають різницю між ринковою і цільовою ціною.

Державні фермерські програми стимулювали процес концентрації сільськогосподарського виробництва, укріплення великотоварних господарств. Ці програми стимулювали розширене виробництво в сільському господарстві при відносно низькому рівні фермерських цін, що, як правило, відставали від загального рівня у країні. Це сприятливо позначалося на розвитку переробки і збуту продовольства і певною мірою – на відносно низькому рівні цін на нього.

Наприкінці 90-х років державне регулювання аграрного сектора в США характеризувалося такими особливостями:

• перехід від сільськогосподарської до продовольчої політики, яка враховує взаємозв’язки і протиріччя інтересів окремих груп агробізнесу, а також системи продовольчого комплексу в цілому;

• розробка альтернативних програм регулювання продовольчого комплексу країни в умовах ї виробництва, і дефіциту на ринку продовольства для запобігання різким коливанням цін;

• посилення взаємозв’язків внутрішньої і зовнішньої продовольчої політики і для полегшення умов виробництва сільськогосподарської продукції в США, і для подальшого зміцнення торговельних, економічних і політичних позицій країни на світовій арені;

• концентрація зусиль, спрямованих на підвищення ефективності виробництва продовольства як основи збільшення конкурентоспроможності фермерських господарств і фірм шляхом скорочення прямих державних субсидій;

• зосередження державних заходів на стимулюванні науково-технічного прогресу і вдосконалення ринкового механізму в системі продовольчого комплексу країни.

Центральне місце в комплексі державних заходів з регулювання аграрної економіки і збуту продукції займають державні програми регулювання виробництва – на їх частку припадає 70 % усіх бюджетних витрат по Міністерству сільського господарства США. Їх дія поширюється більшою частиною на товари, що є об’єктом експорту і займають важливе місце у структурі фермерських доходів. До їх числа належать пшениця, рис, фуражні зернові (кукурудза, сорго, яч­мінь, овес), бавовна, тютюн, арахіс, цукор. Своєрідні форми підтримки цін і доходів склалися у виробництві молока, овочів, фруктів, яловичини, свинини, продуктів птахівництва.

Серед основних елементів державних програм регулювання виробництва такі:

заставні операції Товарно-кредитної корпорації (ТКК);

прямі платежі фермерам;

заходи з регулювання розмірів сільськогосподарського виробництва.

Система заставних операцій діє в США з 30-х років. Суть її в тому, що спеціальна урядова організація – Товарно-кредитна корпорація – бере під заставу або купує продукцію у фермерів, що беруть участь у товарних програмах, сплачуючи їм заставні ціни. При цьому для виробників зерна й бавовни обов’язковою є участь у програмах скорочення посівних площ, проте це правило не поширюється на виробників сої, які можуть отримувати протягом 9 – 12 місяців кредити. Зберігання взятої під заставу продукції відбувається на складах ТКК або на фермах. У випадку підвищення ринкових цін фермери можуть викуповувати свою продукцію в держави з виплатою певного відсотка за позику. Запаси ТКК розподіляються безплатно за програмами продо­вольчої допомогі в країні та за її межами. У випадку підвищення ринкових цін продукція, закуплена ТКК, знову надходить на ринок.

У США протягом кількох десятиліть офіційно існують два види так званих «цін підтримки»: цільові та заставні.

Цільові ціни (які інколи називають гарантованими) встановлюють тільки для розрахункових операцій. Їх дія поширюється на більш важливі види сільськогосподарської продукції. Вони зорієнтовані на взаємне заміщення витрат (у склад яких включаться і середня норма прибутку на фермерський капітал, і розрахункова земельна рента) і певний дохід (понад середню норму прибутку і земельної ренти). Приміром, в акті 1990 р. цільові ціни встановлені з урахуванням рівнів середніх ринкових цін 1986 – 1990 рр. У цілому рівень цільових цін розрахований таким чином, щоб вони гарантували дохід для самофінансування, розширеного відтворення на фермах із середнім та зниженим рівнями витрат. Реалізація фермерської продукції відбувається за ринковими цінами, які могли бути вище, нижче цільових або їм дорівнювати. Але в кінці кожного року (а інколи і протягом року за авансовими платежами) фермер США протягом кількох десятиріч отримує різницю між цільовою ціною та ціною реалізації, якщо вона була нижче цільової.

Таким чином, завдяки компенсаційним платежам за знижений рівень реалізаційної ціни порівняно із цільовою саме остання стала економічною реальністю фермера, тобто остаточною ціною реалізації. Тому тер­мін «цільова» стали замінювати терміном «гарантована» ціна.

Високий рівень внутрішніх цін у США заважав розвитку експорту, а цільова ціна, яка визначала рівень доходності сільськогосподарського виробництва, не могла втримати ринкові ціни від падіння. Надто низький рівень внутрішніх ринкових цін стимулював би експорт, але призвів би до величезних бюджетних витрат. Ці аргументи визначили встановлення ще однієї фіксованої ціни – заставної ціни Товарно-кредитної кор­порації. За заставною ціною фермер віддає ТКК свою продукцію у тому випадку, якщо ціни встановлюються нижче цін на світовому ринку.