Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

4. Зміст іншого способу полягає у визнанні продовольчого комплексу єдиним сектором споживання і виробництва, де «показники споживання –результативні, а виробництва – факторні». Це означає, що механізм дер­жавного регулювання процесу ціноутворення має задовольняти потреби і споживачів, і виробників. Тобто нормативне визначення ниж­ньої межі ціни при знижуваному попиті на продовольство зачіпає інтереси споживачів та порушує закони ринкової рівноваги. З огляду на глобалізацію економіки, тенденцію до зближення рівня цін внутріш­нього і зовнішнього ринку, вважається виправданою державна підтримка для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Дійсно, в сучасних умовах внутрішня цінова політика має враховувати на­ціональні, регіональні та світові процеси в цій сфері. Адже на формуван­ня, нарпиклад, експортних цін на зернові культури, вироблені в Україні, ма­ють вплив результати торгів на біржах у Чикаго, Роттердамі, Будапешті та інших ділових центрах світу.

Навіть концептуальне висвітлення різних шляхів урегулювання між­галузевого цінового диспаритету дає підстави для висновку про необхід­ність доповнення ринкового механізму ціноутворення на сільськогосподарську продукцію виваженим, прозорим і передбачуваним державним впливом на цей процес та активну участь у гарантуванні мінімального рів­ня доходів її виробників. Але при цьому бажано унеможливити спотворювальний вплив на поведінку контрагентів аграрного ринку, деформацію рин­кової мотивації при укладенні контрактів, утворення монопольних ніш, надання персональних преференцій структурам-фаворитам, бюрократиза­цію економіки, зростання її корумпованості й інших негативних наслід­ків, що, як правило, супроводжують участь державних органів регулюван­ня у перерозподілі суспільних ресурсів.

Досвід розвинутих країн свідчить, що підтримка сільського господар­ства адміністративно завищеними цінами на продовольство або додаткови­ми податками на його споживачів призводить до втрати виробниками рин­кових стимулів розвитку галузі, кризи перевиробництва і неефективних бюджетних видатків. Крім світової практики, українська модель цінового ре­гулювання міжгалузевих відносин має враховувати національні особливості аграрної економіки, характер і сучасний стан її розвитку та історичні традиції взаємин держави і аграрного бізнесу. У першу чергу, мається на увазі рівень зайнятості в галузі, специфіка сільського ринку праці, питома вага сільського господарства у валовій доданій вартості економіки, структура доходів і ви­трат міських і сільських домогосподарств та необхідність забезпечення кон­курентоспроможності продукції на регіональних і глобальних ринках тощо.

Сьогодні межі втручання держави у формування цін на сільгосппродукцію визначено головним чином у Законі Україні «Про державну підтримку сільського господарства», де прописано перелік товарів, що підлягають державному ціновому регулюванню, а також повноваження органів влади щодо встановлення граничних цін на такі товари. Крім того, існують спеціальні законодавчі документи, що регулюють ціноутворення на окремі види аграрної продукції (наприклад, закони України «Про зерно та ринок зерна в Україні», «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», «Про молоко і молочні продукти»). Головною метою такого регулювання є, з одного боку, недопущення глибоких цінових коливань на ринку відповідної продукції, з другого – забезпечення умов для формування державного продовольчого резерву країни.

Одним з головних завдань держави в перехідних умовах є налаго­дження механізму ціноутворення сучасними біржовими технологіями. Незважаючи на зростання обсягів біржової торгівлі сільськогосподар­ською продукцією, частка її реалізації на біржовому ринку (за спотовими контрактами) в загальному обсязі реалізації не перевищує 5 − 7 %. Біржові ціни ще не стали невід’ємною складовою ринкового механізму ціноутворення як основи для розроблення бізнес-планів. Основними каналами збуту продукції для 59 % опитаних фермерів і 54 % реформованих підприємств є прямий продаж з полів, майже 50 % реалізують продукцію через посередників і лише 1 % – через біржу.

Для формування об’єктивних цінових індикаторів украй важливо створити правову базу для системи гарантій виконання форвардних кон­трактів та розвитку товарних деривативів. Це буде важливим додатковим заходом у контексті запровадження торгівлі спотовими та форвардними контрактами. Адже, як показує досвід інших країн, вони створю­ють належні передумови для торгівлі ф’ючерсами та опціонами, а головне – зазначений механізм визначення цін і укладення страхових угод є не­від'ємним елементом ефективно функціонуючих ринків, оскільки забезпе­чує прогнозування цін та захист товаровиробників сільськогосподарської продукції і її покупців від непередбачуваних коливань.

У сучасних умовах сільськогосподарські товаровиробники змушені приймати господарські рішення в інформаційному вакуумі, при обмеженому доступі до ринкової інформації чи свідомому її перекрученні. У період реформування аграрного сектора значного поширення набуло таке явище, як надання недостовірної інформації про господарські витрати, їх структуру в собівартості продукції і фінансові результати діяльності аграрних формувань. Викривлена таким чином первинна інформація через систему статистичної звітності узагальнюється в масштабах регіонів, держави, виконуючи функцію зворотного (об'єктно-суб'єктного) зв'язку, використовується органами державного ре­гулювання усіх рівнів для аналізу стану економічних одиниць, при оцінюванні ефективності аграрної політики та прийнятті відповідних рішень для її вдосконалення. Звичайно, в умовах недоступності об'єктивної інформації про стан ринків та в умовах значних обсягів тіньового обігу продуктів сільського господарства ефективність регуляторних рішень стосовно аг­рарної сфери залишається низькою, про що і свідчить недостатній рівень дієвості державних інструментів за період 2000 – 2005 рр.

Регулювання ринків продукції сільськогосподарського виробництва є необхідним, але не достатнім заходом державного регулювання. Потребує активної державної політики і втручання і ринок матеріально-технічних засобів, що використовуються в аграрному виробництві.

2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві

Основними факторами виробництва у сільському господарстві є матеріально-технічні ресурси, земля і праця. Серйозною перепоною на шляху відновлення та розвитку агропромислового виробництва є зниження рівня технічної оснащеності сільського господарства. Машинно-тракторним парком аграрні підприємства забезпечені лише на 40 – 50 %, понад 92 % з якого відпрацювали свій амортизаційний строк, він дійшов до межі, за якою експлуатація стає неможливою [14]. Потреба в оновленні машинно-тракторного парку та впровадження нових ресурсозберігальних технологій диктує необхідність налагодження ефективно діючого ринку матеріально-технічних ресурсів.

У свою чергу, формування і розвиток ринку матеріально-технічних ресурсів потребує створення цілісної системи комплексного вирішення проблеми виробництва конкурентоспроможних вітчизняних матеріально-технічних засобів, організації їх реалізації, техсервісного обслуговування та надання інженерно-виробничих послуг аграрним товаровиробникам. Цей процес потребує скоординованих дій не тільки машинобудівних, хімічних і нафтохімічних підприємств, обслуговуючих організацій, а й державних органів управлінської сфери. Йдеться, у першу чергу, про забезпечення часткового відшкодування сільськогосподарським товаровиробникам вартості придбаної ними техніки, насамперед тракторів і зернозбиральних комбайнів, про здійснення компенсації господарським структурам відсотків за користування кредитами комерційних банків, використаних на придбання технічних засобів.

Важливою формою державної підтримки ринку матеріально-ресурсних засобів є розширення фінансового лізингу сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва, залучення до лізингових операцій банківські структури. Досвід зарубіжних країн переконливо свідчить про суттєву роль лізингу у розвитку агарного бізнесу. Так, у США, ряді країн ЄС лізинговий бізнес поширений серед збутових служб машинобудівних підприємств. У Франції лізингові операції здійснюють 120 компаній, Німеччині – 96, Великобританії – 68. В Україні фінансовий лізинг техніки започаткований у 1997 р. зі схваленням Закону України «Про лізинг» і створенням Державного лізингового фонду. З 1 квітня 2001 р. на базі державного лізингового підприємства «Украгролізинг», яке було правонаступником Державного лізингового фонду, створено Національну акціонерну кампанію «Украгролізинг». Загальна сума видатків за період з 1 січня 1998 р. до 1 липня 2005 р. становила 1 131,2 млн грн. За рахунок цих коштів закуплено 16,8 тис. од. техніки на 1 100 млн грн [16]. Передбачається, що зі стабілізацією аграрного виробництва, розвитком ринкових відносин за рахунок лізингу придбання техніки сільськогосподарськими товаровиробниками становитиме близько 50 %.

Одним з пріоритетних напрямів забезпечення сільгосптоваровиробників технікою є розвиток вітчизняного машинобудування. У Законі України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» наголошується, що кошти державного бюджету, які виділяються у 2003 – 2010 рр. на заходи, пов’язані із закупівлею техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та кредиту, надані сільськогосподарським товаровиробникам за умови часткової компенсації, спрямовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки.

У сучасних умовах дефіциту технічних засобів у сільськогосподарських товаровиробників та низької їх платоспроможності доцільно розвивати вторинний ринок техніки. Ринок уживаних сільськогосподарських машин поширений у більшості країн. Так, у фермерів США, Великобританії, Німеччини, Франції на кожний куплений новий трактор припадає три-чотири, які придбані ними на вторинному ринку. В Україні цей ринок техніки набуває розвитку. За період з 1994 по 2004 рр. сільськогосподарські товаровиробники придбали на вторинному ринку 162 тис. тракторів, 9,3 тис. зернозбиральних комбайнів, 66 тис. плугів, 20 тис. сівалок, 59 тис. культиваторів. Хоча вторинний ринок техніки не може бути провідною формою здійснення державної технічної політики на селі, розвивати його потрібно, зокрема потребує негайної розробки нормативно-правове забезпечення його функціонування [15].

У розвитку ринку матеріально-ресурсних засобів сільгоспвиробництва значне місце посідає створення та функціонування ринку засобів хімізації його галузей. Серед них особливого значення набуває внутрішньодержавний ринок мінеральних добрив. До проголошення незалежності України матеріально-технічні ресурси, в тому числі і мінеральні добрива, централізовано розподілялися в плановому порядку через державний орган управління – об’єднання «Украгрохім» – з подальшим визначенням обсягів для сільськогосподарських підприємств. Нині ринок мінеральних добрив та інших хімічних засобів фактично тільки почав створюватися. До останнього часу сільськогосподарські підприємства одержували мінеральні добрива переважно від державних постачальницьких структур. За цей період обсяг надходжень скоротився у 9 разів переважно через низьку платоспроможність покупців [15].

На початок 2006 р. у сільгосппідприємствах було в наявності (з урахуванням залишків на 1 липня 2005 р.) 166 тис. т мінеральних добрив (у поживній речовині), або 57 % до заявлених обсягів на період проведення осінньо-польових робіт. Науково обґрунтована потреба вітчизняного АПК у мінеральних добривах оцінюється спеціалістами в 4,4 млн т щороку, у тому числі в азотних – 2,2 млн т, фосфорних – 1,2 млн т, калійних – 1 млн т. Виробничі потужності українських підприємств розраховані на випуск близько 5,5 млн т міндобрив щороку, з них 4 млн т – азотних добрив, 1,3 млн т – фосфорних та 200 тис. т – калійних добрив. Упродовж останніх років сільськогосподарські підприємства та домашні господарства закуповують і використовують приблизно 10 % міндобрив від потреби (500 – 600 тис. т) [19].

Намагання держави підтримати розвиток аграрного сектора економіки в цьому напрямі реалізуються через бюджетну цільову підтримку, яка поки що залишається недостатньою. Між сільськогосподарськими виробниками та промисловими підприємствами – хімічними заводами – укладаються угоди про встановлення визначених цін. Згідно з такою угодою на період з 31 листопада 2003 р. до 1 березня 2004 р. та з 1 червня по 1 листопада 2004 р. було встановлено фіксовані ціни на мінеральні добрива.

Ринок пально-мастильних матеріалів в аграрній сфері України тільки формується. Існуюча в Радянському Союзі державна система постачання пально-мастильних матеріалів, що ґрунтувалася на централізовано-розподільчих засадах, у нинішніх умовах переходу до ринкової економіки не змогла адаптуватись до нових умов. Разом з тим практика діяльності вільного підприємництва щодо забезпечення сільськогосподарських товаровиробників нафтопродуктами призвела до появи надмірної кількості постачальницьких структур, нескоординована діяльність яких з державними постачальницькими організаціями стала причиною перебоїв з постачанням нафтопродуктів та значного подорожчання дизельного пального у напружені періоди сільськогосподарських робіт. Назріла потреба у створенні нової системи ринкового забезпечення сільського господарства пально-мастильними матеріалами.

Для цього було прийнято ряд урядових постанов, а також Верховною Радою України схвалено Постанову «Про тимчасове оподаткування операцій виготовлення та продажу нафти сирої та деяких пально-мастильних матеріалів» у березні 2000 р. У результаті пільгового оподаткування підприємств – виробників пально-мастильних матеріалів певною мірою було досягнуто стабілізації цін на дизельне пальне. Запропонованою новою схемою постачання агропромисловому виробництву пально-мастильних матеріалів передбачалося, що визначення операторів і агентів з постачання нафтопродуктів повинно здійснюватися на конкурентних засадах з урахуванням пропозицій обласних державних адміністрацій. Контроль за здійсненням постачання пально-мастильних матеріалів сільгосптоваровиробникам покладено на Міністерство аграрної політики.

Для надання допомоги сільгосптоваровиробникам у забезпеченні нафтопродуктами протягом останніх років укладалися угоди з нафтопереробними компаніями. Згідно з ними, зокрема, у 2004 р. сільгосптоваровироб­никам поставлено 222,1 тис. т пільгового дизпального. У 2005 р. до весняно-польових робіт за станом на середи­ну травня 2005 р. відвантажено понад 216,8 тис. т дизпа­льного (за ціною 2 400 грн/т).

Отже, державне регулювання і сприяння розвитку ринків матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства полягає у такому:

• моніторинг і маркетинг ринку матеріально-технічних та енергетичних ресурсів і послуг;

• розробка та реалізація заходів з регулювання ринків захисту виробників сільськогосподарської продукції від недобросовісної конкуренції та зловживань.