Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

На початок 2004 р. аграрні підприємства були забезпечені сільськогосподарськими машинами в середньому на 45 – 65 %, а понад 90 % від­працювали свій амортизаційний строк, тому їх готовність до комплексу по­льових робіт останніми роками не перевищує 60 – 70 %. Темпи щорічного спи­сання зношеної техніки на порядок перевищують її закупівлі, а для заміни всього машинно-тракторного парку необхідно близько 50 млрд грн.

Недостатній розвиток лізингових операцій зумовлено, зокрема, й тим, що видатками державного бюджету на їх забезпечення передбача­лися асигнування із спеціального фонду, тобто кошти, які ще мали на­дійти від платежів за раніше надану техніку та погашення заборгованос­ті за кредитами, залученими під державні гарантії для закупівлі сіль­ськогосподарської техніки іноземного виробництва, повернення яких здійснюється вкрай незадовільно. Станом на 1 вересня 2004 р. простро­чена заборгованість лізингоотримувачів становила 25 % суми, належної до сплати.

Використання коштів спеціального фонду державного бюджету, що спрямовуються на 30 %-ву компенсацію вартості складної сільсько­господарської техніки, започатковано у 2002 р. За три роки на це на­дійшло майже 86,3 млн грн, що дало змогу сільгосппідприємствам за­купити більше 2 тис. од. складної сільськогосподар­ської техніки на загальну суму 319,1 млн грн, з них 305 зернозбиральних комбайнів, 1 580 тракторів та 119 од. іншої сільгосптехніки.

Указаний інструмент бюджет­ної підтримки потребує суттєвого доопрацювання: по-перше, ціни на техніку, що закуповується з частковим відшкодуванням вартості, як правило, на 15 − 20 % перевищують її аналоги на вільному ринку; по-друге, компенсація не стимулює розвитку маркетингу і технічного сервісу на підприємствах вітчизняного машинобудування; по-третє, перерахування сільськогосподарськими виробниками 70 % вартості техніки нерідко здійс­нюється без урахування фактичних надходжень решти коштів з держав­ного бюджету, тобто до терміну 100 %-ї її оплати агроформування по суті безоплатно кредитують промислові підприємства.

Щороку українські аграрії витрачають близько 185 млн грн на малогабаритну й універсальну сільгосптехніку іноземного виробництва, тоді як вітчизняні заводи з виробництва комплектування і техніки після розпаду СРСР простоюють. Задля виправлення ситуації 7 червня 2006 р. прийнято постанову КМУ № 798 «Про затвердження Державної програми виробництва вітчизняних малолітражних дизельних двигунів та силових і енергетичних установок для агропромислового комплексу на 2006 – 2010 роки».

До виконання програми підключено основні підприємства сільгоспмашинобудування: ХТЗ, ПТЗ, Завод тракторних самохідних шасі, завод ім. Малишева, Харківське конструкторське бюро двигунобудування. Постанова спирається на розробки ХКБД при заводі ім. Малишева, які за попередньою державною програмою розробили конструкцію та гаму дво-, три-, чотирициліндрових двигунів, від 13 до 60 к. с. Програмою передбачено фінансування технічного переоснащення підприємств оборонного призначення, створення виробничих потужностей, що необхідно для початку серійного виробництва.

Як зазначав заступник керівника держдепартаменту тракторного та сільгоспмашинобудування Мінпромполітики Микола Єсепчук, ХКБД та завод ім. Малишева готові виготовляти двигуни власним коштом, але для повного циклу потрібні бюджетні вливання в розмірі 54 млн. грн. Орієнтовний обсяг вкладень становитиме 667,7 млн грн. Строк окупності бюджетних коштів триватиме 4,4 року від початку серійного виробництва. До 2010 р. на підприємстві планується створення понад тисячі робочих місць. За три роки планується досягти показника 5 000 двигунів на рік. Цінова політика орієнтується на мінімальну на ринку ціну (китайські двигуни коштують 1 000 дол., вітчизняні коштуватимуть від 1 до 2 тис. дол.). Двигуни успішно випробувані на практиці і мають викликати довіру в селян [25].

Для надання допомоги сільгосптоваровиробникам щодо забезпечення нафтопродуктами протягом останніх років укладалися угоди з нафтопереробними компаніями. Згідно з ними, зокрема, у 2004 р. сільгосптоваровироб­никам поставлено 222,1 тис. т пільгового дизпального. У 2005 р. до весняно-польових робіт за станом на середи­ну травня 2005 р. відвантажено понад 216,8 тис. т дизпа­льного (за ціною 2 400 грн./т).

Для стимулювання виробництва сільськогоспо­дарської продукції на зрошуваних землях за пропозицією Департаменту протягом 2003 – 2004 рр. надано фінансо­ву підтримку сільгосппідприємствам усіх форм власності і господарювання через механізм компенсації вартості електроенергії, спожитої для поливу сільськогосподар­ських культур на зрошуваних землях. Зазначені програми дозволили надати сільгосптова­ровиробникам допомогу в обсязі 20 млн грн (2003 р.) та 18,5 млн грн (2004 р.), забезпечити щорічно зрошення на 619 тис. га.

Департаментом науково-технічної політики організо­вано розробку енергозберігальних технологій в АПК, у то­му числі проектів програми розвитку виробництва біодизеля та програми розвитку виробництва біогазу в Україні на період до 2010 р., зразків тракторів, що працюють на зрідженому газі, вітроенергоустановок, енергозберігальних холодильних установок, газогенераторів, котлів та ін­ших дослідних зразків енергозберігальної техніки, а також розробку методик нормування паливно-енергетичних ре­сурсів та норм використання електричної й теплової енер­гії в сільському господарстві.

Шістнадцятого жовтня 2006 р. Президентом України було підписано Закон України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України», прийнятий українським парламентом 5 жовтня 2006 р. Цим законом визначаються правові й організаційно-економічні принципи інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України, суб'єктів системи даного забезпечення, система управління в зазначеній сфері, а також основи державного технічного нагляду, наукового й інформаційного забезпечення, метрологічного контролю, випробувань і сертифікації в системі інженерно-технічного забезпечення АПК України.

4 .4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській міс­цевості

Питання розвитку сільських територій є комплексним і потребує розгляду багатьох аспектів, головними серед яких є подолання безробіття і підвищення заробітної плати у сільськогосподарському виробництві; демографічна стабілізація й активізація інвестиційних процесів, відновлення та розвиток соціальної інфраструктури.

Розроблення наукових основ стратегічного курсу з визначенням пріоритетів розвитку агропромислового виробництва, спрямованого на перехід його до соціально орієнтованої інноваційної моделі функціонування конкурентоспроможного аграрного сектора економіки, сприяє здійсненню глибоких соціальних перетворень на селі, прискоренню розвитку сільських територій з метою забезпечення гідних цивілізованих умов життя і праці українському трудовому селянству.

Нині ці проблеми набувають першочергового значення у формуванні та реалізації нової державної аграрної політики, зорієнтованої на поліпшення умов життєдіяльності сільських товаровиробників, розв'язання важливих соціальних проблем на селі. Це зумовлюється також тими обставинами, що формування і становлення незалежної демократичної України певною мірою пов'язане з розвитком сільськогосподарського виробництва та інших галузей агропромислового комплексу, в яких виробляється більше 75 % загального обсягу харчових продуктів, що гарантує продовольчу безпеку країни.

При цьому слід мати на увазі, що українське село − це не тільки традиційне виробництво високоякісних продовольчих ресурсів і сировини для переробної промисловості, це спосіб життя понад 15 млн сільських жителів, що становить третину населення держави, зі своїм сімейним укладом, звичаями, участю у формуванні й розвитку суспільного виробництва.

За даними статистичних органів, нині в Україні сільська поселенська мережа налічує 28 тис. 585 сіл, у кожному з яких у середньому проживає 535 осіб. Їхня життєдіяльність потребує необхідних культурно-побутових умов, які у переважній більшості сіл, як відомо, ще не відповідають сучасним вимогам цивілізованого суспільного буття. Це стосується рівня оплати праці, забезпечення сільських жителів житлом, засобами дорожнього сполучення, послугами комунальної сфери, медичного обслуговування, дитячими, освітянськими, культурними закладами тощо.

Аналіз переконливо свідчить, що протягом тривалого періоду відбувається деградація українського села, поглиблюється його негативна демографічна ситуація, щорічно зникають з карти держави окремі сільські поселення, руйнується матеріально-технічна база аграрної сфери, старіє продуктивний склад сільських жителів, зростає безробіття. Все це призводить до тривалого скорочення сільськогосподарського виробництва, істотного зниження обсягів споживання продуктів харчування. Так, річний обсяг споживання м'яса на одну особу в Україні скоротився за період з 1990 р. на 42,6 %, молока − майже на 40, яєць − на 19, цукру − на 24 %.

Загострюється соціально-економічна ситуація в аграрному виробництві через різке зниження економічного інтересу сільськогосподарських товаровиробників. У структурі витрат на виробництво сільськогосподарської продукції в країні витрати на оплату праці у 2004 р. знизилися до 14 %, тоді як у 1990 р. вони становили 33,6 %. До того ж, витрати на соціальні заходи дорівнювали відповідно 4,2 і 0,4 %. Практика зарубіжних країн свідчить, що витрати на оплату праці у загальній структурі на виробництво сільськогосподарської продукції досягають 55 − 60 %. Слід зазначити, що незважаючи на визначення законом України пріоритетності соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві країни, середня оплата праці сільських трудівників вже протягом понад 15 років залишається найнижчою серед усіх галузей і у 2005 р. вона становила 415 грн на місяць, тоді як в окремих галузях вона перевищує 1 200 грн (в середньому по економіці середньорічна заробітна плата коливалася від 597,4 грн у Вінницькій області до 1 313,9 грн у м. Києві) [57, 58]. На багатьох підприємствах не дотримуються норм законодавства щодо мінімальної заробітної плати та норм Галузевої угоди між Міністерством аграрної політики України, галузевими об’єднаннями підприємств та профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2003 – 2004 рр. (із змінами та доповненнями на 2005 р.) щодо мінімальної тарифної ставки робітника І розряду [60].

Високі темпи вивільнення працівників із сільськогосподарських підприємств, з одного боку, та різке зниження попиту на робочу силу у містах, які завжди поглинали необмежену кількість сільських мігрантів, – з другого, спричинили поширення серед сільського населення безробіття. Масова незайнятість сільського населення – надзвичайно гостра соціальна проблема, наслідками якої є бідність, апатія, зневіра, напруженість відносин у сім’ях, сільських громадах, посилення на селі криміногенних явищ. За офіційними статистичними даними, у 2004 р. незайнятими були 1,8 млн сільських жителів працездатного віку. Зайнятість громадян в особистому селянському господарстві як вимушений тип зайнятості в умовах відсутності інших сфер прикладання праці за 1990 – 2004 рр. виросла в 3,8 раза. Навантаження на одне вільне робоче місце кваліфікованих працівників сільського та лісового господарства, рибальства станом на 01.01.2005 р. становило 24 особи, що є найбільшим показником серед усіх професійних груп [59].

Важливою проблемою для сільської місцевості є демографічна ситуація. Сільська місцевість потребує інвестицій для поліпшення умов життя, проте міграція сільського населення з маленьких поселень буде продовжуватись. Прогноз відділу з питань населення ООН передбачає, що сільське населенні України зменшиться на третину протягом наступних 25 років.

Під впливом технічного прогресу та переходу до приватного сільського господарства розвиток сільської місцевості і диверсифікація економічної діяльності в Україні вимагатимуть створення великої кількості робочих місць, не пов'язаних із сільським господарством, оскільки реструктуризація сільгосппідприємств супроводжується зменшенням робочих місць у сільському господарстві.

Сучасний стан АПК входить у гостре протиріччя зі стратегічними цілями національного державотворення і вимагає невідкладного прийняття цілісної комплексної довгострокової програми подолання кризи в сільському господарстві та сприяння розвитку села. Для кардинальної зміни ситуації, за ініціативи Міністерства розробляється Програма розвитку та підтримки українського села. Основні напрями державної політики повинні бути спрямовані на створення сприятливих умов для розвитку і формування в Україні високоефективного конкурентоспроможного на внутрішньому та зовнішньому ринках сільськогосподарського виробництва, забезпечення продовольчої безпеки держави і формування експортного потенціалу; створення у сільській місцевості сприятливого середовища для життєдіяльності людей як необхідної передумови ефективного функціонування галузей сільського господарства, сталого розвитку сільських територій та збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації.

Завдання програми передбачається вирішувати шляхом визначення на кожному етапі реалізації її положень критеріїв успіху і створення комплексу послідовних системних і структурних заходів, що забезпечить якісні зміни в розвитку АПК. Окремі заходи в означеному напрямі мали місце, принаймні відбувалася їх декларація, проте і на вищому рівні такі заходи були визнані недостатніми: Постановою Верховної Ради України «Про дотримання вимог законодавства щодо підтримки агропромислового виробництва та пріоритетності соціального розвитку села в Україні у 2004 році та формування ефективних механізмів їх розвитку на перспективу» було визнано, що «…вимоги законодавства щодо підтримки агропромислового виробництва та пріоритетності соціального розвитку села в Україні …, незважаючи на збільшення фінансування галузі, не виконуються в повному обсязі» [61].

Для запровадження нових механізмів стимулювання розвитку регіонів, у тому числі підтримки депресивних територій, за сприяння Уряду 8 вересня 2005 р. Верховною Радою прийнято Закон «Про стимулювання розвитку регіонів». Метою закону є створення нормативно-правового підґрунтя розроблення та запровадження нових механізмів стимулювання розвитку регіонів, у тому числі підтримки депресивних територій. Законом визначено перелік критеріїв для кожного типу депресивних територій, інструменти їх державного стимулювання, а також заходи державного регулювання для подолання депресивного стану.