Політики виступають першими в ряду суб’єктів, що формують аграрну політику держави. У законодавчих органах економічно розвинутих країн не так багато представників фермерів, оскільки на сьогоднішній день даний клас становить 1 – 2 % загальної чисельності населення цих країн. Однак політики активно голосують за підтримку аграрного сектора. З одного боку, це свідчить про розуміння ними виняткової ролі агропродовольчого сектора у задоволенні однієї з першочергових суспільних потреб, а з другого – політики керуються прагматичнішими міркуваннями – бути переобраними на наступний термін, отримати політичні та суспільні дивіденди.

У цьому зв’язку виникає закономірне питання про те, чому в країнах, що розвиваються, аграрний сектор майже не підтримується, тоді як розвинуті країни демонструють високий рівень його підтримки. Існує думка, що в країнах, які розвиваються, сільське господарство, як правило, використовується у ролі джерела для фінансування індустріалізації країни. Як тільки країна проходить стадію індустріалізації, ситуація докорінно змінюється: фермери стають освіченішими, мобільними, легше організуються, зростає частка І та ІІІ сфер АПК у валовому внутрішньому продукті країни. Через це сільське господарство здобуває союзницькі групи тиску. Зростає аграрна бюрократія, відстоюючи свої інтереси у боротьбі за збільшення державної підтримки агропродовольчого сектора. Але, що найголовніше, загальне зростання економіки дозволяє підняти доходи населення. У такій ситуації згідно з законом Енгеля (1821 – 1896, Німеччина) питома вага витрат населення на продукти харчування зменшуються. Зростання цін на продовольчі товари в результаті реалізації фермерських програм для споживачів стає менш помітним і вони не чинять опору політиці державної підтримки АПК. У результаті витрати на цей сектор зростають до тих пір, поки дозволяють суспільна думка та можливості національного бюджету [18].

1.5. Система цілей аграрної політики держави

Аграрна політика як складова соціально-економічної політики держави повинна передбачати реалізацію певної мети. Генеральною метою економічної політики держави є економічна та соціальна стабільність, удосконалення суспільного ладу, адаптація його до мінливих умов. Через специфічні властивості сільського господарства (іммобільність землі та інших засобів виробництва, низька оборотність поточних активів, нееластичність цін на продукти харчування, територіальна розосередженість і розрізненість товаровиробників, монополізм І та ІІІ сфер АПК, диспаритет у відносинах села й міста) ринкові механізми господарювання не забезпечують його розвитку і нормального відтворення. У цьому зв’язку метою аграрної політики є створення сприятливих умов для функціонування ринкових відносин, нейтралізація або послаблення негативного впливу ряду механізмів, забезпечення розширеного відтворення АПК, а також виробництво необхідних суспільних благ, які не можуть бути створені стихійними механізмами ринкової економіки, що орієнтують суб’єктів економічної діяльності. Формуванню цілей аграрної політики передує всебічний аналіз агропромислового комплексу, його дія на загальний стан економіки країни та життєвий рівень населення, місце держави у суспільному поділі праці на світовому ринку, стан продовольчої безпеки.

Основними завданнями аграрної політики є:

• організаційно-економічні: а) формування еквівалентних міжгалузевих відносини сільського господарства з іншими галузями економіки країни; б) державне регулювання агропромислового виробництва, спрямоване на підвищення його ефективності, освоювання досягнень науково-технічного прогресу, зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників; в) розвиток вертикальної та горизонтальної інтеграції, в першу чергу кооперації як одного з основних напрямів формування економічно справедливих відносин між учасниками процесу виробництва, переробки та реалізації кінцевої продукції; г) впорядкування функцій державного управління та їх розмежування; д) формування системи земельних відносин: підвищення ефективності використання землі та збереження за безпосередньо зайнятими в сільськогосподарському виробництві права власності на неї;

• інвестиційні: а) створення сприятливих економічних умов для інвестиційної активності – розвиток лізингу, підтримка середньострокового комерційного кредиту, реалізація інвестиційних програм і проектів; б) ефективна амортизаційна політика;

• інноваційні: а) підтримка фундаментальної та особливо важливої прикладної аграрної науки; б) створення нового покоління машин і обладнання, освоєння їх на виробництві;в) розвиток інформаційних систем в АПК;

• галузеві: а) нарощування і підвищення стійкості виробництва зерна як необхідної умови розвитку АПК, засобу забезпечення продовольчої безпеки країни; б) вирішення білкової проблеми шляхом відновлення та збільшення виробництва продукції тваринництва і птахівництва;

• соціальні: а) зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників, подолання бідності значної частини сільського населення; б) зниження рівня безробіття на селі шляхом створення нових і модернізації існуючих робочих місць, що дозволить отримувати доходи, достатні для забезпечення високого рівня життя; в) проведення цілеспрямованої та ефективної молодіжної політики, яка б зробила і сільськогосподарську працю, і проживання в сільській місцевості привабливими; г) відновлення і подальший розвиток соціальної інфраструктури сільських територій [6].

У економічній політиці для позначення взаємопов’язаних цілей використовується поняття «магічних багатокутників». У трикутнику постають три внутрішньоекономічні цілі: стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості населення, стабільність цін. У чотирикутнику додається ціль забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги, у п’ятикутнику – соціальна ціль зі справедливого розподілу доходів і власності, у шестикутнику – охорона навколишнього середовища. У країнах ЄС головними цілями вважаються справедливість, безпека, добробут, свобода.

Залежно від критерію розрізняють макроекономічні, галузеві, довгострокові, тактичні та інші види цілей. До макроекономічних цілей належать забезпечення продовольчої безпеки країни, задоволення платоспроможного попиту населення на продовольство за кількістю та якістю, переробної промисловості – на сировину, проведення активної експортної політики, забезпечення найбільш високих податкових надходжень.

Складніші за своєю будовою галузеві цілі, оскільки вони пов’язані з визначенням перспектив розвитку не тільки сільського господарства, але і взаємопов’язаних з ним галузей, що входять до агропромислового комплексу, а також соціальними проблемами сільських територій.

Оскільки цілі виражають найбільш суттєві об’єктивні потреби суспільства, слід розглядати високоефективне виробництво, що передбачає прибутковість, високу продуктивність праці, низьку витратність ресурсів, достатній обсяг виробництва продукції високої якості й інші показники. Обсяг виробництва для конкретного підприємства та організації агропромислового комплексу – не головний показник ефективності, але не враховувати його неможливо.

Інша важлива ціль аграрної політики – забезпечення конкурентоспроможності продукції, що реалізується на вітчизняному, а за певних умов і на світових ринках. Ще одна мета аграрної політики на сучасному етапі – створення умов для високої доходності сільськогосподарської праці. Фактор доходності або оплати праці робітників, зайнятих у сільському господарстві, визначає багато в чому рівень їх кваліфікації, мотивацію до праці. Ціль екологізації агропромислового виробництва пов’язана із поліпшенням середовища існування людини, і з виробництвом екологічно чистої продукції, що забезпечує реалізацію завдання здорового харчування населення.

В Україні згідно із Законом «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» стратегічними цілями державної аграрної політики є:

• гарантування продовольчої безпеки держави;

• перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкуренто-спроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;

• збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;

• комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Таким чином, загальна мета може і має складатися з декількох цілей, які мають і функціональний, і часовий характер. Тобто на кожному етапі необхідно визначати проміжну ціль, що приведе врешті-решт до досягнення кінцевої мети.

Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора

2.1.Система заходів (інструментів) державного регулювання агропромислового комплексу.

2.2. Державне регулювання продовольчих ринків.

2.3. Завдання та основні інструменти цінової політики на агропродовольчому ринку.

2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються у сільському господарстві.

2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу

Державне регулювання аграрного сектора можна розглядати як систему заходів впливу на нього для створення оптимальних умов розвитку. У залежності від різних критеріїв державне регулювання класифікується за методами регулювання, характером регулювання, за галузями регулювання, сферами регулювання, ступенем впливу на виробництво й торгівлю, за видами торгівлі.

За методами регулювання розрізняють адміністративне та економічне регулювання. Адміністративне регулювання проявляється в рішеннях управлінських структур, що стосуються виробництва і торгівлі або впливають на них. Однією з форм адміністративного регулювання є розробка законодавчих актів з регулювання виробництва і торгівлі. Крім законів, це можуть бути різного роду накази, інструкції, вказівки положення, розпорядження, інші правові акти. До заходів адміністративного регулювання також належить регулювання технічних аспектів виробництва і торгівлі. Стандарти, технічні регламенти, система ліцензування і сертифікації суттєво впливають на виробництво, імпорт тих чи інших продуктів.

У плановій економіці адміністративні методи управління є пріоритетними. У ринковій економіці адмінуправління також існує, наприклад, приватизація (реприватизація) тих чи інших підприємств. Під час переходу до ринку таке регулювання найбільше впливає на економіку галузей. Іншим прикладом є квоти на площі оброблюваних земель, виробництво, збут продукції. Зокрема, квотування площ картоплі існувало у Великобританії до 90-х років у рамках існуючої на той час Ради з картоплі. Відоме квотування збуту цукру і молока, існуюче в ЄС. З 80-х років до 2000 р. в Австралії існувало квотування продажів молока у питних цілях. При цьому воно поєднувалося зі становленням гарантованих цін. У ринковій економіці на відміну від адміністративної регулювання має принципові відмінності. По-перше, відсутнє пряме втручання у виробничі процеси, немає директивних планів та адресних завдань, держава тільки створює правила гри. По-друге, держава виступає в ролі посередника, що регулює ринок, корегує можливі кон’юнктурні спад та підйоми економіки. У ринковій економіці виробники мають право брати чи не брати участі у програмах квотування.

За допомогою адміністративних важелів – законів, постанов тощо ініціюється здійснення того чи іншого заходу економічного регулювання. Економічне регулювання передбачає створення умов та стимулів, які заохочують розвиток виробництва у потрібному напрямі. Таке регулювання може здійснюватися через фінансові, кредитні, податкові, цінові заходи. Фінансові заходи – це субсидії (дотації), компенсації, різні схеми реструктуризації боргів, підтримка страхування, створення резервів при закупівлі чи продажі продукції за ринковими цінами, витрати на освіту, наука, стимулювання структурних зрушень, розвиток сільської інфраструктури.

Кредитні заходи регулювання виражаються у наданні державою можливостей отримання товаровиробниками в сільському господарстві пільгових кредитів. Крім того, можуть створюватися умови для розвитку кредитних організацій. Податкові заходи визначають важкість податкового тягаря. Формування пільгового режиму сільгосппідприємств – серйозний внесок у поліпшення їх економічного стану.

Регулювання цін передбачає використання гарантованих цін, в тому числі цільових, інтервенційних та інших їх різновидів, також застосовуються різного роду цінові субсидії. У світовій практиці вони мають різні назви – компенсаційні платежі для зернових, олійних та ряду інших культур, для молочних продуктів у США.

Отже, за характером регулювання заходи можна класифікувати на прямі (адміністративні заходи) та непрямі (економічні).

За галузями регулювання слід виділити регулювання в рослинництві, тваринництві, інших галузях АПК. Заходи підтримки виробництва у найбільшій мірі реалізуються в галузі тваринництва, що пояснюється складною економічною ситуацією в сільгосппідприємствах цього напряму. Особливо збитковими є галузь м’ясного скотарства та виробництва вовни. Найбільш сприятлива ситуація у виробництві яєць. Ця галузь завжди була прибутковою. Регулювання галузей агропромислового комплексу носить програмний характер.

За сферами регулювання можна виділити регулювання виробництва, споживання, доходів, цін і ринків, а також соціального розвитку і структурної політики. Регулювання виробництва може бути спрямоване і на збільшення виробництва, і на його обмеження. Програми підтримки традиційно проявляються в субсидіях, компенсаціях. Приклад програми обмеження – платежі з розрахунку на фіксовану площу угідь, фіксований урожай чи кількість голів в ЄС. У США також до 1996 р. такі програми широко використовувалися.

Регулювання споживання. Прикладом є США, де обсяги фінансування внутрішньої продовольчої допомоги бідним верствам населення чи його групам зростають щороку.

Регулювання доходів включає різного роду платежі, програми страхування або стабілізації доходів виробників. Наприклад, у Канаді існує програма стабілізації чистого доходу (NISA) ферми. Її учасники можуть робити вкладення на депозити до 7,5 тис. дол., що становить 3 % необхідної чистої виручки. Сума депозиту доповнюється такою ж сумою, яка фінансується федеральними і регіональними урядами. На загальну суму грошей виплачується відсоток фінансовими інститутами, що зберігають депозити, і урядом. Учасники можуть знімати з рахунка кошти для компенсації валового прибутку, якщо він упаде нижче середньорічного рівня за останні п’ять років або якщо сімейні доходи з усіх джерел стануть нижчими за 35 тис. дол. У випадку участі у програмі окремого фермера мінімальний рівень доходу становить 20 тис. дол.