Файл: Історія Украйни.docx

— заміна продрозверстки продовольчим податком;

— денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій (в 1921 р. орендувалось понад 5200 підприємств);

— відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі (на території УСРР діяло близько 75 тис. приватних торгових закладів);

— нормалізація фінансової системи (відновлено правильний грошовий обіг, банки, кредитні установи, податкову політику, проведення грошової реформи в 1922 -24 рр., яка зупинила шалений темп інфляції;

— децентралізація керівництва промисловістю (крім державної). Головною формою організації промисловості стали трести — об'єднання підприємств за галузевою, територіальною або мішаною ознаками. В своїй діяльності трести були самостійними.

Всі ці заходи втілювались не завжди послідовно і повно, оскільки значні сили в партії і тодішньому суспільстві вбачали в них «повернення до капіталізму». Але більшість населення підтримувала НЕП, адже було забес- печено поліпшення умов життя робітників і селян. Правлячий режим досягнув політичної стабілізації в суспільстві.

До 1926-1927 рр. в Україні було досягнуто довоєнного рівня виробництва у промисловості, особливо предметів споживання, а також продукції сільського господарства.

Україна і створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік

Ще влітку 1919 р. під приводом «зміцнення воєнно-політичного союзу» добилися злиття найголовніших наркоматів Росії і національних республік. Після закінчення війни працівники центре і -іиго партійно-державного апарату поси¬лили намагання включити форма/юно незалежні республіки до смоду РСФРР. В грудні 1920 року між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На У-му Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 року) проти цього договору виступили пред-ставники опозиційних партій (УКП та українських лівих есерів). Проте з'їзд ратифікував договір.

Деякий час українському радянському урядові на чолі з Х.Раковським вдавалося зберігати певну автономність (наприклад, в укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі). Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

В 1922 р. під приводом необхідності спільної боротьби проти «внутрішньої контрреволюції та міжнародного імперіалізму», об'єднання сил в «соціалістичному будівництві» лінія на централізацію управління всіма республіками активізувалась. Комісія ЦК РКП(б) на чолі з Сталіним розробила проект договору про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками. Передбачалось, що Україна, Білорусія і Закавказька Федерація увійдуть до складу Росії на правах автономних республік. Серед керівництва УСРР не було одностайності щодо цього. Так, Дмитро Мануїльський (за висловом Сталіна — «липовий українець») підтримував сталінський план «автономізації», а М.Скрипник, Х.Раковський були проти.

Проти «автономізації» виступив Ленін. З його ініціативи на жовтневому пленумі ЦК РКП(б) в 1922 р. було вирішено, що РСФРР, ЗСФРР, Україна та Білорусія утворять на рівних правах нову федерацію.

10 грудня на УІІ-му Всеукраїнському з'їзді Рад схвалено Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект основ Консти¬туції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших республік негайно оформити створення СРСР.

30 грудня 1922 р. у Москві відкрився І з'їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Було створено Центральний Виконавчий Комітет СРСР і обрано 4-х голів ЦВК (від України — Г.Петровський). Процес конституційного оформлення СРСР продовжувався в 1923 році. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР остаточно затверджено Конституцію СРСР. В травні 1925 р. прийнято новий текст Конституції УСРР.

В процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономізацією». Республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держа¬ви. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами.

Політика коренізації (українізації), позитивні та негативні фактори її впливу на Україну

XII з'їзд РКП(б) в квітні 1923 р. проголосив так звану політику коренізації. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння у розвитку національної культури.

Український різновид політики коренізації дістав назву — українізація. Після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками, боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність. Українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в УСРР. Основні завдання і напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», декреті Всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

Політика коренізації активізувалась з 1925 р., коли на пост керівника КП(б)У прислали з Москви Лазаря Кагановича. Центром українізації став наркомат освіти, який послідовно очолювали: Григорій Гринько, Олександр Шумський, а після звинувачень останнього в «національному ухилі» — Микола Скрипник. Завдяки їх наполегливості долалися численні труднощі (нестача вчителів із знанням української мови, підручників, навчальних посібників тощо) та опір шовіністично настроєних викладачів і студентів вузів, які не бажали вивчати українську мову. З еміграції в Україну повернулися М.Грушевський, С.Рудницький та інші відомі діячі, що включилися у процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибули в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва.

За короткий період сталися серйозні зміни в українізації самої КП(б)У і державного апарату. З 1922 по 1933 р. частка українців у складі КП(б)У збільшилась з 23% до 60%. Серед службовців державного апарату в 1923- 1927 рр. частка українців зросла з 35% до 54%. Для державних службовців на деякий час обов'язковим стало складання іспитів з української мови, яка активно запроваджувалася в органах управління. Якщо в 1922 р. українською мовою велося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. Проте і в цей час українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях владних структур, а біля керма продовжували стояти неукраїнці — німець Квірінг, єврей Каганович, поляк Косіор та ін.

В українізації культури було досягнуто вражаючих успіхів. В 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% інститутів.

В процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. В жовтні 1924 р. в складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку, столицею якої в листопаді цього ж року стало українське місто Балта. В 1926 році в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%.