Файл: Історія Украйни.docx

Київська держава за правління Ярослава Мудрого. Культурно-освітня діяльність Ярослава Мудрого “Руська правда”

Князювання Ярослава (1019-1054), якого в народі назвали Мудрим, стало періодом найвищого розквіту Київської Русі. Кордони держави простяглися від північних форпостів Русі — Пскова і Юр’єва до Чорного моря, від Дунайсько- Дністровського межиріччя й Карпатських гір на південному заході до Волги на північному сході.

Ярослав відстоював руські землі від нападів південних кочівників. 1036 року його дружина розгромила під самими стінами Києва печенізьку орду. Похід проти Візантії, задуманий як демонстрація сили, провалився, проте незабаром з Візантією налагодились дружні взаємини.

Головну увагу Ярослав зосередив на зміцненні держави. Він затратив величезні кошти на розбудову Києва, взявши за взірець столицю Візантії — Царгород. У Києві, як у Царгороді, зводяться Золоті ворота, величний Софіївський собор та інші споруди нового розкішного центру (“Гора Ярослава”). Великий князь піклувався про розвиток освіти, науки, письменства, мистецтва.

Шлюби єднали київський двір з наймогутнішими державами Європи. Князь був одружений з донькою шведського короля — Інгігердою. Ярослава називали “тестем Європи”. Своїх дочок (Єлизавета, Анна, Анастасія) він видав за норвезького, французького та угорського королів. Синів (Ізяслав, Всеволод, Святослав) одружив з сестрою польського короля, донькою візантійського імператора Костянтина Мономаха і онукою німецького цісаря Генріха ІІ.

Біля 1039 р. у Києві було організовано митрополію, яку очолив надісланий грецький єпископ. Центром митрополії був Софіївський собор, збудований на місці переможної битви з печенігами.

У 1051 р. за бажанням Ярослава собор руських єпископів обрав Київським митрополитом Іларіона. який був поборником незалежної від Константинополя церкви.

За князювання Ярослава Антоній заснував скит в печері, з якого виріс Києво- Печерський монастир. Цей монастир став виразником незалежної орієнтації Руської церкви, а також визначним центром літописання. Пізніше засновувалися подібні монастирі і в інших землях Київської держави (у Чернігові та ін.).

За Ярослава Мудрого створено перший кодекс права — “Руську Правду”. В найдавніших списках “Руської Правди” знайшло своє відображення звичаєве право: за злочин проти будь-якої людини встановлювався однаковий штраф, діяв звичай кривавої помсти. Пізніше з’явилися нові норми права, властиві для феодального суспільства. Так, штрафи залежали від соціального стану потерпілих (за вбивство управителя маєтку феодала належало сплатити шграф у 80 гривень, а за вбивство смерда — тільки 5 гривень).

Першочерговим завданням Ярослава так само, як і його батька Володимира, став захист рідної землі від страшних ворогів — печенігів. Він продовжив спорудження фортифікацій на південних рубежах держави (“почав ставити міста по Росі”). У 1036 р. велика орда печенігів прорвала укріплену лінію і підійшла до Києва. Печеніги були розгромлені й назавжди відігнані від рубежів Русі.

Ярославу довелося протягом тривалого часу дбати про захист західних кордонів, відвойовувати землі у польських феодалів. У 30-40-х роках військо Ярослава успішно воювало проти угро-фінського племені чудь в Прибалтиці.

У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві русько-візантійські взаємини були дружніми.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією.

Ярослав Мудрий помер у 1054 р. на 76-му році життя.

Причини та наслідки політичної роздробленості Київської Русі (кін. Хі – сер. Х ііі ст.)

Для багатьох держав Європи в Х-ХІІІ ст. був характерним процес політичної роздробленості. Зміцнення позицій удільних володарів (герцогів, графів, князів) спонукало їх до виходу з-під політичної влади центрального правителя.

Ярослав Мудрий першим відчував, що Русь неминуче зазнає роздроблення. Він намагався запобігти цьому процесу, надавши кожному з п'яти синів уділ та поставивши главою держави старшого сина Ізяслава. Проте вже в 1064 р. стався перший конфлікт за уділ між Ярославичами та їхнім племінником Ростиславом Володимировичем (за Тмутаракань). Пізніше конфлікти між князями стали постійними.

У 1097 р. з’їзд князів в Любечі виробив норми міжкнязівських відносин. “Отчина” проголошувалася володінням певної князівської лінії та передавалася в спадок від батька до сина. Через кілька днів після з’їзду в Києві було підступно схоплено та осліплено теребовельського князя Василька.

Видатну роль в історії відіграв Володимир Мономах, який об’єднав під своєю владою більшу частину Русі. Правління Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава Великого (1125-1132) — час останнього піднесення могутності древнього Києва.

Після смерті Мстислава Великого київський стіл перейшов його братові Ярополку. Той надав Переяслав Всеволоду Мстиславичу, що викликало протест молодших Мономаховичів. Ростово-Суздальський князь Юрій Володимирович несподіваним наскоком захопив Переяслав і вигнав звідти племінника, але протримався у місті лише вісім днів. Так було покладено початок тривалим усобицям, які підірвали могутність Київської держави.

У 1136 р. з-під влади Києва вийшов Новгород, жителі якого вигнали Всеволода Мстиславича. З того часу новгородці на свій розсуд запрошували до себе князів, які були лише воєначальниками, а правили Новгородською землею бояри.

Першими десятиліттями XII ст. закінчується ранньо-феодальний період в історії Київської Русі. В умовах роздроблення Київ не зберіг свого колишнього політичного значення, хоча й не перетворився на рядовий центр.

Київська держава розпалася на ряд самостійних князівств: Київське, Переяславське, Чернігівське, Ростово-Суздальське, Полоцьке, Галицьке, Волинське, Муромське, а також Новгородську та Псковську землі. Роздрібленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в ХІІ ст. утворилося 15 князівств, то їхня кількість на початку ХІІІ ст. сягала вже 50.

Феодальну роздробленість спричинила низка чинників:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4. Зміна торговельної кон’юктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

Поступово зникало почуття єдності Русі. В 1169 р. сталася подія, яка потрясла сучасників: після тривалої облоги війська володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського оволоділи Києвом, і два дні страшно пустошили його. Літописець записав: “не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брано в неволю”.

Наслідком феодальної роздробленості стала втрата єдності і могутності Київської Русі.