Файл: Історія Украйни.docx

Орлик звертався з численними політичними трактатами до європейських держав (“Вивід прав України”, “Маніфест до європейських урядів” та ін.). Але ні організувати міжнародне визнання прав України на незалежність, ні створити власні збройні сили Орлик так і не зміг. Плани створення антимосковської коаліції залишились нездійсненними.

Російсько-колоніальна політика щодо України у іі пол. Хvііі за імператриці Катерини іі

Лівобережна Україна (Гетьманщина) в першій половині XVIII ст. користувалася досить широкою автономією в складі Російської імперії. Територіально вона поділялася на 10 полків, мала власну систему судочинства.

Для посилення влади російського царя над Лівобережною Україною ще за гетьмана Івана Скоропадського в Глухові (тогочасний центр Гетьманщини) була утворена перша Малоросійська колегія (1722-1727). Після короткочасного гетьманування Данила Апостола (1727-1734) було заборонено обирати гетьмана, а для управління Гетьманщиною створено Правління гетьманського уряду (1734- 1750).

В 1750 р. імператриця Єлизавета дала згоду на обрання гетьманом 22-річного Кирила Розумовського (1728-1803). Той походив з простої козацької родини. У 1744 р. він отримав титул графа, в 1746 р. був призначений президентом Петербурзької Академії Наук. Своїм карколомним злетом К. Розумовський був зобов’язаний своєму старшому братові Олексію, який був таємно одружений з імператрицею Єлизаветою. Саме Олексій Розумовський добився багатьох пільг для української козацької старшини та сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні.

Царський уряд дещо обмежив гетьманську владу (з-під його влади вилучено Київ, у 1754 р. скасовано мито, яке позбавило гетьманську адміністрацію значних прибутків тощо).

К.Розумовський намагався проводити зважену внутрішню політику, часто проводив наради із козацькою старшиною. У 1763 р. був виданий універсал гетьмана про введення станових судів: земських, підкоморських і гродських.

В 1762 році до влади прийшла Катерина ІІ (1762-1796рр.)

В 1764 р. Катерина II скасувала гетьманство, незважаючи на те, що Розумовський був одним з активних учасників перевороту 1762 р., що привів її до влади. Як компенсацію К.Розумовський отримав грошову винагороду та великі земельні володіння.

В 1764 р. утворена друга Малоросійська колегія, президент якої генерал Петро Румянцев виявив особливу наполегливість у проведенні централізаторської і русифікаторської політики в Україні.

В 1775р. знищено Запоріжську Січ. В 1781 р. було ліквідовано полковий адміністративно-територіальний устрій, а в 1782 р. утворено три намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське). Наступного року козацькі полки було перетворено в регулярні полки російської армії.

В 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. В 1785 р. Катерина ІІ видала «Жаловану грамоту дворянству» , відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством. 1786 р. Малоросійську колегію було ліквідовано.

Таким чином було остаточно ліквідовано українську автономію.

Роль Києво-Могилянської академії в культурно-освітньому розвитку українського народу (хviіі ст.)

Визначним центром освіти як для України, так і для інших слов’янських країн, була Києво-Могилянська академія. Російський цар Петро І у 1698 р. так зазначив у розмові з патріархом: “Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи...” У 1701 р. Колегія одержала офіційний титул Академії. Коштом Мазепи було збудовано гарний будинок Академії.

Особливий розквіт Києво-Могилянської Академії припав на часи митрополита Рафаїла Заборовського, який дуже дбав про неї. Тоді було добудовано Мазепинський корпус Академії, збільшено кошти на її утримання, здійснювався підбір кращих професорів тощо.

Академія була загальноосвітньою вищою школою, доступною для представників всіх станів як з України, так і для чужинців (білорусів, балканських слов’ян, румунів, росіян, греків, арабів та ін.).

Число студентів перевалило за тисячу. У 1744 р. студентів світського походження було 722, духовного — 380; пізніше співвідношення міняється на користь останніх.

Світські студенти звичайно вчилися 8 років, закінчуючи навчання курсом філософії (2 роки). Після цього бажаючі ще 4 роки вивчали богослов’я. Студенти вивчали математику (з основами фізики і астрономії), французьку, німецьку, російську, польську і староєврейську мови, малювання. Українська мова теж вживалася в академічному побуті та в академічній літературі (зокрема в драматичних творах Г.Кониського, Г.Щербацького, у віршах Танського й Некрашевича, в перекладах тощо).

У XVIII ст. серед професорів Академії були такі визначні вчені, як Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симон Тодорський, Сильвестр Ляскоронський, Георгій Щербацький, Давид Нащинський, Іриней Фальковський та багато інших.

З Києво-Могилянської колегії та Академії у другій половині XVII-XVIII століттях вийшло чимало наукових, державних і церковних діячів України й усієї Східної Європи. Тут вчилися гетьмани І.Виговський, Ю. Хмельницький,

І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик, ГІ.Полуботок; Я.Маркович, Г.Сковорода, М.Ханенко, Г.Полетика, О.Лобисевич, М.Баитиш-Каменський, князь О.Безбородько, Д.Трощинський та ін.

У другій половині XVIII ст. було кілька проектів перетворити Києво- Могилянську Академію на університет (у 1763 р. — проект гетьмана К.Розумовського, згодом Рум’янцева тощо), але російський уряд поставився до цього негативно. У 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких у гримувалася Академія, були секуляризовані, і подальше її існування залежало від урядових асигнувань. Києво-Могилянська Академія у 1817 р. була закрита, а замість неї у 1819р. створено Київську Духовну Академію.

Правобережна Україна в кін. Хvіі – хviіі ст. Гайдамаччина. Причини виникнення

Починається активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу над землями Правобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якої стала гайдамаччина. Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст.(перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення:1734 – 1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» - гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін і став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любо- мирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський втік, і престол отримав Агуст III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.