Файл: Історія Украйни.docx

Лютнева революція в Росії та ї вплив на Україну

Кінець лютого 1917 року став для російського царизму фатальним. Протягом короткого часу – з 23 лютого по 2 березня, самодержавство впало, Микола ІІ відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад.

Причини:

• Кризовий стан імперії (гострі політичні, соціально-економічні та національні проблеми).

• Зростаюча активність політичних сил.

• Падіння авторитету та слабкість існуючої влади.

• Участь у Першій світовій війні.

За характером революція була Буржуазно-демократичною.

Після революції з’явились такі першочергові завдання:

• Створення нової стабільної держави.

• Визначеність у питанні про участь у війні.

• Подолання негативних тенденцій в економіці.

• Вирішення аграрного та національного питань.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і , зокрема. В Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади – Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих. У середині 1917 р. їх в Україні налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

Одразу після Лютневої революції стало питання про самовизначення України. Незважаючи на розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв’язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання зумовило появу в Україні ще одного альтернативного органу влади – Центральної Ради – громадсько-політичного об’єднання, що утворилося 4 березня 1917 року.

Утворення Центральної Ради. Проголошення автономної України

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на межі знесилення. 23 лютого (8 березня) 1917 р., в результаті тимчасових перебоїв з хлібом, почались виступи у Петрограді, які переросли в революцію, що привела до повалення монархії. Члени Державної Думи утворили зі свого складу Тимчасовий уряд. Уряд очолив голова Всеросійського Союзу земств і міст князь Георгій Львов.

Вже 28 лютого (1 березня) про революцію в Петрограді дізналися видні діячі Товариства Українських Поступовців (ТУП) (Штейнгель, Дмитро Дорошенко, Ніковський та ін.), які відразу почали радитись щодо подальшої роботи. Самодержавний режим на Україні був ліквідований через кілька днів. Скрізь виникали органи місцевої влади, які формували губернські, міські та повітові правління і активісти місцевих організацій Земського союзу, Союзу міст та ін. В містах виникали Ради робітничих і солдатських депутатів. Ні очолюваний кадетами Тимчасовий уряд, ні есеро-меншовицькі Ради – не мали чіткої програми вирішення національного питання.

3(16) березня на зборах в Українському клубі в Києві, де були представлені члени ТУПу, було вирішено заснувати загальноукраїнську організацію, яка дістала назву Центральна Рада (або Українська Центральна Рада). 4(17) березня на зібрання з'явилися також представники УСДРП, громадських організацій, профспілок, які підтримали ідею утворення всеукраїнської загальногромадської організації та координаційного центру. Тому днем утворення Центральної Ради загальноприйнято вважати 4(17) березня, хоча лише 7(20) березня відбулися вибори голови (обрано заочно Михайла Грушевського, який лише 1 3(26) березня повернувся до Києва), його заступників (від УСДРП — Дмитро Антонович, від ТУП — Дмитро Дорошенко), секретаря, скарбника, членів Ради.

Навесні 1917 р. відновили свою діяльність «старі» політичні партії та виникають нові партії і громадські організації: ТУП, що висловлювався за автономію України. Пізніше ТУП перейменовано в Союз автономісгів-федералістів (голова Союзу — Сергій Єфремов), ще пізніше — в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), лідерами якої були Володимир Винниченко та Симон Петлюра; Українська партія соціа- лістів-революціонерів (УПСР) на чолі з Миколою Ковалевським; Український військо¬вий клуб імені гетьмана Полуботка, який очолив відомий український діяч поручик Микола Міхновський та ін.

19 березня (1 квітня) в Києві організовано маніфестацію з участю близько 100 тисяч чоловік, під час якої М.Грушевський висунув гасло автономії України.

Важливою подією стало скликання в квітні Всеукраїнського Національного Конгресу, на котрому делегати від політичних організацій, культурних і професійних спілок визнали Центральну Раду як революційний парламент та обрали новий її склад із 1 18 осіб. Керівництво Центральної Ради було обрано у такому складі: М.Грушевський — голова, В.Винниченко та С.Єфремов — заступники. Конгрес надав право Центральній Раді кооптувати нових членів. На шостих загальних зборах Центральної Ради 5-9 серпня було видано 798 мандатів. Всього ж восени 1917 р. Центральна Рада, за даними окремих дослідників нараховувала 822, або навіть 848 членів. Центральна Рада обрала виконавчий орган — Комітет (згодом його названо Малою Радою).

5-8 (13-21) травня відбувся Перший Всеукраїнський військовий з'їзд, який висловився за негайне оголошення «принципу національно-територіальної автономії України».

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В.Винниченком, М.Ковалевським, С.Єфремовим — лідерами найвпливовіших українських партій. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове став¬лення до можливості надання автономії України.

У відповідь на відмову Тимчасового Уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10(23) червня та проголошений на Другому Військовому з'їзді. В ньому заявлялося: «Хай буде Україна вільною. Не одді- ляючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ україн-ський на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори». В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде «творити новий лад вільної автономної України».

В термін "автономія" лідери національної революції вкладали досить широкий зміст. За уявленням М.Грушевського, автономія "більш-менш" наближалася до державної незалежності.

15(28) червня створено Генеральний Секретаріат, у складі голови (В.Винниченко), 7 генеральних секретарів (Христофор Барановський - фінанси, С.Ефремов - міжнаціональні справи, С.Петлюра - військові справи, Борис Мартос - земельні справи, Володимир Садовський - судові справи, Іван Стешенко - освіта, Микола Стасюк - продовольчі справи) і генерального писаря (Павло Христюк).

Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління на Україні.

Це положення було закріплено Другим Універсалом 3(16) липня 1917 р., який означав компроміс, що був досягнутий у взаєминах Центральної Ради з Тимчасовим Урядом. В Універсалі громадяни України оповіщалися, цуо Цент-ральна Рада поповнить свій склад за рахунок представників інших народів, що живуть в Україні, Генеральний Секретаріат буде подано на затвердження Тимчасового Уряду, проекти законів про майбутній автономний устрій України мали готуватися в згоді з національними меншинами, мала готуватися база для формування українських військових частин. Особливо наголошувалось, що «україн¬ська демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демо¬кратією всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили, щоб довести ьсю державу, зокрема Україну, до повного торжества революції».

Українська державність в 1917 – 1921 роках План

1. Роль М. С. Грушевського в історії України, як видатного політичного і

державного діяча.

2. Проголошення Української Народної Республіки. Війна Радянської Росії

проти УНР.

3. ІУ-й Універсал Центральної Ради та його історичне значення.

4. Боротьба за збереження державної незалежності. Гетьманат

П. Скоропадського.

5. Відновлення Української Народної Республіки. Директорія УНР.

6. Західноукраїнська Народна Республіка “Акт злуки” УНР та ЗУНР.

7. Політика “Воєнного комунізму”.

Роль м. С. Грушевського в історії України, як видатного політичного і державного діяча

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) — історик, літературознавець, публіцист, політичний, громадський і державний діяч. Народився в м.Холм (нині на території Польщі).

Коли у 1891 р. виникла ідея створення кафедри історії України у Львівському університеті, В.Антонович рекомендував М.Грушевського (тоді професорського стипендіата Київського університету) кандидатом на посаду професора майбутньої кафедри. У 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і був офіційно затверджений на посаді ординарного професора кафедри “всесвітньої історії з особливим наголосом на історії Східної Європи” Львівського університету.

Незважаючи на молодість, у 1897 р. він перебрав до своїх рук керівництво Наукового Товариства ім.Шевченка. За час його головування у Товаристві (1897- 1913) воно перетворилося на справжню академію наук, що об’єднала навколо себе найкращі інтелектуальні сили всієї України. Результатом діяльності НТШ стало формування сучасної української “високої” культури, яка у боротьбі за душі молодих українців успішно конкурувала з культурами польською і російською.

Грушевський — автор багатьох грунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є “Історія України-Руси” у 10 томах і 13 книгах (1898- 1936), “Нарис історії українського народу” (1904) та ін. Вихід фундаментального багатотомника “Історія України-Русі” був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток і на свою національну культуру, зазнали досить відчутного удару.