Файл: Історія Украйни.docx

Своєрідним піком гайдамацького руху, стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Коліївщина».

Повстання під назвою «Коліївщина»

«Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). «Коліївщина» — найбільше селянсько-козацьке повстання в 1768 р. на Правобережній Україні проти феодально-кріпосницького, національного і релігійного гніту шляхетської Польщі.

Цей народний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї.

Почалося повстання в травні в районі Мотронинського монастиря (південна частина Київського воєводства), де зібрався загін незадоволених селян під проводом М. Залізняка. Незабаром до загону приєдналися тисячі селян, озброєних холодною зброєю й колами (звідси назва руху). На бік повстанців перейшов з козаками сотник уманських надвірних козаків І. Гонта, і з їхньою допомогою загін М. Залізняка 19 липня взяв Умань. Селянсько-козацькі загони з'явилися також у багатьох інших районах Правобережжя. Повстання захопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь і докотилося до Галичини. Головною силою «Коліївщини» були українські селяни, у русі також брали участь окремі загони запорізьких козаків, ремісники, селяни-втікачі й солдати з Росії, польські селяни. Повстанці сподівалися на допомогу російського уряду, зацікавленого в ослабленні Польщі й у возз'єднанні Правобережної України з Росією. Спочатку уряд Катерини II займав вичікуючу позицію, але потім страх перед можливістю поширення руху (що набув різко антифеодального характеру) на Лівобережжя й Південну Україну змусив царський уряд направити проти повстанців війська. 27 червня були по-зрадницькому захоплені Залізняк і Гонта, а в липні розбиті основні сили повстанців, розправа з якими була вельми жорстока: сотні людей були страчені, тисячі відправлені на каторгу. Т. Г. Шевченко присвятив цьому повстанню поему «Гайдамаки».

Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у хіх ст. План

1. Антиукраїнська політика російського царизму та початок відродження української свідомості. Кирило-Мефодіївське братство.

2. Здійснення реформ 60-70 рр. ХІХ ст. в Україні та її наслідки.

3. Реформа освіти в ІІ пол.. ХІХ ст.. в Російській імперії. Суть реформи для України.

4. Українська культура в ІІ пол. ХІХ ст.

5. Західноукраїнські землі в ІІ пол. ХІХ ст. на поч. ХХ ст.

Антиукраїнська політика російського царизму та початок відродження української свідомості. Кирило-Мефодіївське братство

В середині XIX ст. Київ став центром загальнополітичного українського національного руху. На початку 1840-х років студенти й молоді викладачі Київського університету організували таємний гурток “Київська молода”, метою якого було національне відродження та пропаганда серед поміщиків ідей звільнення селян від кріпацтва. Гурток через деякий час припинив своє існування, але його найактивніші діячі (професор історії Київського університету Микола Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель з Полтави Василь Білозерський) створили в кінці 1845 р. (за іншими даними це було весною 1856 р.) справжню нелегальну організацію.

Організація на честь слов’янських просвітників, проповідників православної християнської релігії, була названа Кирило-Мефодіївським товариством (братством).

До основного складу товариства увійшло 12 осіб. Крім названих організаторів серед них були: поет і художник Тарас Шевченко; письменник і педагог, автор української абетки (якою користуються і сьогодні) Пантелеймон Куліш; педагог і журналіст (вищу освіту здобув у Парижі) поміщик з Полтави Микола Савич; поет- перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор трактату з правознавства “Ідеали держави” Георгій Андрузький; педагог Олександр Тулуб; педагог Дмитро Пильчиков. У засіданнях товариства брали участь не лише постійні члени. Братчики виступали за об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею у Києві.

За винятком Гулака, кирило-мефодіївці робили наголос на культурно- просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови для соціальних реформ. Т.Шевченко, який став членом товариства у квітні 1846 р., разом з Гулаком очолив революційне крило товариства, яке прагнуло повалення самодержавства та організації народного повстання проти кріпосництва.

Найдокладніше програма Кирило-Мефодіївського товариства викладена в історико-публіцистичному творі “Книга буття українського народу” (або “Закон Божий”).В цілому тут викладено 109 положень релігійно-повчального та історико- публіцистичного змісту: розповідалося про боротьбу українського козацтва, Велику французьку революцію тощо.

За доносом одного із студентів весною 1847 р. всі 12 постійних учасників товариства були заарештовані і відправлені до Петербурга. Микола І особисто керував слідством. Братчиків було засуджено й заслано. Коли Олександр II у 1855 р. амністував їх, Білозерський, Костомаров, Куліш, пізніше Шевченко прибули до Санкт-Петербурга, який став центром українського національного руху. Поміщики-меценати В.Тарновський і Г.Галаган дали Кулішеві кошти на організацію видавничої справи.

Здійснення реформ 60-70 рр. Хіх ст. В Україні та її наслідки

На середину XIX ст. з 13,5 млн. усього населення Наддніпрянської України 5,3 млн. становили кріпаки (приватновласницькі селяни) та 5,2 млн. — державні селяни. З 1857 р. над проектом реформи про скасування кріпосного права працювали губернські та Головний (при цареві) комітети. Проект реформи було прийнято Державною Радою, далі працювала Редакційна комісія.

19 лютого (3 березня за н.ст.) 1861 р. Олександр II підписав Маніфест, “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності” та місцеві “положення”. Обнародування цих документів у Петербурзі й Москві сталося 5 березня, а в містах і селах України з 9 березня по 2 квітня. За цей час, на випадок селянських заворушень, місцеві власті приготувалися до відповідних дій. Підписані царем документи, містили такі головні моменти: 1) проголошувалась ліквідація особистої залежності селян, селяни включалися до вільного селянського стану; 2) в організаційному відношенні селяни створювали сільські громади та обирали органи громадського самоврядування, поміщик укладав угоди з громадою, а не поодинокими особами; 3) селянам дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею, вільно одружуватися.

Для окремих територій імперії існували “місцеві положення”, які відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами. Так, особливі правила існували для трьох груп губерній: 1) для Великоросійських, Новоросійських і Білоруських; 2) для Малоросійських губерній; 3) для Південно-Західних губерній.

Звільнення селян з кріпацтва мало відбуватися поступово. До укладання викупних договорів селяни підлягали владі поміщика, на протязі 9 років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини. Поміщики отримували компенсацію за селянську землю з державної скарбниці. Селяни повинні були протягом 20 років відшкодувати державі ці гроші.

Місцевими положення встановлювалися граничні наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони складали 3-6,5 дес., в Харківській — 1-4,5 дес.). Селянські наділи зменшувалися, але землю було оцінено в середньому на 45% вище її справжньої вартості. Селяни мусили давати поміщикам щорічний “оброк” та відробляти за кожну десятину землі (на Лівобережжі — від 12 до 21 днів), а на Правобережжі селяни відробляли влітку три п’ятих від колишньої панщини, а взимку дві п’ятих.