ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.11.2019
Просмотров: 3505
Скачиваний: 4
СОДЕРЖАНИЕ
Тема 1. Соціально-економічний стан аграрного виробництва. Сутність і цілі аграрної політики держави
1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва
1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери
1.4. Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці
1.5. Система цілей аграрної політики держави
Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора
2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу
2.2. Державне регулювання агропродовольчих ринків
2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку: завдання та основні інструменти
Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного сектора в Україні
3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу
3.2. Етапи реформування економічних відносин в аграрному секторі
Тема 4. Основні напрями аграрної політики України
4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України
4.2.Особливості бюджетно-податкової та кредитно-фінансової політики в аграрному секторі
4.3. Технічна політика держави
4 .4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості
4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти
Тема 5. Проблеми продовольчої безпеки в Україні
5.3. Державна політика щодо вирішення продовольчої проблеми в країні
Тема 6. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією
6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної політики держави в аграрному секторі
6.2. Регулювання світової агропродовольчої торгівлі в рамках СОТ
6.3. Основні підходи до оцінювання державної підтримки аграрного сектора
Тема 7. Аграрна політика окремих іноземних країн та блоків
Першочерговими заходами з регулювання ринків є:
-
організаційні:
-
сприяння створенню і функціонуванню ефективної дилерської системи реалізації і обслуговування сільськогосподарської техніки, обладнання, запчастин;
-
удосконалення форм і методів взаємодії структур ринку;
-
сприяння розвитку експорту сільськогосподарської техніки та обладнання;
-
сприяння розвитку фірмового технічного обслуговування;
-
моніторинг стану енергетичного забезпечення аграрного сектора;
-
посилення відповідальності виробників і продавців ресурсів за їх якість;
-
забезпечення контролю якості матеріально-технічних і енергетичних ресурсів, що реалізуються підприємствами АПК;
-
нормативно-правові заходи:
-
розробка нормативно-правових засад створення та функціонування вторинного ринку сільгосптехніки;
-
розробка та реалізація нормативно-правових актів з регулювання ринку енергоресурсів;
-
удосконалення і реалізація нормативно-правових актів з регулювання імпорту сільськогосподарської техніки і обладнання;
-
фінансово-економічні заходи:
-
розширення фінансового лізингу сільгосптехніки і обладнання для АПК із залученням до лізингової діяльності виробників техніки та різних фінансових інститутів;
-
створення сприятливих умов доступу до енергоресурсів;
-
забезпечення виконання Закону України «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин»;
-
фінансове забезпечення функціонування лабораторій контролю якості пально-мастильних матеріалів [20].
Ринок матеріально-технічних ресурсів в Україні є найрозвинутішим з усіх ринків факторів сільськогосподарського виробництва. Питання запровадження ринку землі залишається дискусійним. Земельні ресурси через свою специфічність перебувають під особливим контролем і наглядом у будь-якій державі. Наприклад, у Німеччині дозвіл на відчуження земельної ділянки видає місцевий орган державної влади, яким є сільськогосподарський орган чи адміністративні органи районів. Можлива і відмова у відчуженні, наприклад, якщо купівля-продаж ділянки призводить до «нездорового розподілу землі» (покупцем земельної ділянки є особа, що не займається сільським господарством) або якщо відчуження призведе до «безгосподарського зменшення» (площа сімейного селянського господарства стає меншою 1 га). Іншим випадком відмови може стати «груба диспропорція» з вартістю ділянки ( різниця між фактичною і ринковою ціною становить більше 50 %). У Франції земельна політика спрямована на вдосконалення аграрної структури, перерозподіл землі та регулювання ринку сільськогосподарських земель.
В Україні поки що не створені умови для вільного обороту сільськогосподарських земель. У червні 2004 р. Верховна Рада України прийняла за основу (в першому читанні) Закон України «Про ринок земель». Законопроект визначає правові засади ринкового обороту земельних ділянок з урахуванням попиту і пропозиції на земельні ділянки. Згідно із чинним законодавством громадяни України поки що можуть вільно здійснювати земельні операції лише із земельними ділянками, які вони одержали у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, присадибними ділянками – для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва. На відчуження інших земель сільськогосподарського призначення у нашій державі відповідно до Закону України «Про внесення змін до Земельного Кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів»» від 19 грудня 2006 р. подовжено мораторій до 1 січня 2008 р.[76].
В умовах формування земельного ринку державі належить вирішальна роль, зокрема, право на обмеження обороту земельних ділянок у ринковій сфері, здійснення контролю за ціноутворенням. Аналіз стану формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні свідчить, що за умов існуючого диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, збитковості виробництва останньої і відсутності законодавчих актів щодо регулювання ринку цих земель можливі спроби розвитку спекулятивно-тіньового ринку. Це може призвести до обезземелення значної частини селян. Тому потрібне ефективне державне регулювання економічного обороту землі, особливо на початковому етапі його функціонування, спрямоване на забезпечення:
-
формування ринкової інфраструктури, яка опосередковує оборот земельних ділянок;
-
оподаткування доходів, одержаних від трансакцій на ринку земель;
-
установлення заборони на відчуження земельних ділянок та обмежень щодо набуття їх у власність;
-
надання пріоритетних прав на придбання земельних ділянок; гарантування та захисту прав суб’єктів ринку земель.
На купівлю-продаж сільськогосподарських земель необхідно законодавчо ввести ряд жорстких обмежень, наприклад щодо мораторію на п’ять-сім років купленої земельної ділянки або справляння митних платежів з продажу її в підвищеному розмірі, а, можливо, на початку запровадити дозвільний порядок відчуження земельних ділянок, який застосовують у багатьох цивілізованих країнах світу. Сьогодні актуальним є широке розповсюдження оренди земельних ділянок, що створює умови для руху землі до ефективнішого власника.
Запровадження ринкового обороту сільськогосподарських земель через купівлю-продаж потребує ґрунтовного дослідження і застосування ефективних регуляторних механізмів. Із цією метою необхідно невідкладно прийняти Закон «Про ринок земель» із наперед визначеним терміном введення його в дію, приміром за один-два роки. Протягом цього періоду повинні бути підготовлені всі нормативно-правові акти для реалізації закону, що дозволить уникнути прорахунків у формуванні і функціонуванні ринку землі [21].
Становлення і розвиток ринку земель та іншої нерухомості пов'язані, насамперед з його інфраструктурою, що відповідає вимогам структурних та інституціональних перетворень в економіці країни, і повинні забезпечити реалізацію ряду взаємозалежних державних заходів, спрямованих на подолання проблем функціонування ринку нерухомості.
Основні напрями державної політики щодо розвитку інфраструктури ринку земель охоплюють, по-перше, розвиток ринкового обороту земельних ділянок, у тому числі в комплексі з пов’язаною з ними нерухомістю; по-друге, інформаційне забезпечення земельного ринку.
Державна політика щодо розвитку обороту земель та іншої нерухомості спрямована на:
-
установлення категорій земель, які можуть бути приватизовані, з одночасним визначенням таких, що обмежені в обороті і виключені з обороту;
-
стимулювання викупу земельних ділянок, зайнятих приватизованими підприємствами, для включення їхньої вартості у статутний капітал цих підприємств і забезпечення реалізації принципу «підприємство — майновий комплекс»;
-
підвищення ефективності управління земельними ділянками, що перебувають у державній і комунальній власності, шляхом їх розмежування для безпосереднього використання з метою забезпечення державних функцій і з комерційною метою;
-
перехід в основному на аукціонний та конкурсний принципи надання (продажу) вільних земельних ділянок, що перебувають у державній і комунальній власності;
-
розвиток іпотечного кредитування громадян та інших учасників ринку, які інвестують свої засоби в придбання або відтворення нерухомості, підвищення родючості ґрунтів, забезпечення державного контролю за ринком земельних заставних;
-
розширення можливостей оренди землі, що перебувають в державній і комунальній власності;
-
забезпечення взаємодії ринку земель та ринку цінних паперів;
-
удосконалення процедур надання землі під житлове й промислове будівництво;
-
законодавче встановлення принципу дозволеного використання земель у містах та інших населених пунктах, а також процедур правового зонування їхніх територій.
Інфраструктура ринку земель та іншої нерухомості передбачає:
-
розробку механізму формування земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, а також розвиток ринку землевпорядних послуг;
-
створення системи ведення державного земельного кадастру і на його основі – державного кадастру нерухомості;
-
проведення нормативної грошової оцінки землі та іншого нерухомого майна з метою оподаткування;
-
запровадження системи ведення державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно;
-
створення системи добровільного страхування різноманітних ризиків учасників ринку земель та іншої нерухомості;
-
уведення адміністративної й кримінальної відповідальності за правопорушення на земельному ринку та вдосконалення цивільно-правових засобів захисту прав й інтересів учасників ринку.
Інформаційне забезпечення ринку земель та іншої нерухомості передбачає:
-
формування баз даних державної системи реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно, а також державного кадастру нерухомості, що об'єднує дані про землю та інше нерухоме майно;
-
запровадження й обов'язкове використання державними органами і всіма учасниками ринку земель та іншої нерухомості єдиних загальноукраїнських стандартів і параметрів програмно-технічних комплексів, форматів обміну даними, класифікаторів, технологічних процедур;
-
розширення доступу громадян України та юридичних осіб до інформації про об'єкти нерухомості й про права на них;
-
створення інформаційної бази про земельні ділянки та іншу нерухомість з використанням сучасних технологій, а також організація захисту інформації і баз даних.
Тема
3. Історія державної політики щодо
аграрного
сектора в Україні
3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу.
3.2. Реформування економічних відносин в аграрному секторі.
3.3. Мета і пріоритети сучасної аграрної політики.
3.1.
Державна політика щодо сільськогосподарського
виробництва у період існування
Радянського Союзу
Історія державної політики щодо сільськогосподарського виробництва в Україні у складі СРСР починається з прийняттям у 1918 р. декрету «Про соціалізацію землі». Соціалізацію значною мірою провокувала наявність великого поміщицького землеволодіння, а також бажання малоземельного селянства отримати земельні наділи без викупу. Політика воєнного комунізму, а також продрозкладка на селі спричинили різке скорочення обсягів виробництва, дефіцит продукції і голод.
Точились гострі дискусії з приводу вибору шляху розвитку. В.І. Ленін наполягав на новому економічному курсі. Зрештою було запропоновано нову економічну політику, що передбачала замість розкладки натуральний податок, що по-перше, був нижчим за розкладку, по-друге, встановлювався як частка зібраного в господарстві врожаю і мав до певної міри фіксований характер, а залишки продукції залишалися у власності селянського господарства. Нова економічна політка (неп) передбачала існування товарно-грошових відносин між державною промисловістю і дрібним селянським господарством , економічні методи господарювання, побудовані на господарському розрахунку та матеріальному стимулюванні, а також приватного капіталу.
Нова економічна політика дуже пожвавила сільське господарства. За сім років (1922 – 1928) сільгоспвиробництво в СРСР подвоїлося. Кількість селянських господарств зросла (з 3,8 млн у 1916 р. до 5,2 млн у 1929 р.), зростала частка заможних селянських господарств. Однак у такому процесі керівництво країни вбачало зміцнення капіталістичних і послаблення соціалістичних засад. І правляча партія зробила різкий поворот у аграрній політиці – відбулися відмова від непу і перехід до вищої форми соціалізації землі – колективного господарювання.
Програма партії, прийнята VIII з’їздом ВКП(б), містила такі положення стосовно сільського господарства:
-
організація радянських господарств, тобто великих соціалістичних економій;
-
підтримка товариств для спільного обробітку землі;
-
організація державного засіву всіх незасіяних земель незалежно від приналежності;
-
державна мобілізація всіх сил на підвищення сільськогосподарської культури; підтримка сільськогосподарських комун.
У результаті запровадження колективізації за п’ять років (1929 – 1933 рр.) – основний період – поголів’я коней, великої рогатої худоби та свиней скоротилося вдвічі. Колективізація спрямовувалася на знищення заможних (так званих «куркульських») і середняцьких селянських господарств. В Україні колективізація завершилася фактично в 1937 р. Тоді було 28,3 тис. колгоспів, в них було сконцентровано 96,1 % селянських господарств і 99,7 % посівних площ.
На західних землях України урядами Польщі, Румунії, Чехословаччини також були започатковані аграрні реформи, які тривали протягом 20-30-х років. Їх суть полягала у розпаюванні (розпарцеляції) спеціально виділеної для цього частки державних та поміщицьких земель. Така земля продавалася селянам за плату. На Галичині було розпарцельовано 353 тис. га, у Волинському воєводстві – 336 тис. На Галичині було створено 25 тис. нових селянських господарств, на Волині – понад 10 тис. Середній їх розмір становив відповідно 5,0 і 9,8 га. Крім того, було створено декілька сотень фермерських господарств із середньою площею 30 га. Приблизно дві третини землі було розпродано 200 тис. селян для розширення їх господарств.
У результаті проведеної аграрної реформи на західних землях України поміщицьке землеволодіння зменшилося на 25 %. Водночас зберігалася значна частина земельних латифундій. У 1939 р. приватні латифундії площею понад 3 тис. га кожна становили від 30 до 50 % поміщицького землеволодіння. Проте основна маса поміщиків мала маєтки площею від однієї до кількох сотень гектарів землі. Це – середні розміри нинішніх фермерських господарств у США.
Завдяки реформі на західних землях України збільшилася кількість селянських господарств та їх землеволодіння. На Галичині кількість господарств зросла на 12 – 15 %, а їх площа – на 10 %. Кількість дрібних господарств збільшилась у середньому на 10 – 15 %. Загалом дрібних господарств з площею до 5 га на Галичині було майже 90 %, на Волині – 62, Буковині – 95, Закарпатті – 75 %.
Наслідки колективізації сільського господарства справили негативний вплив на економіку галузі. Валовий збір зерна в Україні в 1940 р. лише на 14 % перевищував рівень 1913 р. Тобто за 27 років соціалізації і колективізації середньорічний приріст виробництва зерна становив лише 0,5 %, переважно за рахунок позитивного впливу непу. Виробництво м’яса в 1940 р. було на рівні 1913 р., вовни – скоротилось на 9 %.
У післявоєнні роки порівняно з 1940 р. посівна площа зменшилася на 3 %, виробництво зерна – на 22,5, молока – на 4,4, вовни – на 11,7 %, виробництво м'яса і яєць зросло лише на 6 %. На початку 50-х років становище в сільському господарстві країни залишалося важким. Для виправлення ситуації політичне керівництво держави змушене було шукати шляхи докорінного оздоровлення сільського господарства. Питання «Про заходи дальшого розвитку сільського господарства СРСР» було поставлене на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС. Ці заходи заклали основи цінової реформи.
Суть заходів зводилася переважно до підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Підвищення було істотним, оскільки ціни були надто низькими. Так, на худобу і птицю заготівельні ціни підвищувались в 5,5 раза, молоко і м'ясо – у 2,0, картоплю – у 2,5 раза, на овочі – в 1,2 – 1,4 раза. При цьому були дещо знижені норми обов'язкових заготівель.