Файл: Лекції з аграрної політики до друку 1.doc

Зазначені заходи дали певний результат. Валова продукція в галузі в 1954-1958 рр. зросла порівняно з 1949 – 1953 рр. на 35 % при середньорічному темпі приросту 7 %. Переважно приріст було досягнуто за рахунок тваринництва. Виробництво зерна у 1956 – 1960 рр. практично було на рівні 1951 – 1955 рр. За ра­дянських часів ціни на сільськогосподарську продукцію фіксувалися на тривалий період внаслідок незмінності асортименту продукції, а ціни на промислову продукцію постійно зростали внаслідок час­тої зміни її асортименту і марочного складу техніки, знарядь праці, ресурсів, матеріалів тощо.

У 20-х роках процес колективізації почався зі створення товариств зі спільного обробітку землі (ТОЗів). У 1927 р. вони становили більше половини колективних господарств України, решта – артілі (41,3 %) і комуни (4,6 %). ТОЗ було схо­же на сільську общину і не передбачало повної колективізації, зокрема, засобів та предметів праці. У ТОЗах була найвища мо­тивація до праці, оскільки більше половини продукції розподіля­лося за працю і на паї. До речі, ТОЗи були єдиною формою з роз­поділом доходів на паї, що найповніше відповідало засадам коо­перації. Саме за рахунок збільшення кількості ТОЗів у 20 – 30-ті роки масштаби колективізації швидко зростали. У 1929 р. ТОЗи становили вже 74,5 % колективних господарств, решта – артілі (22,6 %) і комуни – 2,9 %.

Однак у подальшому основою колективізації стала артільна форма, яка передбачала повне усуспільнення землі, знарядь пра­ці, самої праці і примітивний рівень мотивації до неї. У 1929 р. в Україні було 14,2 тис. колективних господарств, середній роз­мір яких становив менше 7 га землі і 20 дворів. По суті це було пайове господарство, кооператив чи товариство з обме­женою відповідальністю. З такою кількістю партнерів у зарубі­жній практиці трапляються партнерські ферми. У такому складі колгоспи організаційно мали шанс на успіх. У них був високий рівень захисту прав та інтересів селян.

Однак такий «пайовий егоїзм селян» не відповідав принци­пам соціалізації землі. Тому почалося швидке укрупнення колго­спів, спрямоване на знеосіблення селянських інтересів і одержавлення управління господарствами. У 1940 р. середній розмір колгоспу зріс до 773 га посівної площі і 141 двору. У середньому на одне село припадав один колгосп. Середні розміри колгоспу в 10 разів перевищува­ли середні розміри фермерського господарства у Західній Європі.

Проте у 1950 р. кількість колгоспів порівняно з 1940 р. знову скоротилася, а їх середній розмір збільшився до 1 289 га землі та 285 дворів. За 20 років середні розміри колгоспів (за площею землі і кількістю дворів) зросли майже в 30 разів. У 1960 р. колгоспи в Україні було знову укрупнено, середній їх розмір зріс до 3,4 тис. га землі і більш як 500 дворів.

Таке укрупнення колгоспів політичне керівництво дер­жави пояснювало піднесенням продуктивних сил та чинниками науково-технічного прогресу. Однак середній розмір ферм у США, де науково-технічний прогрес не відставав, у 1950 р. був у 20 – 30 разів менший, ніж середній розмір колгоспу в Україні. Середній же розмір ферм у Великобританії, Франції, Ні­меччині, Бельгії був у 100 разів менший. Середні роз­міри ферм в інших країнах Західної Європи були ще меншими.

Певною мірою це виправдовували показники продуктивності: рівень вироб­ництва на одного працівника у великих колгоспах (понад 3 тис. га) у 1950 р. був на 42,6 % вищим, ніж у малих (до 2 тис. га). Од­нак заробітки колгоспників у великих господарствах порівняно з малими були більші лише на 24,1 %. Одним з негативних наслідків укрупнення господарств було те, що крім колгос­пів почали зникати хутори і малі села, середні се­ла деградували.

У перші п'ять років цінової реформи (1953 – 1959 рр.) сільсько­господарське виробництво зростало задовільними темпами. Од­нак у 1960 – 1962 рр. динаміка порушилася, а в 1963 р. навіть зни­зилася. Це сталося внаслідок короткочасної дієвості заходів адміністративної цінової реформи ,яка не передбачала змін у базових засадах господа­рювання на селі.

Стан галузі погіршувався внаслідок одержавлення колгос­пів шляхом їх перетворення у радгоспи. У СРСР кількість радгоспів, утворених з колгоспів, зросла від 2,8 тис. у 1930 р. до 15,0 тис. в 1970 р. В Україні кількість радго­спів збільшилася майже вдвічі. Мета і суть такого процесу поля­гали в посиленні командно-адміністративного впливу на еконо­міку галузі. Негативним моментом цього періоду було зниження ролі особистих селянських госпо­дарств, скорочення їх землеволодіння, позбавлення засобів виро­бництва, обмеження прав селян на індивідуальну трудову діяль­ність.

Госпрозрахункова реформа. Важкий економічний стан сільського господарства у 1963 – 1964 рр. спонукав до нової хвилі реформ. Їх початок заклав березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому було розглянуто питання «Про невідкладні заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Основна суть цих заходів зводилася до такого:

• забезпечення дотримання економічних законів розвитку виробництва і господарювання;

• забезпечення дотримання принципів матеріальної заціка­вленості господарств та їх працівників;

• забезпечення правильного поєднання суспільних та особи­стих інтересів;

• обмеження адміністрування і командування сільськогос­подарським виробництвом;

• зниження рівня закупівель і встановлення стабільних обсягів закупівель на п'ятирічку;

• підвищення закупівельних цін і встановлення стабільних цін на п'ятирічку;

• збільшення капіталовкладень у галузь.

Таким чином, суть заходів полягала у розв'язуванні госпо­дарської ініціативи і лібералізації економічного життя. Узагаль­нюючи зміст наведених заходів, слід зазначити, що в комплексі їх суть зводилася до розширення госпрозрахункових відносин. Тому заходи цього періоду можна назвати госпрозрахунковою реформою. Слід зазначити, що з початку 70-х років було прийнято рішення про переведення радгоспів на повний госпрозрахунок. Тепер уже не колгоспи перетворювалися в радгоспи, а навпаки, економічна діяльність радгоспів наближалася до колгоспів.

Комплекс заходів з удосконалення системи госпрозрахун­кових відносин у сільському господарстві дав позитивні наслід­ки. За 1966 – 1970 рр. приріст валової продукції становив 21,5 % при середньорічному показнику 4,3 %. Але динаміка зростання, як і в 50-ті роки, після цінової реформи, швидко загальмувалася. За 1971 – 1975 рр. валова продукція зросла на 13 %, а середньорічний темп приросту стано­вив 2,6 %. За 1975 – 1980 рр. приріст валової продукції був ще ни­жчий – лише 8,6 % при середньорічному темпі приросту 1,7 %.

Знизилася ефективність капітальних вкладень у сільське го­сподарство. Загальний їх обсяг протягом 1961 –1980 рр. зріс більш як у 2,5 раза. Однак віддача капітальних вкладень (вироб­ництво валової продукції на карбованець вкладених інвестицій) зменшилася на 70 % – від 2 крб. у 1965 – 1970 рр. до 1,3 крб. у 1976 – 1980 рр. У 1965 – 1970 рр., незважаючи на зростан­ня виробництва валової продукції проти 1961 – 1965 рр. на 21,5 %, віддача капітальних вкладень знизилася на 15 %.

У цілому ж госпрозрахункова реформа (1965 р.) мала більш комплексний характер, ніж цінова (1953 р.). Однак вона не дала бажаного результату і також мала короткочасний ефект. Причина полягала в тому, що і госпрозрахункова реформа не зачіпала ос­нов виробничих відносин, а здійснювалася в контексті збережен­ня планової командно-адміністративної системи.

Агропромислова реформа. Зниження темпів зростання виробництва, особливо ефективності, знову змусило політичне керівництво держави до чергових заходів з підтримки галузі та вдосконалення економічних відносин. Дані питання були розгля­нуті на травневому (1982 р.) Пленумі ЦК КПРС, на якому була прийнята Продовольча програма СРСР до 1990 р. Одночасно з Програмою було прийнято пакет постанов ЦК КПРС і Ради Міні­стрів СРСР. Основний зміст цих положень зводився до такого:

• формування з галузей сільського господарства, харчової промисловості та обслуговуючої сфери інтегрованого агропро­мислового комплексу (АПК);

• поліпшення управління сільським господарством та інши­ми галузями АПК;

• удосконалення економічного механізму господарювання та економічних відносин між галузями АПК;

• підвищення рівня матеріальної зацікавленості підприємств і працівників галузей АПК.

Наведений перелік свідчить, що всі ці заходи раніше включалися в різні рішення з питань сільського господарства. Новий напрям – посилення інтеграції сільського господарства з галузями харчової і переробної про­мисловості й обслуговуючої сфери. Тому дану реформу можна назвати агропромисловою.

Агропромислова спрямованість Продовольчої програми бу­ла зумовлена значним відставанням сфери зберігання, транспор­тування та переробки продукції (особливо рослинництва) від її виробництва. Внаслідок цього від чверті до половини вирощеної продукції рослинництва гинуло на полі, не доходило до столу громадян. У цілому втрати власної сільськогосподарської проду­кції вдвічі перевищували її імпорт.

Характерно, що по основних продуктах харчування тварин­ного походження (м'ясо, молока та яйця) Продовольчу програму було виконано. Однак по продукції рослинництва виконання становило 70 – 75 %. Незадоволення населення станом продовольчого забезпечення, у тому числі продуктами тваринного походження зростало. Особливо масовим було незадоволення спожи­вачів по м'ясу, молоку, рибі, овочах, плодах та цукру.

Таким чином, Продовольча програма хоча і була частково виконана, але досягнуті параметри суттєво відставали від збільшуваних споживчих запитів населення. Детальніше можна виділити такі причини:

• відсутність радикальних структурних реформ, спрямова­них на інтеграцію агропромислового комплексу;

• неефективна розподільна, постачальницька, заготівельна і збутова система;

• невиконання заходів з поліпшення матеріально-технічного забезпечення підприємств АПК;

• збереження одержавленої колгоспно-радгоспної системи, яка сковувала ініціативу селян, їх творчість, підприємливість;

• продовольча програма за своєю суттю мала техніко-технологічний, а не соціально-економічний характер.

У цілому агропромислова реформа була обтяжена заходами командно-адміністративного розподільного характеру, не торка­лася базових виробничих відносин, а тому мала ті ж самі недоліки, що й госпрозрахункова.

Перебудова аграрних відносин. Незважаючи на загалом задовільне виконання Продовольчої програми, рівень продоволь­чого забезпечення населення країни порівняно з іншими країна­ми світу був низьким. Причини цього полягали в низькому рівні інтен­сифікації і низькій ефективності сільського господарства. У 1985 р. урожайність зернових і зернобобових у СРСР була вдвічі нижчою, ніж у Фінляндії і Китаї, та втричі нижчою, ніж у США, Угорщині, Великобританії, Франції, ФРН. Надій молока від ко­рови в СРСР у 1985 р. був удвічі нижчим, ніж в Угорщині, Вели­кобританії, Фінляндії, і у 2,5 раза нижчим, ніж у США, Данії і Швеції. Таке велике відставання у розвитку сільсько­го господарства проти провідних країн світу негативно познача­лося на економіці галузі і на продовольчому забезпеченні насе­лення, його соціальному становищі. Тому потрібні були нові, більш ефективні заходи з реформування аграрного сектора.

Реформи радянських часів, крім непу, не торкалися глибинних основ виробничих відносин, що спричинило системні недоліки. Тому чергові заходи реформи давали короткочасні результати. У зв'язку із цим у контексті загальних перебудов, запо­чаткованих у 1985 р., намітилися спроби змін певних на­прямів аграрних відносин, а саме:

• запровадження підрядно-орендних відносин;

• розвиток особистих підсобних господарств населення;

• зародження фермерства;

• розвиток агропромислових інтегрованих формувань;

• розвиток кооперації.

З наведеного переліку видно, що перебудова вперше після непу торкнулася виробничих відносин і впритул наблизилася до їх базових основ – власності. Підрядно-орендні відносини та ко­операція надавали особливого значення внутрішньогосподар­ському розрахунку. У нових агропромислових формуваннях (комбінати, агрофірми) міжгалузеві відносини також були підня­ті до рівня госпрозрахункових. Нарешті, фермерам та особистим селянським господарствам надавалася майже повна економі­чна свобода у сфері матеріально-технічного постачання, вироб­ничого обслуговування, збуту продукції, структури виробництва, ціноутворення, організації виробництва, праці та її оплати. Тому перебудова аграрних відносин слугувала підґрунтям для реаль­них аграрних перетворень, які зачіпали базові основи: власність на землю, засоби виробництва і продукцію, взаємовідносини з державою, економічну свободу підприємницької та зовнішньо­економічної діяльності сільськогосподарських товаровиробників [28].

3.2. Етапи реформування економічних відносин
в аграрному секторі

Аграрна реформа та її основна складова – земельна реформа – розпочалися в нашій країні у 1991 р. Їх головна мета – створити необхідні економічні та політичні умови для формування в аграрному секторі ринкового середовища і появі на землі реального власника – господаря, спроможного по-новому, раціонально організувати ведення сільськогосподарського виробництва, забезпечити його високу ефективність і нести повну відповідальність за результати господарювання.

Агарні перетворення, що відбуваються в Україні, здійснюються у п’яти напрямах:

1. земельна реформа –спрямована на захист права власності селян на землю;

2. господарська реформа – її метою була реорганізація колгоспно-радгоспної системи у ринкові структури, вільний вибір селянами форми господарювання;

3. формування аграрного ринку – він замінив планово-розподільчу систему збуту продукції;

4. фінансова стабілізація – її метою є оздоровлення галузі, відкриття шляху для кредитів та інвестицій, усунення цінових диспропорцій;

5. соціальний розвиток – його сутність полягає у формуванні нормальних умов життя, побуту, праці і відпочинку селян.

За хронологічною ознакою більшість дослідників одностайно виділяють три основні етапи аграрної реформи: перший був еволюційним і охоплював 90-ті рр., другий – більш інтенсивний – припадає на початок третього тисячоліття (2000 – 2004 рр.), а третій пов’язується з процесом становлення та функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення і приведення у відповідність з правилами і нормами СОТ механізму державної підтримки товаровиробників за визнанням України як держави з ринковою економікою.

Для поглибленого аналізу перетворень, які відбувалися завдяки державному регулюванню процесу аграрної реформи, доцільно поділити перший етап на три періоди, поєднавши ринкову трансформацію аграрного виробництва (становлення приватного сектора) з її базовою компонентою - реформуванням земельних відносин.