ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 29.11.2019
Просмотров: 3502
Скачиваний: 4
СОДЕРЖАНИЕ
Тема 1. Соціально-економічний стан аграрного виробництва. Сутність і цілі аграрної політики держави
1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва
1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери
1.4. Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці
1.5. Система цілей аграрної політики держави
Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора
2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу
2.2. Державне регулювання агропродовольчих ринків
2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку: завдання та основні інструменти
Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного сектора в Україні
3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу
3.2. Етапи реформування економічних відносин в аграрному секторі
Тема 4. Основні напрями аграрної політики України
4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України
4.2.Особливості бюджетно-податкової та кредитно-фінансової політики в аграрному секторі
4.3. Технічна політика держави
4 .4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості
4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти
Тема 5. Проблеми продовольчої безпеки в Україні
5.3. Державна політика щодо вирішення продовольчої проблеми в країні
Тема 6. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією
6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної політики держави в аграрному секторі
6.2. Регулювання світової агропродовольчої торгівлі в рамках СОТ
6.3. Основні підходи до оцінювання державної підтримки аграрного сектора
Тема 7. Аграрна політика окремих іноземних країн та блоків
Зазначені заходи дали певний результат. Валова продукція в галузі в 1954-1958 рр. зросла порівняно з 1949 – 1953 рр. на 35 % при середньорічному темпі приросту 7 %. Переважно приріст було досягнуто за рахунок тваринництва. Виробництво зерна у 1956 – 1960 рр. практично було на рівні 1951 – 1955 рр. За радянських часів ціни на сільськогосподарську продукцію фіксувалися на тривалий період внаслідок незмінності асортименту продукції, а ціни на промислову продукцію постійно зростали внаслідок частої зміни її асортименту і марочного складу техніки, знарядь праці, ресурсів, матеріалів тощо.
У 20-х роках процес колективізації почався зі створення товариств зі спільного обробітку землі (ТОЗів). У 1927 р. вони становили більше половини колективних господарств України, решта – артілі (41,3 %) і комуни (4,6 %). ТОЗ було схоже на сільську общину і не передбачало повної колективізації, зокрема, засобів та предметів праці. У ТОЗах була найвища мотивація до праці, оскільки більше половини продукції розподілялося за працю і на паї. До речі, ТОЗи були єдиною формою з розподілом доходів на паї, що найповніше відповідало засадам кооперації. Саме за рахунок збільшення кількості ТОЗів у 20 – 30-ті роки масштаби колективізації швидко зростали. У 1929 р. ТОЗи становили вже 74,5 % колективних господарств, решта – артілі (22,6 %) і комуни – 2,9 %.
Однак у подальшому основою колективізації стала артільна форма, яка передбачала повне усуспільнення землі, знарядь праці, самої праці і примітивний рівень мотивації до неї. У 1929 р. в Україні було 14,2 тис. колективних господарств, середній розмір яких становив менше 7 га землі і 20 дворів. По суті це було пайове господарство, кооператив чи товариство з обмеженою відповідальністю. З такою кількістю партнерів у зарубіжній практиці трапляються партнерські ферми. У такому складі колгоспи організаційно мали шанс на успіх. У них був високий рівень захисту прав та інтересів селян.
Однак такий «пайовий егоїзм селян» не відповідав принципам соціалізації землі. Тому почалося швидке укрупнення колгоспів, спрямоване на знеосіблення селянських інтересів і одержавлення управління господарствами. У 1940 р. середній розмір колгоспу зріс до 773 га посівної площі і 141 двору. У середньому на одне село припадав один колгосп. Середні розміри колгоспу в 10 разів перевищували середні розміри фермерського господарства у Західній Європі.
Проте у 1950 р. кількість колгоспів порівняно з 1940 р. знову скоротилася, а їх середній розмір збільшився до 1 289 га землі та 285 дворів. За 20 років середні розміри колгоспів (за площею землі і кількістю дворів) зросли майже в 30 разів. У 1960 р. колгоспи в Україні було знову укрупнено, середній їх розмір зріс до 3,4 тис. га землі і більш як 500 дворів.
Таке укрупнення колгоспів політичне керівництво держави пояснювало піднесенням продуктивних сил та чинниками науково-технічного прогресу. Однак середній розмір ферм у США, де науково-технічний прогрес не відставав, у 1950 р. був у 20 – 30 разів менший, ніж середній розмір колгоспу в Україні. Середній же розмір ферм у Великобританії, Франції, Німеччині, Бельгії був у 100 разів менший. Середні розміри ферм в інших країнах Західної Європи були ще меншими.
Певною мірою це виправдовували показники продуктивності: рівень виробництва на одного працівника у великих колгоспах (понад 3 тис. га) у 1950 р. був на 42,6 % вищим, ніж у малих (до 2 тис. га). Однак заробітки колгоспників у великих господарствах порівняно з малими були більші лише на 24,1 %. Одним з негативних наслідків укрупнення господарств було те, що крім колгоспів почали зникати хутори і малі села, середні села деградували.
У перші п'ять років цінової реформи (1953 – 1959 рр.) сільськогосподарське виробництво зростало задовільними темпами. Однак у 1960 – 1962 рр. динаміка порушилася, а в 1963 р. навіть знизилася. Це сталося внаслідок короткочасної дієвості заходів адміністративної цінової реформи ,яка не передбачала змін у базових засадах господарювання на селі.
Стан галузі погіршувався внаслідок одержавлення колгоспів шляхом їх перетворення у радгоспи. У СРСР кількість радгоспів, утворених з колгоспів, зросла від 2,8 тис. у 1930 р. до 15,0 тис. в 1970 р. В Україні кількість радгоспів збільшилася майже вдвічі. Мета і суть такого процесу полягали в посиленні командно-адміністративного впливу на економіку галузі. Негативним моментом цього періоду було зниження ролі особистих селянських господарств, скорочення їх землеволодіння, позбавлення засобів виробництва, обмеження прав селян на індивідуальну трудову діяльність.
Госпрозрахункова реформа. Важкий економічний стан сільського господарства у 1963 – 1964 рр. спонукав до нової хвилі реформ. Їх початок заклав березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому було розглянуто питання «Про невідкладні заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Основна суть цих заходів зводилася до такого:
-
забезпечення дотримання економічних законів розвитку виробництва і господарювання;
-
забезпечення дотримання принципів матеріальної зацікавленості господарств та їх працівників;
-
забезпечення правильного поєднання суспільних та особистих інтересів;
-
обмеження адміністрування і командування сільськогосподарським виробництвом;
-
зниження рівня закупівель і встановлення стабільних обсягів закупівель на п'ятирічку;
-
підвищення закупівельних цін і встановлення стабільних цін на п'ятирічку;
-
збільшення капіталовкладень у галузь.
Таким чином, суть заходів полягала у розв'язуванні господарської ініціативи і лібералізації економічного життя. Узагальнюючи зміст наведених заходів, слід зазначити, що в комплексі їх суть зводилася до розширення госпрозрахункових відносин. Тому заходи цього періоду можна назвати госпрозрахунковою реформою. Слід зазначити, що з початку 70-х років було прийнято рішення про переведення радгоспів на повний госпрозрахунок. Тепер уже не колгоспи перетворювалися в радгоспи, а навпаки, економічна діяльність радгоспів наближалася до колгоспів.
Комплекс заходів з удосконалення системи госпрозрахункових відносин у сільському господарстві дав позитивні наслідки. За 1966 – 1970 рр. приріст валової продукції становив 21,5 % при середньорічному показнику 4,3 %. Але динаміка зростання, як і в 50-ті роки, після цінової реформи, швидко загальмувалася. За 1971 – 1975 рр. валова продукція зросла на 13 %, а середньорічний темп приросту становив 2,6 %. За 1975 – 1980 рр. приріст валової продукції був ще нижчий – лише 8,6 % при середньорічному темпі приросту 1,7 %.
Знизилася ефективність капітальних вкладень у сільське господарство. Загальний їх обсяг протягом 1961 –1980 рр. зріс більш як у 2,5 раза. Однак віддача капітальних вкладень (виробництво валової продукції на карбованець вкладених інвестицій) зменшилася на 70 % – від 2 крб. у 1965 – 1970 рр. до 1,3 крб. у 1976 – 1980 рр. У 1965 – 1970 рр., незважаючи на зростання виробництва валової продукції проти 1961 – 1965 рр. на 21,5 %, віддача капітальних вкладень знизилася на 15 %.
У цілому ж госпрозрахункова реформа (1965 р.) мала більш комплексний характер, ніж цінова (1953 р.). Однак вона не дала бажаного результату і також мала короткочасний ефект. Причина полягала в тому, що і госпрозрахункова реформа не зачіпала основ виробничих відносин, а здійснювалася в контексті збереження планової командно-адміністративної системи.
Агропромислова реформа. Зниження темпів зростання виробництва, особливо ефективності, знову змусило політичне керівництво держави до чергових заходів з підтримки галузі та вдосконалення економічних відносин. Дані питання були розглянуті на травневому (1982 р.) Пленумі ЦК КПРС, на якому була прийнята Продовольча програма СРСР до 1990 р. Одночасно з Програмою було прийнято пакет постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Основний зміст цих положень зводився до такого:
-
формування з галузей сільського господарства, харчової промисловості та обслуговуючої сфери інтегрованого агропромислового комплексу (АПК);
-
поліпшення управління сільським господарством та іншими галузями АПК;
-
удосконалення економічного механізму господарювання та економічних відносин між галузями АПК;
-
підвищення рівня матеріальної зацікавленості підприємств і працівників галузей АПК.
Наведений перелік свідчить, що всі ці заходи раніше включалися в різні рішення з питань сільського господарства. Новий напрям – посилення інтеграції сільського господарства з галузями харчової і переробної промисловості й обслуговуючої сфери. Тому дану реформу можна назвати агропромисловою.
Агропромислова спрямованість Продовольчої програми була зумовлена значним відставанням сфери зберігання, транспортування та переробки продукції (особливо рослинництва) від її виробництва. Внаслідок цього від чверті до половини вирощеної продукції рослинництва гинуло на полі, не доходило до столу громадян. У цілому втрати власної сільськогосподарської продукції вдвічі перевищували її імпорт.
Характерно, що по основних продуктах харчування тваринного походження (м'ясо, молока та яйця) Продовольчу програму було виконано. Однак по продукції рослинництва виконання становило 70 – 75 %. Незадоволення населення станом продовольчого забезпечення, у тому числі продуктами тваринного походження зростало. Особливо масовим було незадоволення споживачів по м'ясу, молоку, рибі, овочах, плодах та цукру.
Таким чином, Продовольча програма хоча і була частково виконана, але досягнуті параметри суттєво відставали від збільшуваних споживчих запитів населення. Детальніше можна виділити такі причини:
-
відсутність радикальних структурних реформ, спрямованих на інтеграцію агропромислового комплексу;
-
неефективна розподільна, постачальницька, заготівельна і збутова система;
-
невиконання заходів з поліпшення матеріально-технічного забезпечення підприємств АПК;
-
збереження одержавленої колгоспно-радгоспної системи, яка сковувала ініціативу селян, їх творчість, підприємливість;
-
продовольча програма за своєю суттю мала техніко-технологічний, а не соціально-економічний характер.
У цілому агропромислова реформа була обтяжена заходами командно-адміністративного розподільного характеру, не торкалася базових виробничих відносин, а тому мала ті ж самі недоліки, що й госпрозрахункова.
Перебудова аграрних відносин. Незважаючи на загалом задовільне виконання Продовольчої програми, рівень продовольчого забезпечення населення країни порівняно з іншими країнами світу був низьким. Причини цього полягали в низькому рівні інтенсифікації і низькій ефективності сільського господарства. У 1985 р. урожайність зернових і зернобобових у СРСР була вдвічі нижчою, ніж у Фінляндії і Китаї, та втричі нижчою, ніж у США, Угорщині, Великобританії, Франції, ФРН. Надій молока від корови в СРСР у 1985 р. був удвічі нижчим, ніж в Угорщині, Великобританії, Фінляндії, і у 2,5 раза нижчим, ніж у США, Данії і Швеції. Таке велике відставання у розвитку сільського господарства проти провідних країн світу негативно позначалося на економіці галузі і на продовольчому забезпеченні населення, його соціальному становищі. Тому потрібні були нові, більш ефективні заходи з реформування аграрного сектора.
Реформи радянських часів, крім непу, не торкалися глибинних основ виробничих відносин, що спричинило системні недоліки. Тому чергові заходи реформи давали короткочасні результати. У зв'язку із цим у контексті загальних перебудов, започаткованих у 1985 р., намітилися спроби змін певних напрямів аграрних відносин, а саме:
-
запровадження підрядно-орендних відносин;
-
розвиток особистих підсобних господарств населення;
-
зародження фермерства;
-
розвиток агропромислових інтегрованих формувань;
-
розвиток кооперації.
З наведеного переліку видно, що перебудова вперше після непу торкнулася виробничих відносин і впритул наблизилася до їх базових основ – власності. Підрядно-орендні відносини та кооперація надавали особливого значення внутрішньогосподарському розрахунку. У нових агропромислових формуваннях (комбінати, агрофірми) міжгалузеві відносини також були підняті до рівня госпрозрахункових. Нарешті, фермерам та особистим селянським господарствам надавалася майже повна економічна свобода у сфері матеріально-технічного постачання, виробничого обслуговування, збуту продукції, структури виробництва, ціноутворення, організації виробництва, праці та її оплати. Тому перебудова аграрних відносин слугувала підґрунтям для реальних аграрних перетворень, які зачіпали базові основи: власність на землю, засоби виробництва і продукцію, взаємовідносини з державою, економічну свободу підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності сільськогосподарських товаровиробників [28].
3.2.
Етапи реформування економічних відносин
в
аграрному секторі
Аграрна реформа та її основна складова – земельна реформа – розпочалися в нашій країні у 1991 р. Їх головна мета – створити необхідні економічні та політичні умови для формування в аграрному секторі ринкового середовища і появі на землі реального власника – господаря, спроможного по-новому, раціонально організувати ведення сільськогосподарського виробництва, забезпечити його високу ефективність і нести повну відповідальність за результати господарювання.
Агарні перетворення, що відбуваються в Україні, здійснюються у п’яти напрямах:
-
земельна реформа –спрямована на захист права власності селян на землю;
-
господарська реформа – її метою була реорганізація колгоспно-радгоспної системи у ринкові структури, вільний вибір селянами форми господарювання;
-
формування аграрного ринку – він замінив планово-розподільчу систему збуту продукції;
-
фінансова стабілізація – її метою є оздоровлення галузі, відкриття шляху для кредитів та інвестицій, усунення цінових диспропорцій;
-
соціальний розвиток – його сутність полягає у формуванні нормальних умов життя, побуту, праці і відпочинку селян.
За хронологічною ознакою більшість дослідників одностайно виділяють три основні етапи аграрної реформи: перший був еволюційним і охоплював 90-ті рр., другий – більш інтенсивний – припадає на початок третього тисячоліття (2000 – 2004 рр.), а третій пов’язується з процесом становлення та функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення і приведення у відповідність з правилами і нормами СОТ механізму державної підтримки товаровиробників за визнанням України як держави з ринковою економікою.
Для поглибленого аналізу перетворень, які відбувалися завдяки державному регулюванню процесу аграрної реформи, доцільно поділити перший етап на три періоди, поєднавши ринкову трансформацію аграрного виробництва (становлення приватного сектора) з її базовою компонентою - реформуванням земельних відносин.